Така любов

Перша вистава присвячена Квітці Цісик (1953-1998), що народилася вже за океаном в сім’ї українських емігрантів, записала там ряд дисків у власному виконанні, що стали відомими по цілому світові, потрапляли і до України. Написала біографічну п’єсу і сама же здійснила її постановку Любов Липовська. Актриса Мар’яна Кодіна-Іванович намагається бути подібною до Цісик і зовнішньо, і поривчастими рухами, і виконавською манерою, але найбільше прагне передати її внутрішній світ. Це такий вогнепальний згусток магми, викинутий на поверхню звідкись з глибин підсвідомості, з глибин генної пам’яті. Монолог хаотичний. Він про любов – до чоловіка, до батьків, але найбільше – до далекої батьківщини, якої можна торкнутися хіба через пісню. Актриса прагне заповнити собою цілий зал, постійно спускається до глядачів. Її еквілібристика немов передає її душевний стан – отой, який закарпато-американець  П.Часто назвав “між”.  Вистава про феномен української народної пісні. За приблизною оцінкою фольклористів, їх щось із півмільйона. Зі сцени звучить якийсь десяток-другий (з них кілька літературних). Кожна з них – цілий міст між світами. Говорити про те, що значить пісня  для українців, говорити про це не у монографії, а зі сцени, неймовірно складно. Та схоже, що для творців драми існувало передусім «треба”.      

Друга вистава – за оповіданням Володимира Винниченка. Формально про парубка, що є своїм серед контрабандистів, і дівчину-соціалістку, з якою вони удвох переходять російсько-австрійський кордон, ризикуючи бути застреленими. Насправді – про кохання, що “вистрибує, як злодій з-за рогу”  (М.Булгаков), миттєво переформатовує таких не схожих одне на одне людей. Про ризик, який загострює геть усі почуття. Про розширення свідомості, недарма кохання порівнюють з наркотичною залежністю. Про людську природу, що може відкритися її носієві лише раз у житті, але лишити невитравний слід. Більшість творів літератури модернізму – про кохання за якихось виняткових обставин. То ж Винниченкові було дуже непросто подати історію, яка ще нав’язла публіці у зубах. Ще складніше акторові Євгенові Нищуку і режисерові Тарасові Жирку втілити це божевілля театральними засобами.  Декорації досить складні технічно: тюремна камера розсувається у горище, потім перетворюється на поле і ліс за допомогою проектора. Кожна деталь скупого реквізиту (тюрма!) вистрелює по кілька разів. Кульмінацією спектаклю стало щось схоже на мисливський танець. Отак приблизно наші пращури витанцьовували у печерах напередодні або опісля вдалого полювання. Забували про все, зливалися з простором, розчинялися у ньому. Образ героя взагалі зіткано з суцільних суперечностей. Тюремна шинель і не казенні, модні жовті чоботи. Ніби і кримінальник, а ніби і ні (принаймні, не політичний). І мовить він про усе, як востаннє, бо так воно і є. 

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати