Самотня хата хрону

Коли ти вперше потрапив до помешкання поета, то подумав: для того, щоб змалювати його портрет, достатньо розповісти про речі, які оточують його і серед яких він живе. Однак не зробив цього і з часом яскраве враження затерлося в пам’яті, як старі образú на стінах, і на нього наклалися поетичні óбрази творів митця, і ось аж тепер ти наважився постукати в двері самотньої хати хрону на березі засніженого затону. І намагаєшся повзти повільно, мов черепаха, щоб згадати все.

Зайшовши до помешкання, вся ваша галаслива компанія попрямувала до кухні, а ти надовго затримався в поетовій кімнаті. У ній панував якийсь особливий настрій і ледь вловимі запахи й звуки. Вони сильно бентежили і ніби втікали від тебе, і ти нюшиш повітря, як лис на околицях галяви. Так пахне хміль, подумав. А десь далеко вчувався голос негритянської співачки, обличчя якої було вимазане голубою глиною.

Але перше, що впало у вічі… Сім білих баранячих шкур на підлозі. Дерев’яне ліжко з високими бильцями під стіною, застелене гуцульським ліжником, а над ним — намальовані різнобарвною глиною і закріплені яєчним жовтком картини оголених жінок. Вродливих і спокусливих. Старий письмовий стіл перед вікном з портативною друкарською машинкою і купою рукописів довкола, а над ним — незавершений автопортрет поета: великі сумні очі і сльоза, яка котилася щокою і немовби скрапувала у гранчасту склянку на столі. Чому він такий сумний? І ти мимоволі перевів погляд на стіну напроти і побачив змайстрований престол: на чорній овечій шкурі лежала дерев’яна фіґурка Ісуса Христа, прикрашена зацвілим хмелем, а над нею височіло обцюкане сокирою (тільки цей інструмент визнає поет) дерево, яка нагадувало мамонтовий бивень, теж прикрашене хмелем. Сум поета мав чорний колір і не відпускав від себе. А друзі нетерпеливо гукали тебе з кухні, щоб приходив пошвидше, бо колом уже кружляла пляшка з наливкою. Однак ти не квапився, обводив поглядом кімнату… Етажерки під стінами були заставлені книгами, випаленими глечиками й мисками, у яких немовби жив вогонь, і ти навіть уявив собі, як господар випалював їх в розпеченій норі, з якої бухкало полум’я і білів жар.

З вікна видівся Дніпро і пісок на березі, а вдалині — не Лавра, а дві заводські труби, з яких валив дим і скрашував поетові простір.

Але найбільше в кімнаті було рельєфних картин та дерев’яних скультур, вицюканих сокирою. Вони були і на письмовому столі, і на етажерках, і на підвіконні, і приперті до стін. Одна з картин нагадувала жіночу шию і сягала аж до стелі. А на іншій ти побачив ще одне сумне око і ледь вловимі чоловічі обриси обличчя. Напевно, теж автопортрет поета.

— Друже, всі кличуть тебе до столу, — тихо озався за твоєю спиною господар.

— Йду, брате, — з усмішкою відповів йому ти.

Ви сиділи в тісній кухні, заставленій різними горщиками, свищиками, вазами, черепками та незбагненними предметами, шматочками дощок з рельєфними, вицюканими сокирою, зображеннями людських облич, стільчиками (на деяких сидіти не можна) та принесеними з лісу пеньками.

Стіл також був завалений різними речами. У пляшці був сухий полин, а біля нього в глечику — вирізьблена рука — робота поета. Нижче її зап’ястя була помітна вм’ятина, неначе слід від цвяха. Господар сказав, коли побачив її вперше, то йому аж мороз шкірою пішов.

Під столом повишукувалися ряди пляшок і трилітрових слоїків — порожніх та з різними настойками.

У вентиляційне віконко була вставлена цеглина, а до неї — прив’язана мотузка з сухими травами в паперових торбинках. Може, це пахли висушені трави?

Одну стіну в кухні залив сусід, що мешкає вище поверхом.

— Але то й краще, — сказав господар, — бо стіна стала живішою.

А ще він попросив мити руки у ванні, бо в кухні протікала раковина вмивальника, а під нею біліла миска.

Та найбільше тебе здивувало в кухні те, що її освітлювала настільна лампа, прилаштована на поличці, а під стелею замість жарівки висіло перекотиполе.

І ти враз згадав притчу про перекотиполе, яке могло розмовляти. Вона так сильно вразила тебе в дитинстві, що закарбувалася у пам’яті на все життя. І хоча притча не мала жодного відношення ані до цієї кухні, ані її господаря, вона одразу ж ожила перед твоїми очима, і ти побачив двох парубків — сильного і слабосилого, які поверталися із заробітків і зупинилися в гайку перепочити.

— Це домашня калганівка, — сказав господар і, піднявши чарку, із замилуванням дивився, як червоний трунок переливався на світлі. — Гарний колір…

…І тут сильний спокусився грошима й подарунками товариша і вирішив його убити. Нещасний розумів, що йому не врятуватися і почав благати сильного не відбирати від нього життя. Але той не хотів залишати свідка свого злочину. І тут нещасний побачив перекотиполе, яке гнав по полю, немов бавлячись, вітер, і сказав у відчаї:

— Ти не думай, що тобі це безкарно минеться, ось перикотиполе бачить все і розповість про твій злочин людям.

Сильний парубок розреготався, бо світ ще такого не відав, аби дурне перикотиполе могло розмовляти, і пролив невинну кров…

— Але мені більше подобається колір вохри, — додав господар. — А останнім часом я почав малювати виключно різнобарвною глиною і закріплювати її сирим жовтком…

…Прийшовши додому, парубок розповів батькам товариша, що їхній син залишився на заробітках, а сам одружився і зажив широко. А через багато-багато років, будучи вже заможнім господарам, їхав якось з дружиною полем і побачив перекотиполе, яке вітер гнав по полю, і йому згадалися слова убитого товариша, і він почав голосно реготати. Жінці стало цікаво, з чого це він так сміється, і вона почала розпитувати його, і доти розпитувала, підлащуючись, аж поки він, взявши з неї клятву мовчанки, не розповів про все. Та вона не стримала клятви, бо не змогла жити з душогубом і про все розповіла людям…

Відтоді перикотиполе нагадує тобі не лише помешкання поета, а й його самого. Та останні роки в його хаті рідко світиться. Ти чув, що він десь у мандрах. То танцює у горах аркан на весіллі когось з родини, увесь червоний від збудження, то кружляє разом з індіанцями довкола вогню з вимазаним червоною і чорною глиною обличчям, захоплено вигукуючи до зоряного неба незрозумілі слова, таким робом шануючи своїх предків, або ж ступає без страху босими ногами на червоний жар.

Його неспокійну душу і далі немовби жене по світу вітер. А водночас поет нікуди не квапиться. Уважно вивчає світ і знає багато цікавих речей про дерева й рослини, птахів і звірів, звуки і запахи. Він сприймає усе як Божий дар і радіє усьому, і дивується як первісна людина, і коли починає співати, то його голос западає глибоко в душу…

…Вийшов з хати хрону. Все видно, рукою доторкнешся — а ніби ніч.

Співали разом Василь Ґабор і автор самотньої хати хрону.

Теги: поет

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати