Жінка з кошенятами

У третій день ужгородського театрального фестивалю "Монологи над Ужем" Хустський театр представив виставу "Краще б я народилася кішкою".

Жінка з кошенятами

П’єсу Неди Нежданої, за якою поставлено спектакль, написано ще 2014 р., на самому початку нинішньої війни. Дану сценічну версію режисер В. Завальнюк розробив з артисткою Ганною Яремчук у Києві 2017 р., згодом її перенесено до Хуста.

Жіночка, якій вдалося вирватися з окупації на контрольовану Україною територію, продає тут трьох кошенят — усе, що лишилося від її колись великого господарства. Її майже годинний монолог — своєрідна сповідь у всьому пережитому.

У цій сповіді намішано усього — як у жіночій сумочці, тут уперемішку патетичне, смішне, сумне. Романтика і прагматизм органічно перетікають одне в інше, зовсім як у реальному житті. Історія про про абсурдність війни і про відчайдушні спроби лишитися самою собою у цьому абсурді.

Актриса не грає, а просто перевтілюється у свою героїню. Режисер відмовився від будь-яких декорацій і реквізиту, перед нами багато в чому експериментальна вистава, де виконавиця полишена сам-на-сам із своєю роллю, а усе, що традиційно стоїть між ними — прибрано. Оцю інтимність, відсутність бар’єрів підкреслено тим, що фігура на сцені — у смугастій піжамі і смугастих панчохах. Водночас таке вирішення наочно уподібнює жінку до кошенят, про яких усі її думки.

Вона щохвилини змінює поставу, демонструє просто таки неймовірну пластику “гутаперчевого хлопчика” відповідно до карколомних поворотів власної долі. Жінка розказує про своє оточення, родичів, сусідів, знайомих, кожних з яких зовсім по-новому розкривається в умовах війни і окупації. При цьому вона заново на наших очах знову переживає усі ті сюжети.

Продемонстровано різні відтінки відчаю — до якогось тимчасового божевілля і розпачливого танку, коли героїня вже нагадує жінок із Шевченкових поем. Цей образ набуває глибоко символічного звучання, стає втіленням нашої суперечливої доби.

Як не дивно, утримує героїню на місці кішка-породілля, через яку вона відмовляється від утечі і переживає чимало випробувань в окупації. Тільки коли вже все остаточно порушено, а померлу кішку поховано у садку, та наважується на втечу, забираючи із собою кошенят. Жінка ототожнює себе з кішкою, у якої, за народними, повір’ями, дев’ять життів.

Актрисин враз обличчя змінюється щохвилини. Надзвичайно промовисті кисті рук, які наче живуть власним життям і самостійно показують усе, про що оповідає їхня хазяйка. Мова слів і мова тіла десь навіть починають суперечити одна одній, фактично актриса розповідає дві різні історії, бо у ній постійно борються розпука і незламна воля до життя.

Дана історія вже набуває характеру сучасного епосу. На минулорічному фестивалі ми бачили її в іншій інтерпретації — на подвір’ї Ужгородського замку. Наприкінці ж цього фестивалю побачимо дану історію у ще одній версії — дрогобицькій. Є у тексті Н. Нежданої щось архетипне, що зачепило колективи з протилежних куточків України. Після перемоги цей монолог сприйматиметься вже геть по-іншому, але нині він є унікальним згустком трагедії і оптимістичності.

13 вересня 2024р.

Теги: