Дрогобичани буквально приголомшили обома своїми речами. Спершу представлено “Кицьку на спогад про темінь”. Це та сама історія про переселенку з кошенятами, яку кілька днів тому показували хустяни, але тут її подано в іншій версії.
Автори мінімально скоротили текст Неди Нежданої, тому тут маємо значно більше біографічних епізодів, ніж в інших постановках, чимало сюжетних поворотів виявляються більш обгрунтованими. Хоча додано і щось своє. Від самого початку подано, що історія втікачки з кошенятами — це така собі радіопостановка, яка записується на очах глядачів. Це дозволило виголошувати прямо у мікрофон багато публіцистичних уривків, яких немало у п’єсі. Водночас радійниця весь час чекає дзвінка свого сина зі фронту, який власне і вінчає спектакль.
Долі радійниці і жіночки з півночі Донеччини виявляються напрочуд суголосними, чому перша легко перевтілюється у другу. Нам розказують про дві революції у Києві (1990, 2014), у першій брала участь мати, у другій — її син. Ці події багато чого пояснюють у наступних. Далі — про встановлення російської влади на Донбасі, поневіряння в окупації та утечу звідти.
А закрив фестиваль міжнародний проект “Урок журналістики” за п’єсою румуна М. Вішнєка, режисура Р. Плаша (Румунія), музика О. Бірки (Франціія), виконавець Ю. Федчук (Україна). Це виявилася найбільш складна у технічному плані вистава фестивалю: величезний екран з постійною демонстрацією різних слайдів, ще один менший екран, вітродуї з обох боків сцени, безперервна авторська музика. Складною виявилася і драматургія. Актор поперемінно постає перед нами у двох іпостасях: то він безіменний Щур, то він телезірка Едвард Новінскі, до свідомості якого вселяється цей Щур і віщає його устами.
Щур захоплюється еволюцією людини, що стала найсильнішою на планеті, але обурюється, як ми продукуємо стільки сміття — і матеріального, і духовного. Ні, щурі досконаліші, але щоб вони витіснили людей, треба вести спеціальні інформаційно-пропагандистські операції, причому силами самих людей, для чого Щур і виходить на контакт з журналістом. У результаті той прочитує нам три лекції з журналістики — цілком щурячі за духом. Маємо убивчі сатиру на сучасну глобальну журналістику в дусі “тільки страшні новини”.
Голова фестивального журі В. Неволов заявив, що це вистава-попередження, звернута до всіх нас. Що й казати, заключний акорд вийшов потужним.
П’ятий фестиваль виявився відчутно сильнішим за попередні. Уперше він такий рівний, коли всі 14 робіт приблизно однакові за своєю високою якістю, хоча й дуже різні за жанрами чи сценічним вирішенням. Приємно, що усі чотири закарпатські вистави цілком гідно вписалися у загальноукраїнське коло.