Люди як люди

Цей театр працює в екстремальних умовах. Щодня з добрий десяток повітряних тривог, інколи перерва між ними складає кілька хвилин. За березень у Сумах зафіксовано 223 тривоги. В одному приміщенні з сумчанами працює також луганська трупа.

Другого фестивального дня показано виставу «Легені» за п’єсою сучасного англійського драматурга Дункана Макміллана. Спектакль — на вічну тему: як двоє знаходять одне одного, потім втрачають, відшукують знову і знову, болісно виробляють спільну мову, народжують дитину, а відтак вже не можуть розлучитися навіть коли один з них помирає.

Він і вона на сцені за якусь годину переживають історію кохання цілого життя. І це все настільки емоційно, напружено, енергетично заряджено, що глядацька публіка не виходить з напруги. Вона феміністка і незламна борчиня за екологію, десь нагадує Грету Тунберг, навіть зовнішньо. Він дещо правіших поглядів, великий життєлюб.

Вона тараторить, мов кулемет. Він спокійніший, але час від часу теж зривається. Іскри просто сипляться навкруг. Переходи від одного етапу життя до іншого — миттєві, тільки встигаєш їх фіксувати. Як вони дістають одне одного! І як взаємно притягуються! Двоє буквально спалюють одне одного у взаємних звинуваченнях і взаємній пристрасті — і ще не відомо, що більш руйнівне.

Річ дуже драматична, сюжетна лінія змінюється-ламається щоп’ять хвилин.

Парочка справді виявляється нероздільною, як пара легенів, але щоб запрацювати синхронно, їм доводиться учитися цьому практично усе життя. Попри максимально напружений сюжет вистава перенасичена специфічним гумором, тому у залі постійно лунав нервовий сміх.

Третього дня показано виставу «Мама. 10 км» за творами сучасних українських авторок Лєни Кудаєвої та Ірини Феофанової. Зокрема, перша частина вистави — інсценівка оповідання-монологу хлопчика (учень молодших класів) про Маріуполь навесні 2022 р. Безхитрісна оповідь розкриває типову історію тамтешнього малюка, який вижив під безперервними бомбуваннями, хоча і дуже дорогою ціною. А тепер він відмірює по пляжу 10 км на захід, намагаючись вирватися з приреченого міста, аби бодай не чути щогодинних вибухів і стрілянини. Малий не сприймає те, що з ним відбувається, як трагедію, розповідає про це якось буденно, десь навіть з захопленням. Він ще так і не вийшов зі свого дитинства, хоча обставини навколо геть не дитячі. Проте саме дитяче, якесь умовно-ігрове сприйняття дійсності рятує його від цілковитого божевілля, занурює в якусь паралельну ірреальність. Хлопчик наче шукає портал, через який можна втекти із цього пекла. І кінець-кінцем нібито знаходить. Шкода, що його спосіб не придатний для дорослих, але дитинство має свої привілеї.

На нашій пам’яті це перші виступи сумчан в Ужгороді. Жаль, що це відбувається за такої тривожної пори, але театр все ж показав високий рівень психологічної драми і надовго запам’ятається нашим глядачам.

Теги: фестиваль, вистава, Суми, театр, Легені, Макміллан, сакура

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати