Про що думає, що бачить і чує людина, гуляючи містом

Насамперед думає про ВУЛИЦІ Й ТРОТУАРИ, якими ходить щодня на роботу і з роботи. Вони в такому жахливому стані, що мимоволі простує ними з надзвичайною увагою й обережністю, не відриваючи очей від бруку, щоб не потрапити в якусь калабаню чи купу псячого бруду, чи, не дай Боже, підвернути або зламати собі ногу.

І тобі враз згадався старий квартал Сан-Дієґо в далекій Америці, який вразив різнокольоровими брукованими тротуарами і вуличками. Так іспанські конкістадори скрасили своє життя далеко від батьківщини, щоб, гуляючи містом, раділи їхні душі, а не сумували. І думаєш, що наше життя тільки тоді зміниться, як будуть відремонтовані наші вулиці й тротуари, не інак.

А далі людина піднімає погляд від землі до неба, але по дорозі бачить дівочі НОГИ. Стрункі і спокусливі, та не без того, щоб серед них заблукали і кривенькі. І тобі пригадується зізнання твого доброго приятеля. У юнацькому віці він був настільки переповнений енерґією й бажанням, що зміг би, здавалося йому, перелюбити всіх дівчат міста, не кривдячи і кривоногих. Напевно, всі такі хлопці. Але приходить час, коли людина стає виключно естетом: бажання є, а сил нема, так затрахує життя; стрункі та спокусливі ніжки перестають збуджувати, хоча й далі милуєшся ними. І саме дівочі ноги та погані вулиці, або ж навпаки, кому як подобається, — погані вулиці і дівочі ноги — постійно перешкоджають міській людині зводити погляд на НЕБО і СОНЦЕ.

Але кожна людина має власне НЕБО, про яке не треба нікому розповідати, щоб не втратити.

А СОНЦЕ буває різним. Для сільської людини воно щодня пробуджується зі сну, народжується, живе з нею упродовж дня, а ввечері вкладається спати, тому пов’язана з ним сливе кровними вузами. А міська людина, затиснута високими стінами кам’яниць, рідко бачить схід і захід сонця, і всі її дні немовби зливаються в суцільну череду, яка розбивається тільки неспокійним сном і важким пробудженням.

А ще міська людина рідко бачить ЗОРІ і МІСЯЦЬ.

КОЛІР. Чи задумувалися ви, якого кольору ваше місто? Для мене воно кольору кави. Хоча ззовні в ньому домінує бежева барва — кава з молоком. Однак ввечері над моїм кавовим містом починає літати рожевий пил — пил одвічної любові і ностальгії.

А є міста золоті — як Єрусалим, білосніжні — як Анталія, зелені — як Київ, і в кожного іншого — своя барва.

У твоєму місті такі ВУЗЬКІ ВУЛИЧКИ, що подібних нема ніде у світі. Вони затишні і тихі, і як гуляєш ними, завжди заспокоюєшся і віднаходиш внутрішню рівновагу, тож невимовно дивуєшся, що декого з приїжджих страшенно дратують саме твої улюблені вузькі вулички. Ти ще б міг зрозуміти водіїв, але не перехожих…

БУДИНКИ чимось нагадують людей. Вони народжуюся, втішаються життям і поволі згасають. Аж одного дня несподівано зауважуєш на звичному місці руїну або порожнечу — розібраний будинок.

ДВОРИКИ. Без них просто немислимо уявити твоє місто. Кожен дворик — окремий світ з самобутніми персонажами, історіями, долями й аурою. У них присутні й ті люди, які давно жили тут, бо їх часто згадують. А тепер ти мовчки споглядаєш за самотнім сусідом, дядьком Едіком. Коли він повертається додому з міста, то завжди зупиняється біля дверей покійного приятеля Бориса. Стоїть довго і про щось безгучно шепоче, рухає губами і хитає головою. А іноді навіть береться рукою за клямку. Ніяк не може звикнути, що Бориса вже нема на цьому світі. Якось дядько Едік розповів про свою дружину. За гороскопом вона була риба і сильно відчувала воду. Бувало, йшов на рибалку, а вона казала: «Не йди, не буде кльову», та він не слухав її, йшов і, як дурень, даремно сидів з вудкою увесь день над річкою. Іншим разом жінка питала його, куди збирається? «На рибалку». ― «Йди-йди, сьогодні буде добрий кльов», ― і справді: він не встигав витягувати рибину за рибиною. А бувало вранці надворі була така гарна погода, що пропонував дружині кудись поїхати, а вона у відповідь: «Та сьогодні дощ буде, не треба нікуди їхати». ― «Та який дощ, коли надворі сонце світить, а на небі ― жодної хмаринки». Але диво-дивне: після обіду враз змінювалася погода, і лив затяжний дощ. Або ж таке траплялося: вранці погода була похмурою, а дружина перед роботою розвішувала на вулиці випрану білизну. «Не роби цього, бо ось-ось піде дощ». ― «Сьогодні дощу не буде», ― спокійно казала, і справді, небо розпогоджувалося, і увесь день пригрівало сонце.

ДОЩІ так часто випадають у твоєму місті, що їх навіть називають вічними львівськими дощами. І ти любиш, як вони йдуть, випирають і виполіскують вузькі вулички міста, змивають з них бруд, тихо шумлять за вікном чи веселими чортенятами гуркотять по дахах, танцюють на сірому бруці або женуться, немов бешкетники, за перехожими, які забули вдома парасолі, і після них все-все довкола стає чистим і ясним. Під час дощу інший смак має не лише кава, а й бесіда у затишній кнайпі. Дощі — це завжди радість очищення міста.

У твоєму місті не один будинок змережений латинськими написами. Тут ЛАТИНА зустрічається на кожному кроці. Але тебе найсильніше притягує напис на каплиці Кампіянів. Він втихомирює душу й додає сил і так промовляє до перехожих: VITA BREVIS    VIVO VNA MORIOR QVE DIE QVI FATA NOTASTI LONGA TIBI TE VNA VIVERE CREDE DIE

«Життя коротке    від уродин до смерті ― лиш день, і якщо уповаєш на довголіття, то знай: довге життя твоє ― день».

ЛАТИНА І ЛЮДСЬКИЙ БІЛЬ. Якщо ви вважаєте себе найнещаснішою людиною у світі, що життя для вас немов суцільна мýка і страждання, то підійдіть до каплиці Боїмів з сидячим під хрестом скорботним Ісусом Христом, і прочитайте напис, що обвиває стіну під верхнім куполом, і ви зрозумієте, що ваше страждання у порівнянні з Ісусовим ― завбільшки з макову зернину. Щоправда, напис той латинською мовою, а ми не знаємо латини, та й на НЕБО не дивимося часто, тому продовжуємо думати лишень про себе і свої біди та негаразди. А там написано: O VOS OMNES QUI TRANSITIS PER VIAM ATTENDITE ET VIDETE SI EST DOLOR SICUT DOLOR MEUS.

«Гляньте й побачте, усі, хто дорогою йде: чи є такий біль, як мій біль» (Плач Єремії 1, 12).

ПТАХИ. Останнім часом велике здивування викликає відсутність птахів у місті. Горобців взагалі не бачиш. Лише гайвороння і голуби ― летючі щури, як називають їх деякі містяни. А взимку до міста з околиць і сміттєзвалищ починає злітатися гайвороння, аж небо від їхніх чорних зграй стає темним. Це знак, що піде сніг і вдарять міцні морози.

А колись на ваше підвіконня без страху зліталися ґраційні синички, а на дереві кували сиві горлиці.

Міські ПСИ вражають подібністю до своїх господарів. Вони нерідко копіюють не лише вираз їхнього обличчя, а й манеру ходьби. От і сунуть перевальцем вулицею два набундючені бульдоґи, або радісно дріботять дві замріяні болонки, або поважно йдуть два німецькі вівчури, або два миролюбні лабрадори радіють дітям і т. п.  пари: один(одна) — на двох ногах, а інший(інша) — на чотирьох лапах. Напевно, це одна з форм самозахисту тварин, думаєш, бачачи довкола так багато бездомних псів, адже людині важко викинути на вулицю істоту, мордочка якої сильно нагадує їй власний вираз обличчя.

На розі Вірменки і Краківської лунають ГОЛОСИ. Дівчина налаштовує скрипку й пробує грати. Минаючи її, ти чуєш лункий чоловічий голос:

― Грайте, пані, грайте! Я Римський-Корсаков! Буду вам дириґувати!

Не оглядаючись, рухаєшся далі, бо не хочеш побачити обличчя хворої людини, яка, либонь, стоїть перед дівчиною і, лякаючи перехожих, махає руками, мов зламаними крилами, дириґуючи. Таких людей все більше і більше на вулицях твого міста. Вони ― то сумирні, то надміру збуджені ― йдуть або стоять посеред вулиць і голосно розмовляють з собою.

Та в муравлиську великого міста людині важко почути СЕБЕ.

ДЕРЕВА і ті привітніші одне до одного. Однак при згадці про них стає сумно. Останніми роками на вулицях твого міста дерев стає все менше і менше. Їх ламають бурі і безжально обрізують люди, залишаючи тільки голі стовбури, мов поламані руки, що волають до неба. А часом ці обчикрижені дерева нагадують химерні шиї вимерлих динозаврів без голів, отож весною вони квапляться сховати свою потворність, загортаючись у зелені шалі молодих пагонів і ніжного листя.

І зеленої ТРАВИ все менше в твоєму місті. Тільки маленькі оази КВІТІВ на балконах.

ПРОМІННЯ. Ти вийшов із-за гору будинка і від подиву застиг на місці: дроти лінії електромережі над вулицею були червоними, мов жар. Здавалося, що вони ось-ось обірвуться і, впавши на вулицю, можуть убити когось з перехожих. Трохи піднявши голову, ти побачив дахи сусідніх кам’яниць, які переливалися червоним вогнем, теж готові спалахнути. Та ступивши крок уперед, зауважив наприкінці вулиці червону заграву сонця, яке на очах сідало за вежі церков та будинків, і зітхнув з полегшенням: на всьому вигравалося його червоне проміння. І ти б хотів купатися у промінні західного сонця, а не бути сірою мишею і отак розмовляти з вами.

Теги: людина

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати