Кар-р-р! Кар-р-р!

У замку Рейвенскрофт (по-нашому — Вороняча ферма) гинуть з інтервалом у три місяці два чоловіки, впавши з високих сходів. Спроба поліцейського інспектора розібратися у ситуації перетворюється на шалений двобій чоловічої логіки проти п’яти жіночих, які ще й затято конкурують між собою. І виграє цього разу аж ніяк не чоловіча раціональність і розсудливість. Іронічний детектив є захоплюючою оповіддю про протилежність і взаємодоповнюваність чоловічої і жіночої натури. Щодо власне детективу, то усі можливі версії, які виникають у глядача під час перегляду, врешті-решт реалізуються і на сцені, але геть усі вони кінець-кінцем виявляються хибними і фінал стає абсолютно непередбачуваним.

Детектив Раффінг (С. Барабаш) з розкішними бакенбардами і у традиційному плащику з шарфиком — прямий як двері і спокійний як підвал. Його ні підкупити, ні звабити. По-своєму Дон-Кіхот, що воює проти п’яти млинів, а ті мелють, мелють, мелють... Перемелюють його кісточки і нарешті добираються до глядачів, починають перемелювати нашу свідомість. А детектив знову постає прямо з пороху — живий і цілий, готовий до активних дій, які нам і демонструє.

Гувернантка Марсі (О. Дзуринець) — дуже британський тип, хоч героїня й австрійка з походження (ворони, круки — геральдичні птахи австрійських Габсбургів). Одна з найглибших ролей цієї актриси. Біла шаль ріднить її з чеховськими героїнями. Жінка просто міниться розпеченими вуглинками, що глибоко заховані під білим попелом. Роль про те, що у жіночу душу краще не лізти, бо обпечешся насмерть, ще й сам винен будеш.

Хазяйка замку (В. Грицак) — така собі верховна богиня з язичницького пантеону. Центр світу, який весь обертається навколо неї. Затягує у цю вирву і детектива, а поступово і всю глядацьку залу. Газдиня добре знає, що кожна жінка заслуговує на більше, ніж вона заслуговує. Знає і активно користується цим. Усе лежить біля її ніг, але хочеться ще більшого. Тому їй ніколи не набридне жити, її існування — суцільні інтриги.

Хазяйчина дочка Гілліан (А. Сньозик) — це роль-вибух. Гасає по сцені, як навіжена. Втім — чому “як”? 17 років, гормони грають — будь здорова. Актриса буквально перевершує себе. Безперервний викид енергії у зал. Дитинство зустрілося з дорослістю і між ними спалахнула вольтова дуга. Дівчинка не знає, куди спрямувати той потік електронів і постійно штрикає ними усіх, кого лише може дістати.

Здавалося би, що після такого персонажу іншим вже марно виходити на сцену. Аж тут з’являється служниця Доллі (Д. Горшкова). Косить під дурочку (бо інакше в цьому кублі не вижити), та виявляється цілком собі на умі. Така виживе хоч усередині ядерного реактору. Вітальна сила тут перевищує усе інше. Рухається, мов на шарнірах, а очі — це окрема пісня.

І нарешті — кухарка Френч (Н. Засухіна). Колись Троцький сказав про Сталіна: “Це майстер гострих страв”. Оце цілком про Френч. Вона заварює таке, що все знову повертається з ніг на голову. Виявляється, що і молода свіжість — зовсім не головне у жінці. Ще вище — ота ірраціональна жіночність, яку чоловікам просто тяжко виразити словами. Дана роль — це просто вишенька на торті.

Глядачі влаштували акторам справжню овацію. Режисеру вдалося створити унікальний ансамбль з шести акторів (ще двоє з’являються у пролозі і фіналі як безмовні привиди). Часто здається, ніби на сцені — якийсь єдиний організм-мурашник або організм-рій, що діє цілком злагоджено, хоч і складається з різних персонажів з різними інтересами.

Вражає сценографія Л. Бєлої. Ніби кілька штрихів, але наша уява домальовує за ними і апартаменти Шерлока Холмса, і квартирку Доктора Хауза, і численні маєтки з романів Агати Крісті. Вбрання героїнь — це текст у тексті. Кожна жінка мовить про себе перш за все своїм одягом, а тут він просто-таки автобіографічний у кожної.

Вистава про те, як жінки крутять чоловіком, а той перемагає, коли примушує жінку робити те, що вона сама хоче. І про те, що правда завжди випливає назовні, як би її не приховували.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати