Чайка над Синевиром

Закарпатський глядач вже дещо відвикнув від таких багатофігурних композицій, від того, що усе робиться “по-дорослому”, без розрахунку на спрощені виїзні варіанти, а капітально, стаціонарно і на віки. Звісно, “Чайка” вже понад сто років є візитівкою МХАТу але нинішня її інтерпретація цілком може стати  візитівкою Мукачівського театру. До неї цей колектив ішов упродовж цілої своєї біографії. Таку історію може зіграти тільки трупа, де усі знають усіх упродовж десятиліть, пережили вже усі рівні емоційного зближення і відштовхування, притерлися до полірувального блиску, де є актори всякого віку і темпераменту, де є свої давно усталені традиції спілкування як на сцені, так і поза сценою. Це річ аж ніяк не для драмгуртка, а для тих, хто ціле життя живе і помирає на сцені.  

Декорації просто вражають (художник І.Баранов). Гігантський задник із кількакілометровою панорамою озера – це щось. Згадується Гоголеве слово про рідкісну птицю, що долетить до середини Дніпра. Вже ця безпрецедентна декорація варта того, щоб подивитися спектакль. Останніми роками на Синевирі знято цілий ряд кінофільмів, витворюється складний міф цього озера. Оце з тієї самої серії. Пейзаж втягує у себе глядача, сотні деталей і детальок дозволять очам блукати там до нескінченності. Ці доповнюється постійною грою світла і тіні, світлотехніка забезпечує просто таки психоделічну  дискотеку, гру у чотири руки на клавішах глядацької підсвідомості. А коли над озером зринають наші народні пісні – аж мурашки по шкірі. Як писав І.Римарук: “ Були такі люди – опівночі  в пралісі чули: співає... Не два і не п’ять – кількасот голосів!”

Ролі помірно шаржовані, усі про всіх пліткують, тонке мереживо із правди і вигадки то рветься, то латається знов, то так і лишається романтичним павутинням. Ізянські плетені меблі напрочуд вписалися у побут богеми “кінця прекрасної епохи” – отак дешево і сердито, претензійно, граційно і невимушено. 

В.Розанов якось зауважив, що вся тогочасна література про інтелігенцію – це лише як вони любились і як вони балакали. І те, й інше на сцені відбувається нон-стоп. Актори грають десь самих себе (адже п’єса Чехова – це театр у театрі), тому нагадують злагоджені футбольні команди. Ці дві стихії – жіноча і чоловіча – постійно накочуються одна на одну все новими і новими хвилями, зчиняють шторми, які переходять у не менш виснажливі штилі, але так і не гасять одна іншу. Коли  минулого тижня М.Трайста представляв в Ужгороді свою повість “Між коханням і смертю”, його запитали, а чому “між”, адже це практично те саме?! Актори і грають історію про смертельну силу кохання, про незбагненну жагу встромляти два пальці до розетки. Хоча кожний робить це по-своєму, то ж на сцені демонструвалися варіанти на будь-який смак.

“Птичку жалко”, що й казати. Вона там єдина, що якраз нікому нічого не завинила. Бо на сцені – найрізноманітніші жіночі і чоловічі типажі, кожний зі своїм життєвим досвідом і своєю правдою, і це постійно викрешує іскру за іскрою. Кожний актор сидить ніби влитий у свою роль. Ну не міг же Чехов писати ролі спеціально під мукачівську трупу, але скидається саме на те! Ловиш себе на думці, що подібний любовний детектив міг колись відбуватися і у дворянському гнізді поруч Мукачева – у Чертежі (де жили Добрянські і Грабарі), Великих Лазах (маєток Плотені, де гостював Ф.Ліст), Чинадієві чи Шенборні. Колізії Чехова починають перегукуватися із новелістикою Потушняка. Актори зіграли дуже закарпатську історію попри те, що вишивали по, здавалося би, далекій канві. 

Попри все вистава вийшла напрочуд антисуїцидною, бо життя таки перемагає. Недарма драматург визначав жанр своєї п’єси як комедію, хоча гумор тут цілком чорний.  

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати