Знай наших

Леопольд Захер-Мазох (1836-1895) народився у Львові, ріс там до 12-річного віку, потім неодноразово бував на українських землях, писав про них. Власне, роман “Дон-Жуан з Коломиї” (1872) – перший його успішний твір, з якого почалася стрімка літературна кар’єра.  Значно відоміша “Венера у хутрі” була написана раніше, але звернула на себе увагу тільки вже у світлі коломийського роману. То ж коломийці мали врешті-решт обов’язково поставити це на сцені. Але…

Його проза не надто надається до інсценізацій. Леопольд Леопольдович писав дуже густо, не так показував щось, як описував,  соковито резонував з приводу кожного названого факту. Тому режисер Іван Данилін узявся за амбітну, але дуже непросту справу. Він фактично розклав прозу на різні голоси, коли один авторський абзац озвучують три, а то і чотири актори, перетворюючи прозу на драматичний діалог, навіть на зіткнення різних персонажів. Довелося розробляти цілу серію суто театральних прийомів, персоніфікувати авторські абстракції (Долю). У результаті спектакль став просто-таки експериментальним майданчиком сучасної сценічної мови – і щодо пластики артистів, їхньої біомеханіки, і щодо інтонаційного багатства мовлення (інколи одна фраза романіста подається на кілька ладів), і щодо сценографії, реквізиту, світла, пантоміми.        

Це сага про одного чоловіка, або навіть про типового чоловіка, де вивалено на поверхню усі чоловічі комплекси, зачаєні страхи, душа вивернута назовні – саме це мало привабити тогочасних читачок, ще не знайомих з подібним психоаналізом. Але те саме викликає жіночий інтерес навіть зараз – все-таки багато в чому першоджерело, яке далі наслідувалося, пререспівувалося кому лиш не ліньки.  А тут – повернення до витоків. Чоловікам теж корисно подивитися, як вони виглядають збоку. Захер-Мазох написав такий собі путівник манівцями чоловічої душі, повів читача усюди, куди б персонаж волів не пускати. Актори зробили цю екскурсію ще більш відвертою і наочною.    

Головна тема – розчарування, які гартують чоловічий характер, пошуки самого себе, взаємоперетікання слабкості і сили. Режисер наситив стару історію безліччю символів, почасти присутніх у романіста, почасти привнесених: нитки долі (цілі клубки, що живуть на сцені власним життям); швейна машинка “Зінгер”; сокири, які смачно врубуються у колоди; ті самі колодки, з яких, здається, і був вирізаний Буратіно; пізніша чеховська рушниця, яка тут стріляє не один раз, а кілька.  А ще книжки, які виступають практично самостійними персонажами.

Про символіку одягу там можна говорити і говорити.  Традиційна покутська хустка, що повністю закриває волосся, поєднується з криноліном, поверх якого немає плаття. Грань між спіднім і верхнім одягом стерто. Те, чим людина хоче здаватися, і те, чим вона є насправді, перемішано без жодних розрізнень.    

А боді-арт на чолі у артисток! Їхня постійна поява у все нових і нових іпостасях просто приголомшує.

Навіть традиційні еротичні образи (гойдалка, купання у чані, обплутування нитками) набувають якогось містичного присмаку. Кульмінаційна десь сцена дуелі – це просто психологічний етюд, який хочеться передивлятися кілька разів.

Головний герой трохи нагадує фотопортрети самого Захер-Мазоха. Воно й зрозуміло, бо ж роман писався десь як автобіографічний.

Дуже несподіваний фінал – світлий, життєствердний. Герой повністю реабілітований і перед глядачами і, головне, у власних очах також.

Для молодого колективу (створений півроку тому) це одна з перших робіт. Розпочато зразу з високого старт, тож хочеться сподіватися, що приїзди цієї трупи на Закарпаття стануть регулярними.  . 

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати