STEFANYK-GASSE

Обертом, мов від міцного трунку, йшла голова: німці прогнали совєтів, відновлено державність України, а на вулицях замайоріли фани — українські жовто-сині і німецькі червоні з чорними, мов хижі павуки, свастиками в білому крузі. Втіха і гордість переповнювала всіх і від перейменованих вулиць на честь українських учених і письменників. Серед них з’явилася і нова, на честь мого улюбленого новеліста, — Stefanyk-Gasse!

— Stefanyk-Gasse! Stefanyk-Gasse! Stefanyk-Gasse! — я сливе маршував містом, радісно повторюючи назву та уявляючи її ґотичне написання.

Ні, це не нинішня вулиця Василя Стефаника перед бібліотекою його імені. Тож спочатку в мене виникло непереборне бажання пошвидше знайти невідому мені Stefanyk-Gasse, та згодом зрозумів: її давно вже не існує, і людей, які жили на ній, також уже немає. Іншими стали на ній будинки й вікна, інші ростуть дерева. Й інші голоси та звуки відлунює її брук. Я зрозумів, що неможливо знайти те, чого немає, як неможливо повернутися людині в своє минуле. Хіба залишається мандрувати до нього подумки.

Stefanyk-Gasse! Ви навіть не можете уявити собі, як солодко звучали для мене ці звичні слова!

Рано чи пізно, думалося мені, я потраплю на Stefanyk-Gasse, яка тепер має іншу назву, і спробую тоді співставити свої відчуття з побаченим. Та спиняв страх, що побачене мене сильно розчарує. Через це також не поспішав з пошуками.

А може, на цій вулиці живе ще хтось зі старих людей і пам’ятає, як вони прокинулися одного дня на новій Stefanyk-Gasse! Либонь, було урочисте відкриття вулиці, і люди у вишиванках стояли впереміш з представниками німецької влади в суворих армійських строях, і про це писали газети та сповіщали радіосильні. Однак брами будинків зачинені, а старі люди, які доживають свого віку, либонь, уже багато років не виходять на вулицю, та й їхня пам’ять вже не та, повільно згасає разом з ними.

А може, на цій вулиці ще залишилися старі дерева, які пам’ятають, як одного дня з’явилися на будинках таблички з ґотичною назвою Stefanyk-Gasse! І не було тоді жодних урочистостей (коли йде війна — хіба до святкувань), а прийшли з драбиною та інструментами двоє працівників комунальних служб і представник німецької влади з маґістрату, можливо, унтер-офіцер, зі зброєю на плечі, і мовчки виконали свою роботу — прикріплили таблички на будинки. І на цьому все й завершилося.

Мені приємно фантазувати, якою була Stefanyk-Gasse, який мала характер і настрій. Часто видається, що вона неодмінно була чимось подібною до Стефаникових новел, але нічого не знаю про події, що відбувалися на ній.

А чи додала її чогось нового німецькомовна назва? Либонь, що так, але від її холодних ґотичних букв неодмінно віяв чужий дух.

Та передовсім розумію, щó саме найбільше стримувало і далі стримує мене шукати колишню Stefanyk-Gasse. Мені хочеться думати, що саме на вулиці мого улюбленого новеліста Василя Стефаника відбулася подія, завдяки якій маю найдорожчих у житті людей і без якої світ був би іншим, і не відомо, ким би став я.

А того далекого сорок першого року, як на наше місто наступали німці, а совєти з поспіхом втікали й ночами під гул машин на подвір’ях в’язниць масово розстрілювали в’язнів, одного сірого ранку енкаведисти вели вузенькими вулицями роздягнених догола призовників, яких не встигли евакуювати, вели за місто, в напрямку лісу, на страту, а серед них був і рідний дідусь дружини, і він із жахом зрозумів, щó його чекає, тож на одній із знайомих вулиць, збивши з ніг сонного конвоїра, шугнув у відчинену браму і зник в лабіринтах знайомого подвір’я. За ним погналися з криком конвоїри, але швидко спинилися, щоб не розбіглися інші в’язні.

Таке могло статися хіба на Stefanyk-Gasse.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати