Візія про Гоголя

                                                                                               Вікторові Неборакові

Кажуть, що Гоголь — це суцільна містика й чортівня, та насправді Микола Васильович — це боротьба людини з нечистою силою, яка переслідувала його ще до народження.

За переказами, батьківська хата Гоголя стояла нібито на поганому місці, тому в його мами й народилося двоє перших дітей мертвими. Щоб врятувати третю дитину, вона виїхала перед пологами в сусіднє село і таким робом обманула нечисту силу. Маленький Микола неначе показав їй язика, а як почав писати — то безжально глузував і знущався над нею. Однак це ніколи не заспокоювало його душу. Бо навіть серед неймовірної веселості, його раптом огортала смертна туга. І що далі — то більшою вона ставала. А все це через ту нечисту силу, яка не відступала від нього ні на крок. І тоді Гоголь вирішив позбутися її, замаскувавши в «Мертвих душах» в образі колезького радника Павла Івановича Чічікова, людини без роду і племені. Однак Гоголь дуже мало пише про нього, натомість захоплено змальовує другорядних персонажів, помітно відвертаючи цим увагу читачів. Та саме вони, ці другорядні персонажі, є своєрідними дзеркалами, у яких яскраво відображається головний герой, маючи змогу бачити себе в очах інших і відповідно поводитися чи приховувати власне єство. Та зважте, що Гоголь зовсім не описує очей свого героя. Натомість дзеркал у поемі достатньо. Пригадуєте «зєркало, показивавшеє вместо двух чєтирє ґлаза, а вместо ліца какую-то лєпьошку...»?

Що ж ми знаємо про Гоголівського героя? Що він — «коллєжскій совєтнік», «помєщік, по своім надобностям», має двох слуг — кучера Сєліфана і лакея Петрушку, власну карету і доволі таємничу валізу («чємодан із бєлой кожі, нєсколько поістасканний, показивавшій, что бил нє в пєрвий раз в дороґє»).

Його приїзд серед темної ночі до Коробочки видається приїздом самого дідька, якого диким гавкотом і виттям зустріли пси на подвір’ю... Плюшкін навіть відверто називає його «ето бєс, а нє человєк».

Врешті, Гоголівський герой займається саме тим, чим споконвіку і займається дідько: купівлею душ. І байдуже, що душі ці мертві. Для нього це покупки «по наклонності собствєнних мислєй». Дивним у його поведінці видається тільки те, що він не лише уникає жіночого товариства, а й страшенно боїться його і принципово не хоче купувати душ померлих жінок. Уперше душі померлих жінок виринули під час гостювання у Собакевіча. Тільки «подлєц, Собакевіч, і здєсь надул» покупця (навіть дідька перехитрив!), підсунувши йому одну мертву жіночу душу, написавши ім’я Єлізавети Воробєй на чоловічий кштал Єлізавет Воробєй.

Як покупець мертвих душ Гоголівський герой не може дати собі ради тільки з Ноздрьовим — п’яною і дикою (некерованою!) стихією. Ноздрьов то бурхливо обурюється за відмову зіграти з ним у карти («Черта лисово получіш!.. Хоть трі царства давай, не отдам»), то навідруб відмовляється продати мертві душі, бо це буде не по-приятельськи, і він не хоче «снімать плєви с черт знаєт чево», однак зіграти «в банчік».

Відмова Гоголівського героя грати в карти відверто дивує, адже дідько неперевершений у цій справі! Тоді невгамовний Ноздрьов пропонує своєму гостю зіграти в шашки: «Виіґраєш — твоі всє». Враження таке, ніби Гоголь поміняв свого героя з Ноздрьовим ролями (переплутав усі карти!): Ноздрьов неначе перетворився у дідька і будь-що-будь заповзявся виграти в Павла Івановича. А як нахабно шахрував під час гри Ноздрьов! А згодом ледь і не побив гостя, але від цього врятувала його несподівана з’ява «капітан-ісправніка».

Кажуть, нечиста сила всесильна, а Гоголівський герой нерідко видається слабким і безпомічним. Та це тільки маска. Насправді він дуже кмітливий і вигадливий. Адже виторговуючи мертві душі («душі нє совсєм настоящіє»), він спонукав поміщиків укладати з ним угоди, і таким робом вони опосередковано продавали йому душі власні.

Зробив це навіть добродушний Манілов, який не захотів брати гроші за мертві душі, «коториє в нєкотором родє окончілі своє сущєствованіє» і передав їх Павлові Івановичу «безінтєрєсно», великодушно відпустив (подарував), але купчу взяв на себя, через що Павло Іванович зрадів настільки, що «тут чуть нє проізвєл даже скачок по образцу козла...» (читай — дідька!).

На перший погляд, усе здається надзвичайно ясним, однак саме у цій ясності й ховається підступ, і виникає закономірне питання: а хто ж насправді був сам Микола Васильович?

Теги: Гоголь

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати