Зигзаги українізації

Два роки тому даний театр вже ставив цю п’єсу у постановці О. Мельничука, запрошеного режисера з Берегівського театру. Це було не так перенесення на сцену тексту М. Куліша (1929 р.), як дуже цікава постановка за його мотивами, більше про ту епоху, ніж відтворення конкретної історії.

Тепер же маємо зовсім іншу версію — фактично повернення до авторського тексту, до джерел. Її поставив Ігор Матіїв (працює у київському театрі на Подолі). Свого часу (ще 2012 р.) він розробив її для Донецького драмтеатру. Якщо ця вистава і в нинішньому Ужгороді викликає бурхливі емоції, то у тодішньому Донецьку це взагалі було як вибух бомби — історія зовсім про трояндове місто, де шипів більше, ніж пелюсток. Потім твір показували в ряді інших міст Сходу, тепер режисер адаптував його для сцени ужгородського Падіюну.

Дана вистава максимально сконцентрована на родинній історії харків’янина Мини Мазайла на зламі 1920 — 1930-х років. Той хоче русифікувати своє прізвище, але цьому протистоїть його син Мокій, який завзято українізується, відкриває для себе все нові нюанси української мови. Батька підтримують його дружина і донька, які виписують для підкріплення я ще тьотю Мотю з Курська. Також батько наймає для себе стару гімназійну вчительку російської мови. Але і син не дрімає: українізує наречену, гуртує навколо себе комсомольців (це справжні відморозки, яких треба бачити, зате налаштовані по-українськи). У результаті конфлікт максимально загострюється.

Актори подають усіх персонажів у гротесковому сатиричному плані. Кожний — це просто вибух емоцій. Актори буквально ходять на голові. Такої натхненної пластики і акробатики ми давно не бачили. Актори розповідають історію більше тілами, жестами, мімікою, ніж текстами, хоча слів там теж аж ніяк не бракує. Глядач сміхом реагує на всі гострі слівця Куліша, які вже давно широко відомі. На сцені — три великі білі столи, розписані чимсь схожим на японські ієрогліфи (японська тема виникатиме у спектаклі кілька разів), по ходу дії вони постійно трансформуються у все, що завгодно. Взагалі такі блискучі ігрові декорації побачив не так вже й часто.

Усе це відбувається на фоні портретів наших класиків з покоління розстріляного відродження, товаришів М. Куліша — вони ніби спостерігають за персонажами з вікон свого харківського письменницького будинку і є повноправними співучасниками дійства. Наситив колектив спектакль і рядом сучасних висловів (про пса Патрона тощо).

Зовсім іншим, ніж у версії О. Мельничука, постає тут дядько Тарас — завзятий націоналіст, що прибув на підкріплення племінника. Він дещо архаїчний, зате напрочуд колоритний і органічний. Сам Мина — людина-трансформер, щораз постає перед глядачем в іншій іпостасі, причому ніколи не вгадаєш, яким він буде наступного разу. Його дружина — архетипна мати-земля, яка все більше нагадує глевке болото. Зате їхня дочка Рина — таки собі стрибучий м’ячик, який закручує і тримає інтригу. У виставі задіяно ряд студентів з ужгородської Академії культури і мистецтв, зокрема ця. Молода актриса призналася, що отримала справжній кураж від прем'єри, її несло і розривало від емоцій. Одна з найсерйозніших ролей — син Мокій, проте і їй не бракувало гумору, самоіронії. Не менш цікава роль його нареченої Улі — вона переживає справжню еволюцію.

Фантастичним є музичний супровід дійства — місцями, просто психоделічним, він супроводжується справжньою світломузикою прожекторів.

У цілому спектакль вийшов приголомшливим, публіка виходила з нього вражена, розбурхана, за що артисти і боролися. Дарма казати, наскільки тісно цей твір перегукується з нашим драматичним сьогоденням. Його планують показати ужгородським школярам, поїздити із ним по області і цілій Україні.

Теги: прем'єра, вистава, Маріуполь, театр, Мазайло, Куліш

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати