Любов 0.1, 0.2, 0.3

Спектакль дуже видовищний.  Знаменита танцівниця з Сан-Франциска  (А.Сотникова) спробувала протанцювати історію трьох своїх романів (хореографія Н.Каспшишак) – з американцями Крегом і Зінгером та росіянином Єсеніним.  Років п'ятнадцять тому до Ужгорода приїжджала столична антреприза з чоловічою версією цієї історії (очима історії, текст починався словами “Того вечора я чомусь був тверезим”), тепер маємо версію жіночу. Чесно кажучи, вони зовсім не стикуються між собою, як і більшість оповідей, розказаних паралельно чоловіком і жінкою.  Ця – набагато красивіша, гармонійніша, хоча теж з надривом і драматичністю.   

Актриса створила максимально привабливий образ Айседори (порівняно з тим, як його зазвичай відтворюють, наприклад у серіалі “Єсенін”). По-перше, зроблено усе за реальним щоденником. По-друге, танцівницю показано через те, що для неї було сенсом життя – через танець. Скупа сценографія витримана у трьох барвах – чорне, червоне і біле.  Сама Айседора постійно змінює колір, її партнер – завжди у білому.

Усіх трьох чоловіків грає один актор (Я.Кіргач), хоча це три дуже різні типажі: авторитарний продюсер Крег, значно м’якший і закоханий по вуха бізнесмен Зінгер і вибухово-непередбачуваний Єсенін.  Треба уміти так кардинально т тричі перевтілитися за якусь годину! При цьому на першому плані завжди жінка, її чоловіки тільки відтінюють її, хоча всі сюжетні повороти пов’язані саме з ними.

Крег – вибір юної дівчинки, яка шукає  “папіка”, покровителя, хижака, що відлякуватиме від неї усіх інших.  ЗІнгер постає на контрасті, позитивним до непристойності, а що занадто – то не здорово. Натомість Єсенін у цій інтерпретації схожий на мавпу з гранатою – можливо, саме цим і приваблював Айседору.  Говорить (кричить) переважно віршами. Власне, не говорить – живе ними.  Граната від нього долітає до Айседори вже після смерті Сергія. Загибель Дункан була дуже якоюсь літературною, кінематографічною, справді якимсь інфернальним привітом від поета з його вічності.  

Усі історія на диво нагадує українську народну баладу на три-чотири довгі  куплети (або ж американське кантрі). Така собі мініатюра про парадокси жіночого кохання, про закутки жіночої душі, куди рідко проникає денне світло.  Нехай гірше, аби інше! І ще багато всякого, чого просто неможливо виразити словами. Тому актриса постійно танцює, мова її тіла максимально відверта, туніка на ній постійно асоціюється з античною трагедією, з ірраціональними силами, які постійно і штовхають героїню на все нові і нові пошуки неіснуючого ідеалу.   

Твір є органічним поєднанням трьох стихій – драматургії, музики і танцю.  Він залишає стійкий післясмак і надовго закарбовується у пам’яті.  То ж фестиваль відкрився напрочуд вдало, хай би так і продовжувався.  

Теги: театр, вистава

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати