Углиб себе

Три дуже різні жінки опиняються в один час в одному місці. На такій собі містичній Станції на дорозі “із нікуди в ніколи”. Чоловіки в такому випадку звели би усе до банальної пиятики із з’ясуванням, хто кого поважає. У жінок, в принципі, починається те саме, але набагато-багато складніше. Можна сказати, епічніше. Чи існує жіноча дружба? Яка ціна людського бажання? Чого хочеться, коли вже нічого не хочеться? Цих і багатьох інших питань торкаються у виставі. Чи тільки торкаються, чи і вирішують також? Хай кожний судить сам. Вийшов такий собі трактат про жіночу природу у картинках (еротичних), анекдотах і танцях (хореографія Д. Сньозика). Які жіночі типи існують, чи сумісні вони між собою? Як їм вдається балансувати між логікою, емоціями і бажаннями? Якщо вони такі самодостатні, то навіщо їм чоловіки?

Таня (Д. Вишнева) — архетипна богиня-мати. Все знає наперед, тому почувається комашкою всередині квітки-хижака, але від того ловить якийсь збочений кайф. Не боїться бути смішною. З нею комфортно, надійно і водночас стрьомно. Прагне великого людського щастя і маленьких тваринних радощів. По-німецьки пунктуальна і по-італійськи життєрадісна. Кинь таку у в’язницю — вона і там повісить шторки, розставить вазонки. Переконана у раціональності всього, навіть принципово ірраціонального. Студентка-відмінниця, що вийшла із транспортного вузу, але вуз не вийшов із неї.

Іра (А. Сньозик) чуттєва до нестями. Її перформанс на пілоні — це маніфест повного розкріпачення. Вміє радіти з найменших дрібниць, чим викликає заздрість у подруг. Втілення принципу “Якщо хочеш бути щасливою, то будь нею”. Спершу здається, ніби це жінка на три акорди, але згодом розумієш, що всередині там — мама не сумуй! Різних чортиків в її душі вистачить, аби виловлювати їх ціле життя. Великодушно дозволяє займатися таким екзорцизмом усім довкола. Жінка, створена для вислухування її сповідей, для співчуття і надання найрізноманітнішої допомоги, що нею усіляко вітається.

Оля (Д. Горшкова) — нейтрино, здатне невимушено і миттєво прошити цілий всесвіт. “Світ ловив мене, але не впіймав,” — це про неї. Приречена одночасно перебувати у кількох точках, причому усюди почувається максимально комфортно. Нема таких високих речей, які б вона не могла висміяти — дошкульно і влучно. Граціозна хижачка з м’якими подушечками на лапках. Безкомпромісна партизанка у чоловічому тилу. Активно творить проблеми, з яких врешті-решт сама і виходить — не сказати, щоб легко, але таки переконливо. Щасливий той, хто знав таку жінку, ще щасливіший — хто ніколи з нею не перетинався.

Драматургові вдалося створити сучасний міф — дратівливий, бо збагнути його до кінця так і не можеш. Здавалося би, уже все більш-менш зрозумів, але наприкінці виринає ще якась дрібничка — і все починаєш з’ясовувати спочатку. Режисер скомпонував гармонійний букет із здавалося би непоєднуваних складників. Чого то йому вартувало, знає лише він сам. Але ікебана вражає. Не хочеться пропустити ані жодної пелюстки. Натхненна сценографія Л. Бєлої резонує з психоделічним сюжетом.

Публіка просто шаленіла. Це твір-провокація, який примушує кожного зазирнути досередини себе. Після спектаклю. Почуваєшся трохи печальнішим, ніж до нього, хоча практично весь час сміявся. Печальнішим, бо мудрішим.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати