Вічний Поділ

Даний театр відвідав усі три сакурові фестивалі, а цього разу привіз навіть дві роботи. “Поділ” уже демонструвався у нас на мукачівській “Етно-діа-сфері”, але за цей час робота відчутно змінилася. Це спектакль-матриця, який можна щороку актуалізувати, вставляючи все нові і нові моменти.   

Кажуть, якщо правильно скласти докупи двадцять чебуреків, воно знову почне нявчати. Вистава є правильно складеною сотнею анекдотів, які справді почали нявчати і лащитися до глядача. Це така собі історія про Ромео і Джульєтту навиворіт, де все завершується добре, бо розказано це у стилі “Зібралися якось Чапаєв, Штірліц і Чингачгук...” Дія відбувається десь у 1950-х, коли і неозорою імперією правив уже суцільний анекдот, а публіка переживала пост-репресивний синдром, сублімувала його у народному гуморі, коли вибухнув міський фольклор – анекдот, частівка, жорстокий романс, афоризм, тост, широко розповсюджується те, що зараз зветься “мем”. Словом, це молодість наших батьків і дідів, ностальгійне ретро з його неминучою ідеалізацією, доба Тарапуньки і Штепселя, чий дух просто-таки пропелером крутиться над сценою.     

Зшиває усе це такий собі вуличний точильник ножів (ходили колись такі і по Ужгороду), який час від часу заглядає у рідний двір. Дещо нагадує отого наполовину легендарного ліхтарника дядю Колю, який увічнений у нас на вул. Корзо.  Він проводить ітератив з глядачами і дає перепочити іншим акторам.

Вистава підкреслено, навіть войовничо феміністська. Жінки крутять чоловіками, як хочуть, хоча ті тільки роблять вигляд, ніби крутяться. Взагалі, гендерна тема – одна з провідних, а про такі серйозні речі можна говорити тільки з гумором.  

Спектакль дуже київський. Півторатисячолітнє місто (ряд істориків доводять, що воно починалося саме з Подолу) дихає тут з кожної сценки. Маємо творення київського міфу, подібно до того як “Сам удома-2” творить міф Нью-Йорка. Київський міф оформлювали М.Гоголь, М.Старицький, Шолом-Алейхем, М.Булгаков і сотні інших, геть несхожих одне на одного письменників тут же маємо народнопоетичні витоки цього міфу.

Враження від восьми сценічних і великої кількості позасценічних персонажів – це суцільний вінегрет. Як писала Галина Тарасюк:

Архієрей і фарисей,

Лихвар, блудниця і лунатик,

Центуріон, чернець, граматик,

Цар Ірод і варнак Варрава,

Петро й “невірящий” Фома,

Пілат і Юда Скаріот,

Весь цей набрід, юрма, орава –

Це теж –

Твій – Богом обраний,

Твій – Богом проклятий народ!

Вистава музична. Добру половину часу актори співають і танцюють. У команді всі міцно притерті одне до одного, то ж грають як дихають. Ролі вже стали  другою натурою цих виконавців, приросли до них, як друга шкіра.

За великим рахунком, спектакль про самоорганізацію нації, про становлення громадянського суспільства – якраз те, що переживаємо і зараз. Недарма виставу створено ще 2005 р. на злобу дня, тому там багато привітів від нещодавньої Помаранчевої революції (тема “міліція з народом”, примирення і навіть переплетіння різних культурно-побутових традицій, не кажучи вже про карнавальність). Водночас тут і вічні теми – про вміння перестрибувати історичні прірви заради майбутнього, про те, що білизну треба якомога частіше прати, про гумор, який допомагає пройти через голчате вушко.      

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати