Маскарад

Робота готувалася ще минулого, ювілейного для Франка року, але вийшла тільки зараз, напередодні весни, коли усі теж скидають шуби, рукавиці і маски. Вистава – не прохідна, а етапна для даного театру, багато в чому експериментальна.

Як ставити класику для сучасної малечі, вихованої на фільмах з шаленими спецефектами, комп’ютерних іграх і на гаджетах з різноманітними функціями? Очевидно, що не так, як для їхніх попередників. Для нинішніх дошкільнят текст – це вторинне, а первинне – дія, метаморфоза. Те, що виражається не так іменниками і дієсловами, як вигуками. Добре це чи погано, але це так. Аби сучасна дитина оцінила гру слів чи красу фрази, усе це треба загортати у щось максимально блискуче і гучне.

Тому нинішня інтерпретація казки повертається до своїх первісних витоків – у гру, в імпровізацію, нестримний лет фантазії, вивільнення підсвідомого, далеко відходить від канону.  У цьому сенсі вона ближча до музики, ніж до літератури.

Мова спектаклю – підкреслено лапідарна, зате кожна знахідка є “трансформером”: мінімумом засобів тут намагаються висловити максимум смислу. Формально ідеться про політичну інтригу в одній окремо узятій дитячій пісочниці, про зліт і падіння одного маніпулятора, який десь мимоволі підноситься вище нікуди і звідти гепається, проте все одно виживає.

Усе побудовано на масках. Це далеко не перша робота “Бавки”, де задіяні саме вони, але вперше тут маска не просто атрибут лялькового театру, а підмет і присудок усієї оповіді. Масці часто вже навіть не потрібно актора – чого вартий, скажемо, трон з насадженою на нього маскою! Маски і дії з ними – як колода карт, як меню у тій самій комп’ютерній грі. Особливо коли йдеться про маски звірів.

Адже анімалістика – завжди виклик для акторів: треба зіграти дитину, яка грає тварину. Лис у виконанні А.Опіока – це “можливо все!”, така собі гутаперчева істота без кісток, суцільна пластика, безперервне перетікання форм. Він навіть не хитрує спеціально, а просто живе так, як уміє тільки він. Цей Лис натискає будь-яку кнопку, щойно вона з’явиться перед ним, ні на мить не задумуючись про наслідки. Це дитина, що діє, а не рефлексує.

 Інші три актори (С.Кобзиста, П.Проданюк, М.Ігнатишин) грають цілий Ноїв ковчег звірів. Спробуйте зобразити величезний натовп, коли вас тільки троє! А ці актори ніби не вилазили з політичного туризму і роками творили з нічого багатолюдні мітинги. Звірі граються у політику і відкривають її для юного глядача. Колись це дуже по-своєму робив античний театр, без якого не відбулося би тодішньої демократії. Тепер маленькі долоньки вкладають у правицю Франка, щоб той повів їх у світ зовсім не дитячих забав і пригод. Те, що впізнано і розвінчано ще Петрусем, на тому і Петро не спіткнеться. Шанобливим підмайстром у Каменяра виступає В.Малишка зі своїм віршиком про маски.   

Музика (оформлення О.Ухача) – окремий герой цього твору-кабаре. Лаундж не просто розслабляє, він масажує душу і готує її до власної акробатики. Хоча кажуть, ніби говорити про музику – це все одно, що танцювати про архітектуру. А звірі й справді танцюють (хореографія А.Клайзнер) – хай не про архітектуру, але про політику. 

Вистава триває у двох майстерно виписаних декораціях (художниця Т.Улинець) – місто і ліс (чи якщо хочете, держава і суспільство). Перше – це світ чітких ліній і строгих правил, хоча й не для всіх. Друге – бульйон, де вирує усе можливе і неможливе, з чого може народитися все, що завгодно. Казка вийшла напрочуд ужгородською. Вона соціалізує малечу не просто у доросле життя, а саме у наші навколишні реалії.

Твір учить глядача не боятися зануритися у негатив (смердючу фарбу) і вийти з нього оновленим. Що усі проблеми (гавкаючі пси) не такі вже й невідступні, якщо не втрачати голови. Лис учить перемагати, але й не заграватися занадто, уміти вчасно повернутися у реальність – про це авторський фінал О.Куцика.

Це ще і вистава-провокація у тому сенсі, що вона має і смак, і післясмак. По-перше, її хочеться просто дивитися (і передивлятися), настільки вона динамічна, яскрава і ненав’язлива. По-друге, малим глядачам точно захочеться її обговорити. Мабуть, не так, як це роблять дорослі дядьки, а з вимахуванням рук, малюванням і співами. Це черговий привід для спілкування і зі своїми ровесниками, і з батьками.  Спектакль проривний – із сьогодення у майбутнє. Не дивно, що обидва покази останньої зимової неділі зібрали аншлаг. 

Теги: маскарад

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати