Ах Юрик кирюха

Віктор Неборак був захоплений Михайловою відвертістю в ориґінальнім паліндромі «Ах Юрик кирюха», який, на його думку, повністю передавав суть чоловіка. Але Віктор протрактував закарпатське слово «кирюха» (киря — кращий друг, чи, як би сказали в Галичині, — дружбан) як львівське сленґове слово «кір» (випивка), «кіряти» (пити, бухати), себто, що Юрик відверто визнав себе «кіряльщиком» (пияком, бухариком), створивши при цьому соковитий новотвір — «кирюха» — той, що кіряє. Я заперечував Неборакові, що помиляється, але по-суті Віктор мав рацію, бо Михайлове життя зовсім не змінювалося, він і далі тихенько кіряв і все сильніше нагадував бомжа. І раптом він назавжди зник з Лемберґа. Я вже навіть не сподівався побачити його знову. Та якось в Міжгір’ї, на автостанції, немов фантом, переді мною виринув Юрик, і я страшенно зрадів йому. Пом’яте, але в порівнянні зі Львовом доволі відсвіжіле й засмагле обличчя, відрощена борода і перебитий ніс, поношений і засмальцьований костюм, порвані і давно неваксовані мешти, зашмурана торбинка на правому плечі. Їхав додому, у Вучкове. Показував мозолі на руках: косив у мамки. Розповідав, що у їхньому селі є аж вісім мінеральних джерел. П’є воду і ходить по гриби. Мамці уже сімдесять п’ять років. Згадували Петра Мідянку («А пам’ятаєш про той випадок, коли Мідянка ночував у мене в майстерні і в нього пропали гроші? На мою душу грішну, я їх не брав, — божився Михайло. — Ми були веселі, і Петро міг ту двадцятку, біда би ’ї з’їла, десь загубити»), Віктора Неборака («Неборак і далі такий гоноровий?» — запитував), Івана і Тараса Лучуків («Файні фатьове, а Іванко — золота людина»). Відтак Михайло почав хвалитися, як випрошував гроші у Василя Куйбіди і Віктора Пинзеника, тоді міністра.

Якось Михайло ніс з художником-приятелем продавати «холст Рєпіна» — заґрунтоване полотно — і саме проходив біля Музею етнографії, як хтось сказав: «Гляньте, гляньте, Пинзеник іде!»

— Де Пинзеник? Де?! — миттєво ожив Юрик, і коли йому показали на Пинзеника на протилежному боці проспекту, біля газетного кіоску, то з криком: «Вітя! Вітя!» побіг до нього через вулицю, незважаючи на машини. Пинзеника оточували охоронці й одразу ж насторожилися, побачивши брудного і зарослого чоловіка, який летів на міністра, але той зупинив їх: «Не хвилюйтеся, це мій земляк, художник». А Юрик, пригнавши до Пинзеника і привітавшись, трохи пом’явся і нерішуче спитав:

— Вітя, а може, ти б виручив мене: дав п’ятку?

— Ти зовсім не змінився, Михайле, яким був, таким і залишився, — відповів Пинзеник і гонорово!!! (слова Юрика) витягнув з верхньої кишені десять гривень.

Михайло заметушився:

— Вітя, почекай, я зараз розміняю гроші в кіоску і поверну п’ятку.

А той тільки усміхнувся і головою похитав.

— Ти навіть не уявляєш, як ми порозкошували тоді в «Домовій кухні» за ту десятку! — сказав замріяно Михайло й одразу ж додав: — А Куйбіда такий скупий, як і ти, Василю.

— Ти ж знаєш, я тобі не даю грошей на горілку з принципу, але ніколи відмовляв купити буханку хліба.

— Та міг би хоч тепер додати пару копійок на сто грам, щоб випив за твоє здоров’я.

— Ти й справді, зовсім не змінився. То скільки маєш?

— Двадцять п’ять.

— А скільки треба на сто грам?

— Шістдесят п’ять.

— То маєш ще сорок.

Ми саме під’їхали до Вучкового, і щасливий Михайло поквапився до виходу.

Знову я зустрів його через багато років взимку в Міжгір’ї. На автостанції в автобус зайшов бородатий жебрак у грубому кожусі й почав жалісливо просити:

— Люди добрі, допоможіть бідному чоловікові, дайте пару копійок на хліб!

У голосі жебрака я одразу ж упізнав Юрика і вигукнув: «Михайле, невже це ти?!», аж той відсахнувся від мене і сконфужено відповів:

— Аби-сь був здоровий, Василю, та я, а хто ж.

— Боже любий, Михайле, та ти ж церкви розмальовував, а до чого тепер дійшов, — мені хотілося дати йому трохи грошей, щоб допомогти і щоб більше не називав мене скупим. І вже байдуже було, проп’є він їх чи ні.

— А так легше жити, Василю, — весело сказав Михайло, — люди люблять і жаліють блаженних і ковдошів, дають їм на хліб, беруть в автобус. Але я не кинув малювати, Василю. Я малюю на річковому камінні — на плитках. Не треба полотна. І всім дуже подобається. Навіть туристи купляють. А хочеш, Василю, я і для тебе намалюю щось на камені?

— Звичайно, хочу! — я втішився нагоді підтримати Юрика.

— А як віддам тобі намальовану картину? — розгублено запитав він.

— Зустрінемося, то й віддаси, — заспокоїв його.

Я хотів розпитати Михайла за матір, але не наважився, надто багато часу минуло з нашої останньої зустрічі, та й виглядав він недоглянутим як самотній чоловік.

Згадалися його розповіді: як розмальовував сільські церкви, то й краплі спиртного не вживав, був чистим, мов сльоза, і всюди просили його люди, щоб малював Ісуса з учнями не серед пустелі, а серед високої пшениці. «Василю, я тоді був зовсім іншою людиною, — казав. — Як пригадаю ті часи, то здається, ніби то і не я був, і не зі мною все відбувалося».

Він мав у Лемберзі сім’ю, доньку, майстерню, але все покинув. Причини були різні, і частіше не залежні від Михайла. Часи ж були бідовані. Згадував тільки про доньку, яка вибилася в люди і стала дизайнером.

Він вийшов з салону і довго стояв біля вікна, блаженно посміхаючись, аж поки автобус не поїхав на Львів. Відтоді й не бачив Михайла. Та час від часу, проїжджаючи через Вучкове, уважно приглядаюся до людських постатей на автобусній зупинці. І в Міжгір’ї на автостанції шукаю очима Юрика серед квапливих пасажирів. Та все даремно.

Я постійно думаю, що він намалював таки для мене картину на камені, але не зміг передати, і при згадці про нього на серці стає важко.

Друзі, якщо хтось з вас має у Вучковому знайомих, зазвідуйте їх, чи ще живий Юрик?

Теги: Юрик, Неборак, Мідянка

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати