Одна сходинка

Одна сходинка —

                                і вже брук.

Яким ходять люди, кваплячись на роботу, чи просто тиняючись без діла. На сходинці під кам’яницею напроти церкви сидить стара жінка, склавши руки на коліна, і гріється на ранковому сонці. З-під вилинялої хустини біліє сиве волосся. Губи у жінки міцно стулені, лице застигле, немов скам’яніле, і лише очі — живі, сумно дивляться понад людські голови, але нічого не бачать. Не чує й людського гомону.

— Привіт, Равлику! — зустрічає мене на роботі секретарка Оксана, гарна дівчина, якій не таланить знайти порядного хлопця.

— Привіт!

Розумію, що у відділі ще немає старої гвардії, інакше б не дражнила мене.

— А вгадай, про що я мрію? — несподівано запитує.

Стенаю плечами. Вона сміється і каже:

— Равлику, я хочу виїхати в Австралію!

— А чому не до Америки?

— Бо в Австралії мало жінок, і для мене відкрилися б величезні перспективи!

— А що будеш там робити?

— Буду стрибати, як кенґуру, і лапати мишей, — регоче.

В обід подзвонила дружина:

— Павле, я вже не можу, мені соромно перед сусідами через дідя. Він знову ганяє голубів.

Я мовчу й так чітко, ніби перед собою, бачу дружину, її великі очі, руки, помережені синіми венами. Ось витерла рукою обличчя, немов би хотіла стерти з нього втому, а я все не знаходжу слів, щоб заспокоїти її.

О п’ятій ранку голуби злітаються на каштан, що росте напроти нашого вікна, і починають воркувати. У ранковій тиші їхні голоси лунають надзвичайно голосно і всіх нас будять. Дідьо злиться, обіцяє навчити курвих синів порядку й зносить зі стриха коробку із оргскла, за допомогою якої ловить птахів. А дружині соромно за нього перед сусідами. Я не знаю як заспокоїти її, тільки слухаю тихе потріскування мембрани у слухавці. Наш дідьо — майстер високого класу, всі меблі в нашому помешканні (наше гніздечко, так ніжно називає він квартиру) — його рук робота. А голуби не дають йому спати, тож він постійно воює з ними. І раптом згадую Олексійовича, старого знайомого, який часто допомагав нам з дружиною у скрутні хвилини. Протягнув руку, щоб привітатися з ним, а він замість правої, яка нерухомо звисала вздовж тіла, подав ліву й винувато сказав:

— Мені праву руку відняло.

— Від чого, Олексійовичу?

— І сам не знаю. Встав вранці, а рука не слухає мене. Видно, старію, — обличчя в Олексійовича було розгубленим.

Я думаю, якщо розповім дружині про нещастя Олексійовича, то враз забуде про власні переживання.

Але...

          Але я не можу переступити цієї сходинки.

— Павле, чого мовчиш?

— Золотко, я не мовчу. Хочу тебе спитати, чи не хотіла б ти поїхати в Австралію?

— А чого це раптом питаєш про Австралію? Може, у вас на роботі є путівки?

— Звичайно, є.

— Жартуєш?

— Та ні. Але я відмовився від них.

— Такі дорогі?

— Не вгадала. Просто, в Австралії — нецікаво, бо там змушують усіх стрибати, мов кенґуру, і лапати мишей.

— Я так і подумала, що розігруєш мене.

— А як дивишся на те, щоб зустрітися після роботи і сходити на каву?

— Обома руками — за!

І ми домовляємося про місце зустрічі.

Я пробую зосередитися над роботою і не можу. Виходжу покурити, а за мною вибігає й Оксана.

— Послухай, Равлику, — щебече, — що пише «Ратуша» про мою тезку Оксану Павликович, яка вирішила об’їхати на велосипеді постчорнобильську Україну. Вона каже: «Я думаю, що на Україні все населення тепер можна зарахувати до інвалідів. І мені страшно, що мама годує дитину полуницями, ураженими радіацією, і знає, що дитина через кілька років помре. Мені страшно, що батьки на запитання: «Чому ви звідси не втікаєте?» — відповідають: «А ми цю квартиру чекали десять років».

Равлику, але ж ця квартира —

                                                     труна.

І враз мені згадався дідьо. Торік він ціле літо товкся на стриху. Якось я піднявся до нього і вражено застиг, побачивши посеред стриху дві жовті труни, які змайстрував для себе і бабці. Моторошно стало:

Одна сходинка —

                                і вже смерть.

P. S. Ми прожили з двома трунами на стриху добрий десяток літ, а коли дідьо помер, то з’ясувалося, що його домовина закоротка для нього. Дідьо добре розумівся на дереві, та не на людській анатомії: не знав, що під час смерті людське тіло видовжується.

Теги: сходинка, людина

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати