Урвана струна

Артур Шніцлер (1862 – 1939) належав до поширеного типу письменників з медичною освітою. Тому в його творах подається безжальна анатомія суспільства, житейських ситуацій і людської душі. Усе дещо відсторонено і  навіть з певним лікарським цинізмом. Цілком сецесійну історію про складну любовну конфігурацію розказано як певну історію хвороби – під скрегіт скальпелю і аромат хлороформу.

В.Гюго якось зауважив, що чоловіки полюють, а жінки просто хапають свою здобич. Вистава саме про оцю відмінність, а також про багато супутнього: про чоловічу всеїдність і солідарність, про специфіку жіночої дружби. Коли чоловік і жінка каже те саме, то це не те саме. Про батькову ніжність до доньки. Про те, що навіть Відень – це велике село. Про те, що багато романів подібні до якихось печерних кажанів: живуть у темряві і помирають від яскравого світла. Ну і як в опері П.Чайковського: “А счастье было так возможно, так близко…”

Крістіна (А.Проценко) поєднує у своїй вдачі дитячу наївність і проникливу жіночу інтуїцію. Актриса настільки органічна у відтворенні просякнутої вальсами віденської панянки, що інколи здається, ніби сам бачиш з її вікна безконечні дахи столичних  будівель і чуєш гуркіт слюсарні з нижнього поверху.

Її обранець Фріц (Д.Драчевський) – естет з авантюрною жилкою.  Здається, що він постійно перебуває одночасно у кількох паралельних реальностях. І врешті-решт таки заплутується у них. Крістіна для нього – шанс на повернення у дійсність, ле лабіринт не пускає.  

Товариш Фріца Теодор (Е.Кіхтенко) – любитель життя. Із тих, кого зараз дещо грубо називають корисним ідіотом. Хоча по суті добрий хлопець, креативний і по-своєму вірний.  Без такого неможливе лібретто жодної оперети, але у трагедії він просто виносить мозок.  

Теодорова подруга Міцці (О.Васинюк) – практична і адаптивна. Вона сюжетний каталізатор навпаки: постійно розряджає атмосферу, що стає усе більш і більш грозовою. На цьому світлому промінчику відпочиває око, втомлене від антрацитового оксамиту.  

Розгортання дії постійно супроводжується дуже нервовою, провокуючою музикою (композитори С.Бедусенко, В.Дадикін), що виступає як окрема стихія, котра цілком підкорює героїв, огортає їх і примушує рухатися кудись проти власної волі. А.Шніцлер – майстер нагнітати атмосферу, тримати глядача у тривалій напрузі, намотувати нерви на кулак, у цьому він попередник А.Хічкока. Недарма головним елементом декорації є піаніно, з чийого чорного тіла постійно вискакують різні крейцерові демони. Вже від перших акордів – мурашки по шкірі, потім вся ця дерматологія тільки посилюється. Англійський письменник Х.Елліс казав, що цілунок можна порівняти тільки з музикою і молитвою. Кожний з чотирьох головних героїв (є і ряд другорядних) поринає у цю триєдність по-своєму, кожний по-різному переформатується нею.   

Фатальна чорна жінка з’являється на початку і у фіналі вистави  – як втілення року в античних трагедіях, як віньєтка на початку і кінцю старовинного фоліанту, як крук Е.По.   

Вистава справила на публіку (цього разу були також представники і обласної, і міської влади) просто приголомшливе враження. Енергетичний посил зі сцени у зал був максимальний.  Моторошно реалістичні декорації двох віденських квартир (художник С.Заїкіна) тільки посилили сугестивний ефект.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати