Сміхотерапія

Франківці вже раз показували у нас цю виставу в рамках фестивалю “Свобода” (квітень 2023 р.) — тоді вона звалася “Гамлет і Джульєтта”. Але ж як ледве не до невпізнання змінилася ця вистава за рік! Тепер вона перетворилася на суцільний спектакль-імпровізацію з великою кількістю нових епізодів та жартів, з новими костюмами та антуражем. З’явилася суто українська гра слів. Єдине, що лишилося незмінним, сам сюжет: боротьба драматурга і цензора за текст п’єси.

Два персонажі за якісь півтори години переживають на очах глядачів просто божевільну еволюцію: на виході це вже зовсім інші особистості, ніж були на вході. П’єса, навколо якої герої зламали стільки списів (переробка Шекспіра на японський лад), спершу була класичною халтурою, але з кожною переробкою набуває все більшої філософічності, між її рядками проступають долі і характери обох персонажів. Їхні діалоги стають усе химернішими — це треба чути і бачити. Просто фантастичний тандем двох акторів — часто вони діяли як єдиний організм.

Цензор (В. Тафійчук) на початку служака, в якому нібито не лишилося нічого людського. Він такий самий холодний, гострий і бездумний, як його меч-катана. Тому, власне, і поставлений на цензора. Щойно повернувся з Маньчжурії, де встановлював новий порядок. Там, очевидно, добряче поранений, бо кульгає немилосердно. Та і з психікою не все гаразд. Але поступово у ньому проступає одна людська риса за іншою, причому якось невимушено, спонтанно, душа його нібито сама регенерує давно забуте, наче ящірка відтворює втрачений хвіст. Виявляється, навіть максимально формальне спілкування провокує до якогось саморозвитку. Цензор буквально сам себе витягає із звичного для нього солдафонства, хоча воно так до кінця і не відпускає його.

Натомість Драматург (Т. Бенюк) починає як типовий блазень (навіть зовнішньо страшенно скидається на вояка Швейка), але з часом стає все глибшим і глибшим, образ сягає високого трагізму. Цей персонаж іноді нагадував П. Тичину або О. Довженка (“вже і зігнувся, аби лизнути, а кінець-кінцем все одно вкусив”). Актор створив якийсь інфернальний образ творця, який однаково чужий і владі, і публіці, і акторам, який творить не знати для кого і для чого. Насамкінець виявляється, що пише для вічності, вдивляється у неї, і це змінює його до невпізнання.

Ці двоє до неможливості різні. Але вони волею обставин змушені усе прискіпливіше вдивлятися одне в одного. І кінець-кінцем кожен бачить в антагоністові самого себе. Для обох це шок, адже кожний з них поважав себе саме за свою унікальність, за те, що він не такий, як отой примітив... А виявляється... У виставі мовиться, що кожна пташка займає удвічі менший простір, ніж здається спочатку. Натомість глядача підводять до думки, що всяка людина значно складніша і глибша, ніж спершу здається. Проте робиться це без якоїсь нудної дидактики, а весело, карнавально.

У залі практично не припинявся сміх. Актори розворушили усіх і кожного.

Вистава вийшла напрочуд різноплановою. Вона допускає безліч інтерпретацій. У зовсім нещодавній українській історії практично отак само намагалися взаємодіяти, шукали спільну мову колишні номенклатурники і націонал-демократи. Їхній діалог теж був і комічним, і трагічним, як у цьому спектаклі. Чимало також алюзій на сучасні наші воєнні обставини. Тому серед глядачів ця робота викликала шалений резонанс, адже вона про саму людську натуру — досі таку загадкову і незбагненну.

Теги: драматург, цензор, п'єса, вистава, Мітані, Бенюк, Тафійчук

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати