В мене так гарно розпочалося літо...

Вперше, коли зустрівся зі своїм найкращим приятелем, то мав таке враження, що давно вже знаю його, а наші долі перетиналися в попередньому житті, можливо, в Піднебесній, і мали ми тоді інші імена і слухали, як десь високо в горах кують зозулі. І сам він був, немов небесна птаха, нічим не переймався, але всюди знаходив тепло і прихисток. А ще мали горіхи з такою тоненькою скаралущею, що вони, як легенько підкидали їх, розбивалися навпіл, вдаряючись об темне каміння.

В останній раз гостював у мене два дні, і ми не могли наговоритися. З неба текло лагідне світло й зігрівало нас.

Я розпитував його про сина. Він говорив про нього з невимовною ніжністю і любов’ю, а в голосі бринів сум. Після розлучення з дружиною вони рідко бачаться. Але тут приятель похвалився, що підшукав для колишньої дружини гарного козака, хлопця із Західної України, бо йому не байдуже, з ким буде рости його син і якою мовою розмовлятиме.

— І бажано, щоб той козак був ще й заможний, і дружина не вимагала від тебе грошей на утримання сина, — покепкував я над приятелем.

— Саме так, — зізнався він і розповів, що дружина погрожувала подати на нього позов у суд, що не допомагає синові. А що міг дати, коли отримує 90 гривень у сільській школі та 60 — у приватній у місті, з яких 40 витрачає на житло. Але після того, як купив синові фотоапарат і велосипед, — трохи заспокоїлася.

Та навіть, якби мав гроші, важко сказати, чи думав би, як допомогти синові. Бо коли проходили повз книжковий базар, він встиг купити альбом візантійського портрета («Поглянь, які тут обличчя! Я просто не міг не купити цього альбому», — сказав мені, ніби виправдовуючись) та декілька брошурок, які, ймовірно, так ніколи й не будуть прочитані. А на моє питання, чи не краще було дати ці гроші синові, спокійно відповів, що відклав для нього п’ятдесят гривень. І тут згадав свого колишнього тестя, про якого завжди відгукувався не надто гарно, і сказав майже тепло:

— Добре, що він дає доньці гроші на харчі й підтримує її.

Своїми розповідями й поведінкою приятель нагадував зозулю, яка підкидає власні яйця у чужі гнізда.

Бог нічим не обділив його, дав кмітливу голову і вправні руки — тільки працюй, але моєму приятелю все швидко набридає. Трохи попрацював літературним редактором в газеті й кинув роботу. Бо редаґувати примітивні тексти обридло. Трохи повчителював і кинув. Бо школа обридла. І це при тому, що на уроках історії займався малюванням з дітьми.

— Але чому?

— Бо в школі чомусь відмінили уроки малювання, — сказав приятель, — і це мене страшенно обурило, адже малювання діти люблять найбільше.

Тому і вчив їх малювати, і навіть купував для них за свою мізерну платню фарби й пензлики.

— А директор школи?

Директором виявилася його випусниця, тому нічого йому не казала. Навіть конспектів з історії не вимагала. А він пояснював її поблажливість тим, що з району ніхто не приїжджав з перевірками, бо для поїздок не виділяли коштів, тому люди на місцях не надто переймалися документацією.

У приватній школі в місті мав два уроки з історії на тиждень. І хоч винаймав житло, частіше доїжджав додому електричкою. Їхав до вузлової станції, а звідти тюпав до рідного села пішки дев’ять кілометрів. Особливо важкими бували ці дев’ятикілометрові переходи взимку.

— Та що ж ти заробляєш, якщо на житло витрачаєш 40 гривень, а ще й електричка частину з’їдає? — запитав його, а він тільки весело засміявся і сказав, що ніколи не купує квитки. Бо їхня вартість аж 6 гривень. А на прохання контролерів показати квиток, завжди відповідає:

— Я учасник бойових дій.

— Яких?

— Полтавської битви! — вигукує, і його завжди залишають у спокої.

«Бо вважають хворим», — подумав я і невесело стало.

Але він і справді виглядав хворим. Був блідим, мов тінь. До того ж у нього часто бували памороки, тому навіть голову боявся різко підняти д’горі. А ще його переслідував постійний страх знепритомніти посеред вулиці.

Я розпитував його про рідне село. Він живе у хаті хресної мами, а батько з братом — у родинній. Ще торік батько мав коня і корову, але продав їх. Ані поросят, ані птиці не тримають. Правда, донедавна мали півня Піночета і курку-рябку. Півня тримали прив’язаним до яблуні і це стало для нього фатальним, бо злодії легко його вкрали, а курка-рябка десь пропала.

— А що батько з братом роблять?

— Сіють пшеницю, садять бульбу, цибулю й часник.

— А капусту?

— Та хто б з нею возився, розсаду шукав, полов й обкопував. Вони все за бульбу вимінюють: і капусту, і помідори, й огірки.

— А що ти робити?

— Я люблю тільки сінокоси, — відповідав.

Часом може сказати сусідам взяти собі пласток сіна, аби тільки випололи йому грядку цибулі або ж принесли молока.

А що готує?

Щавелеві борщі й деруни. Бо в них усе літо росте щавель і з нього легко готувати борщ.

Але ж у цьому світі дуже важко жити самому, чи не міркував він підшукати собі жінку, запитав приятеля, а він з обуренням відповів:

— А навіщо мені домогосподиня, адже її треба утримувати.

— А, може, тебе вже не цікавлять жінки?

— Якби так було, то був би щасливим, але вони все ще притягують мене до себе, — з іронією відповів приятель.

Розповідав, що в рідному селі його охоче запрошують у гості декілька сімей, які мають розлучених доньок. Одна сім’я живе дуже заможно, має велику господарку, тож рано чи пізно жінка і його потягнула б на город.

— Та я не збираюся гибіти на городі! — сказав з обуренням.

А інша розлучена жінка має двох дітей, і саме вони найбільше йому й подобаються. Згодом зізнався, що в Києві в нього була одна жінка, яка казала, що народить йому стільки дітей, скільки лишень захоче. А він відповів, що зовсім не хоче дітей, натомість запропонував усиновити маленького негра.

— А чому негра? — запитав я приятеля.

— Бо це так гарно виглядало б — чорна й біла дитина. А ще краще було б, якби була і жовта.

— Ти невиправний естет, — похитав я головою.

І тоді приятель почав захоплено розповідати про краєвиди, що відкриваються з його веранди, особливо під час заходу сонця. Мовчазні тополі, темно-синє небо, червоне сонце. А на тополях застиглі, немов даоси, лелеки.

Казав, що любить засинати, коли до його щоки притулюється кицька, бо це викликає у нього навіть більше блаженство, аніж жінка.

Щоправда взимку буває важко вставати з-під перини у холодній хаті. Щоб розпалити грубку, рахує до певного числа, а тоді зривається на ноги.

А ще він у селі дякував у церкві — допомагав старому батюшці під час причащання: витирав старим жінкам вуста, щоб не впала на землю й краплина причастя. Та вже не допомагає. Старого батюшку попрохали залишити парохію, бо зачинявся вдома і потроху пив, а люди боялися, щоб з ним чогось не трапилося. Тепер править молодий батюшка, здоровий, як борець, і кричить постійно, що римський папа — сатана. І приятель перестав ходити до церкви.

Ми заглядали в кав’ярні, зустрічали знайомих і жваво розмовляли з ними. Та під час розмови приятель уникав зустрічатися поглядом із співрозмовниками. Зазвичай, так поводять себе люди, коли думають про когось погано або щось приховують. Але у випадку з моїм приятелем справа зовсім інша. Він боявся, що співрозмовники можуть своїми поглядами пригнітити його, тому і відводив погляд убік.

Приятель іноді їздить до столиці. Зупиняється у побратима. Своїми речами завалив усю його комірчину. Той постійно просить його забрати речі, а приятель все обіцяє зробити це якомога швидше…

Якось узимку у нього порвалися мешти, і він попросив побратима позичити свої, допоки не купить інші, бо він їх і так не носить.

— Друже, а чи ти бодай знаєш скількі ці мешти коштують? — запитав його побратим.

— Ні.

— Я заплатив за них сто долярів, — відповів і після хвилинного вагання дозводив взяти мешти.

А про свого побратима розповідав таке:

— Після повернення з Америки він став іншим. Тепер у нього білі конячі зуби, керамічні. Одягається, як денді, має гарні костюми й багато білих сорочок. Купує на ринку найдорожчу рибу, бо може собі це дозволити, і готує різні страви.

— А тебе пригощає? — запитую.

— Так, — байдуже відповів приятель.

Однак тепер він все рідше зупиняється в побратима, бо той не дає йому спати, сперечається усю ніч з Езрою Паундом і Лоуренсом і доказує, чому не погоджується з ними.

Розмовляли й про інших наших спільних знайомих. І раптом приятель несподівано запропонував мені:

— Давай поїдемо до Канади і будемо там разом працювати.

— А що будемо робити?

— Я маю диплом лісівника і влаштуюся працювати у лісі, а ти будеш мені допомагати, — спокійно відповів приятель.

— Але ж наші дипломи закордоном нечинні, та й англійської мови не знаємо.

— Тоді не будемо їхати, краще тут писати за гроші монографії про діаспорних письменників. Написав за місяць-півтора і маєш тисячу долярів.

— Сумніваюся, що це можна так швидко зробити.

— Тоді візьму в аванс частину гонорару за редаґування нового роману Олеся, — каже приятель.

— Але ж це чорнушний роман.

— Ні-ні, я не хочу ніякого гонорару. Олесь завантажить мене своїми шизами на увесь рік, а в мене так гарно розпочалося літо…

…Я тоді і в гадці не мав, що людські страхи, мов тіні, невіддільні від людей, мають властивість збуватися, і одного дня мій приятель, повертаючись пізно вночі додому, знепритомніє посеред вулиці і, падаючи, вдариться головою об чорну бруківку, але того раннього літа ми тішилися розмовами, і нам було, як ніколи раніше, добре й затишно на душі…

Теги: янгол, літо

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати