Слова, слова, слова

Ірина Мостепан (Мельник) — поетеса з Рівненщини, добре знана і на Закарпатті, оскільки неодноразово була тут на різних літературних фестивалях — в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові.

“Глосарій” — уже п'ята її поетична збірка, що містить 43 вірші, згруповані у чотири цикли. Поезія глибоко символічна, вся побудована на багатозначності фраз, грі слів, вилущуванні з них несподіваних, неочікуваних смислів. Авторка схильна до афоризмів: “Є така вправа для спини: опертися на Бога, якщо немає більше на кого”.

Перша частина “Той, хто за дверима” перегукується з містично-символістською п'єсою Неді Нежданої “”Той, що відчиняє двері”. Там — історія двох жінок, які опинилися закритими біля кімнати і починають з'ясовувати вічні питання, тут цим же займається лірична героїня. Ідеться про складні взаємини з ліричним героєм, із самою собою, з цілим світом. Читаєш вірші — мов крутиш калейдоскоп. Всі ці вологі очі овечі, дракони, жайворонки, риби, маяки щораз складаються у всі нові і нові орнаменты, виблискують нові сенси, то заграють з тобою, то показують тобі мови. Посвячений батькові вірш “1960” — про побутові реалії давно минулої доби (газована вода за копійку чи фотоплівка), такі звичні для старшого покоління, але такі загадкові для молодих, а головне — про прірву між ментальностями генерацій, яку доводиться щоразу долати. І поруч — як альтернативний вірш “Кломля” про непросте сприйняття героїнею нинішніх дітей.

Друга частина “Імена звірів” продовжує традиції відвертих розмов з Богом, тваринами та рослинами, які свого часу яскраво продемонструвала Богдана Матіяш. Багато образів з Євангелій та Апокаліпсису. Тут мати “ходити по хаті така обійнята”. Люди тут легко перетворюються на дерева. Хоч писалося це ще до 24 лютого, але тривожні передчуття бриняти у багатьох рядках:

Лунає з Донецької долині з нутра,

ну, трапляється й так,

що долинає з Полісся,

долинає з-під поля, з-за лісу.

Третій цикл “”Мова дощу” теж про очікування літньої грози, хоча далеко не тільки про це:

Якби було з ким говорити

хотілося б поговорити про любов і про літо.

Про набубнявілі хмари, хмурні, химерні...

Кілька віршів — про територіально близький до авторки Чорнобиль: “Чорно-біль доз-рів...” Про розриті могили і про ті, які ще доведеться копати. Про сталінські репресії та нові українські жертви. Про українську історію, схожу на казкову рукавчику, де всі шукають прихистку. Про людей, які дають землі картопля, жито і... своїх синів. Про ще одну волинську реалію — нелегальний видобуток бурштину та жертви цього ризикованого промислу.

Четверта частина “Жива драбина” — з різкими, рубаними інтонаціями, мов у Сергія Жадана. Присутня і в попередніх циклах різдвяно-новорічна символіка, тут набуває найбільшої глибини:

Уже для Бога було більше, ніж сім днів,

Все було в передчутті жита і жайворонка,

але так гучно лунали різдвяні пісні,

Що круки прилетіли із Крутів,

Що кача припливло з Майдану і плаче,

Що прилетіла Леонтовича ластівонька.

Образ щемкої і гіркої історичної години, яку нині переживаємо, заполонює геть усі, стає якимось вимовленим. Насамкінець авторка додає нотку надії:

Вона вірила: перелетимо всі Авдіївки,

і Холодні Яри стануть теплі та ніжні.

Книжка вийшла дуже несподіваною, медитативною, для повільного, неспішного читання. Вона — про тексти і підтексти, про гру людини із власною підсвідомістю, із власною долею, про принципову спроможність людини догідно відповідати викликами життя.