Про що думає людина, йдучи на роботу

ПРО ВІКНО. Відкриваєш очі і бачиш каштан, що росте на подвір’ї і простягає до твого вікна на третьому поверсі густо переплетені гілки. Дивлячись на нього, завжди відчуваєш спокій на душі. Щодня каштан має інший вигляд: весною приворожує бруньками, які поволі розпускаються, аж поки одного дня після рясної зливи раптом не вибухають буйною зеленню, заполонюючи нею увесь колодязь кам’яниці; восени милуєшся жовтим листям, а згодом химерними малюнками оголених гілок на фоні блакитного неба; а взимку, як лапатий сніг вкриває гілля, що нагадують пухнасті лапки кицьки, втішаєшся, як вони гойдаються на вітрі і намагаються дотягнутись до твого вікна.

ПРО ВУЛИЦЮ. Завжди дивує одна вулиця: вона надзвичайно коротка і ледь полога, але завжди якась неспокійна, якщо так можна сказати. Під час злив нею течуть бурхливі потоки, влітку знімається курява, аж дихати нічим, а взимку так замерзає, що вкривається суцільним склом криги. Для водіїв ця вуличка – справжнє прокляття, особливо взимку. А загалом ця вулиця чомусь нагадує непривітну долю близьких тобі людей.

ПРО СУМНІ РЕЧІ. Що живемо не так, як треба. Змушені десь заробляти на кусень хліба так як треба, а не як хотілося б. Тож щодня тюпаємо на роботу. І вже можна навіть із закритими очима зайти на роботу і повернутися додому, бо ходиш одними і тими ж вуличками.

ПРО ЖИТТЯ ДИТИНИ. Коли передчасно народився онук, то був таким маленьким, що вміщався мені на долоні. Він довго лежав у барокамері, життя ледь трималося в його крихітному тільці, тож стара лікарка радила нам якомога швидше похрестити дитину. Його хрестили вдома, на саме свято Іллі. Тоді увесь день йшла безперервна тепла злива, а небом з гуркотом котилися громи. Після хрещеної купелі онук проспав дві доби безпробудним сном, а коли прокинувся, від нас відступив страх за його життя, бо відчули, що Небесний Патрон взяв дитину під свою опіку.

ПРО СВІТ ДИТИНСТВА. «Діді, коли я був великим, а ти маленьким, що ти робив?» — питає трирічний онук. «Я сидів біля вікна, — кажеш йому, — що було білим від інею, видмухував на ньому маленький кружечок і дивився через нього на вулицю, якою ходили люди, і їхали запряжені в сани коні, а з їхніх ніздрів виривалися білі клуби пари. А ще любив вечорами сидіти перед грубкою і дивитися на вогонь, який палахкотів, потріскував і шипів, і від нього відбиваються на стіні наші тіні і химерно танцювали. Тоді, коли я був маленьким, у нас ще не було телевізора».

ЩО ПРИНОСИТЬ ПРИЄМНІСТЬ. Поцілунок онука, з яким прощаєшся, вирушаючи на роботу. Лагідне сонячне проміння, що торкається твого обличчя, коли виходиш з брами. Ніжний легіт вітру, який вилітає з-за рогу, коли минаєш скверик. Розквітла слива під сірими мурами церкви.

ЩО ВТІШАЄ. Зроблене щось добре, що викликає в інших людей захоплення чи приємний подив.

ПРО ЩО НЕ ХОЧЕТЬСЯ ДУМАТИ. Про погане: поганих людей і погані речі. Їх не можна впускати в душу. Бо коли думаєш про когось, хто заподіяв тобі щось погане, то раптом відчуваєш, як в твою душу заповзає злість, і ти від гніву закипаєш, надовго виходиш з рівноваги, й лише згодом розумієш, що навіть дрібка поганого руйнує людину, тож краще про нього зовсім не згадувати.

ЩО РОБИШ ПОДУМКИ. Минаючи церкву святого Миколая, ледь кланяєшся, подумки хрестишся і просиш Бога бути милосердним до твоєї родини і всіх добрих людей і підтримувати твої починання.

ПРО САД. На моєму шляху – монастирський сад за високою цегляною огорожею. І пригадується тоді сад дитинства, що ріс на берегах за селом. Коли він зацвітав, то здавалося, що береги вкривав біло-рожевий сніг. Це було справжнє море теплого цвіту. Та якось вічні докори та сварки жінки і синів погнали у холодне море снігу в саду твого двоюрідного брата. Він прихопив з собою білого шнура. На третій день його знайшли бездиханного на старій яблуні. Вітер тихо гойдав його застигле тіло, і тільки носики черевиків ледь черкали об сніг. Ти добре пам’ятаєш її, ту велику, розлогу яблуню. Вона завжди щедро плодоносила. Її яблука, білосніжні з червоними, немов потрісканими кров’яними прожилками, були великими і дуже соковитими, сік аж бризкав, але на смак вони були терпко-кислуватими. Сини спилили ту яблуню весною, як скрес сніг.

ПРО АЛЕЮ. Зрізуючи дорогу, виходиш на улюблену каштанову алею біля Порохової вежі. Неквапно йдеш нею, щоб віднайти рівновагу і спокій. Знаєш тут кожне дерево. Деякі з них покалічені бурями, деякі з безжально обпиляними стовбурами, немов з обрубаними руками, деякі з великими замурованими цеглою дуплами. І щороку дерев стає все менше — вони помирають непомітно, як люди. Одного дня, думаєш ти, не залишиться жодного знайомого тобі каштана, і алея нагадуватиме тоді щербатий рот старезного чоловіка.

ЩО ЗГАДУЄШ. Стареньких батьків, які на очах слабшають і ніби зсихаються, стають меншими і увесь час говорять тільки про тих, хто помер у селі. Відтак починають перераховувати ще живих своїх однолітків, і для цього їм вже вистачає пальців тільки однієї руки. Вони тихо плачуть, проводжаючи тебе в місто, і дивляться так, немов бачать востаннє.

ЩО НАГАДУЄШ СОБІ ДОРОГОЮ НА РОБОТУ. Часто згадується двоюрідний брат, тоді думаєш, що треба зайти до церкви, запалити свічку, помолитися за нього і дати на службу Божу. Коли був малим, то любив брата, бо він завжди був добрим, але це не спиняло тебе перекривляти його ходу. Бо ходив він, ледь підстрибуючи, немов мав у п’ятах пружини. Тому кривляння вдавались під сміх дорослих. Але він не сердився, а теж весело сміявся зі всіма.

ПРО ДЕРЕВО. Неподалік нас росла велетенська тополя. Від її пуху вся вулиця немовби тонула у білому снігу і здавалася засніженою. Так було багато років поспіль. А якось недавно ти зауважив, що тополі вже нема, а на її місці видніється гнилий пень. Казали, що ту тополю зламала буря, дерево впало на машину і розтрощило її. На щастя, ніхто з людей не постраждав. І подумалося, що те дерево залишилося жити тільки в твоїй пам’яті. Невже і ми, як ті дерева, так само ненадовго залишаємося жити в чиїйсь пам’яті?

Теги: батьки, онук, церква

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати