Густі юдейські ночі

А вони, хоч і вигнані, були із святої, Божої землі, і, прибившись до Карпат, жили разом з місцевим людом, але над їхніми головами й далі гусли юдейські ночі, а вранці будило їх Cаваофове сонце.

Вони сильно відрізнялися від інших, бо були обраними. Вони не розчинялися серед інших, бо їх згуртовувала віра в Бога, який жив у Торі. До того ж вони чимало речей робили навспак: там, де в інших починалося Слово, у них закінчувалося, а там, де закінчувалося, у них брало початок.

Їх Бог не боронив їм обдурювати добродушний місцевий люд і штовхати його у світ за очі. Вони багатіли, але не були щасливими, бо були водночас і обраними, і проклятими, а їх Єрусалимом ставали убогі цвинтарі на чужій землі.

У нашому селі вони складали добру третину. А жили у нас Фукси, Пінкуси, рабини Берко та Ліпа Бібас, Лийба Дудиля, Хамлайб, Хамбієр, Сісай, Щербак Якубович, Айзек Якубович, Естерка, Сумилая, Гусарь, Хамойша, Чмілько, Дувид, Ґицлайб, Липцьо, Мошка Пасулько, Ицько, Симко, Йосяня, Мар’я, Шлойма Фукс, Янкіль... Найбагатшими були Хамлайб, Берко і Йосяня. Деякі з цих імен й нині живуть у селі — у назвах Пінкусового саду, Хамлайбової гори, Липцьового звору.

Їх молитовний дім у нас називали бухнею. Вони твердо додержувалися своєї віри і добре знали свої і чужі письмена.

Вони їли м’ясо тільки чистих тварин і птиці. Різали баранів, але споживали лише їх передню частину, а решту продавали місцевим людям.

Серед них були різні люди. Якось рабин Берко їхав з бутина кіньми і побачив, як люди з сусіднього села брали з Бані камінь на церкву, то організував юдеїв два дні возити камінь на будову православного храму.

Ніхто не пам’ятав, коли вони прийшли в село. Вивезли ж їх під час війни. І тоді Бог назавжди вийшов з Тори і ввійшов у їхні душі, душу свого обраного народу, щоб підтримати всіх. Вони залишили Тору, вже звичайний сувій, написаний на пергаменті, з іншими своїми речами у порожній бухні і мовчки пішли з села. Правда, за давньою звичкою брали з собою найцінніші речі, а інше добро роздавали односельцям та просили дещо зберегти для них. І в селі був тоді великий рух. І моя мама спитала свою маму, а чому вона нічого не бере? А вона відповіла:

— То гріх брати. А хто наше добро хапатиме, як нас будуть гнати?

І коли прийшов до неї Янкіль, сусід, і приніс два сувої полотна і мішок одягу і попросив сховати все для нього і його дітей, то вона нічого не могла сказати, тільки розплакалася. І Янкіль все зрозумів і заплакав разом з нею над собою і своїми дітьми.

Тільки двоє наших сельчан наважилися переховувати юдеїв. Юрій Рак переховував Беркового і Симкового синів, а Петро Кулій — старого Хамлайба.

Юрій Рак викопав яму у зворі, і хлопці вдень сиділи у ній, і лише ввечері він виводив їх гуляти. Вони кликали його няньком, а його дружину мамкою. Згодом приїжджали до них з Америки.

А Петро Кулій не вберіг Хамлайба. Знайшлася чорна душа, яка видала Петра жандарам. Вони прийшли до нього і зразу: «Де жид?» Чоловік відповів, що не знає про кого вони питають. «Будеш знати», — відповіли і повели Петра Кулія з піднятими руками аж у Сокирницю, на третє село, де був концентраційний табір, у який зігнали юдеїв. А Хамлайб побачив усе з лісу і через береги побіг у Сокирницю. Побачивши його в концтаборі, жандарми відпустила Петра. А могли й убити.

Після війни їх небагато повернулося у село: Лийба Дудилів, Мошка Пасульків, дівчата — Йосянина і Мошки Пасулькового, Хамбієр, Лая Ґицлайбова. Жили недовго, продали свої хати і виїхали в Землю Обітованну та в Америку. Найдовше жив Шлойма Фукс, рондьош, себто міняйло.

Я дуже часто відчуваю на Срібній Землі дух цих людей, обранців Божих: тут були пришельці з іншого світу і залишили після себе могили з загадковими письменами, порожні храми й дивні імена...

Теги: юдей, Тора, концтабір