Солодке і солоне

26 новел читаються як єдиний текст, де  те, що не допив у попередній, можна смакувати у наступній.  Це ліро-епічна проза, де настрій часто важливіший за сюжет, перше визначає друге, веде його за собою. Химерний синтез критичного реалізму і екзистенціалізму, фізіологічного нарису і народнопісенної  романтики, балади і анекдоту (наприклад, що буває, коли жінка у середу переплутає напис “Wednesday” і “Monday”).

Місце дії – переважно містечко, яке вже відірвалося від села, але до міста так і не пристало. Автор буквально під мікроскопом розглядає психіку мешканців таких прикордонних територій. Від селянської ментальності там  нездоланний потяг до родового коріння і якийсь фаталізм, від міської – цинічний раціоналізм і потайна тривожність. Це люди, які дуже бояться смерті, але ще більше бояться життя.

Ось типовий портрет такого містечка: «Вуличка вузенька, як слід у снігу. Костел, винарня, крамничка з безліччю непотребу, і знову собори”. Згадується Кобо Абе з його піщаною вирвою, з якої вже ніколи не вибратися нагору. А от поріділе село: «Хата прокинулась пізніше, ніж люди. Вона сонно натягнулась у кутках, не пропускаючи через невеликі віконця світло, а коли прецінь пробилось, то заганяла його у хамородь, а там зникало, ставало такою ж сірою пітьмою, як і до того”. Буття, ясно, визначає свідомість, тому у третій новелі: “Коли селюк, який вже досить того набрався у місті, дуже часто приходить додому, то його щось з’їдає, щось йому жере нерви. В такому випадку від нього треба втекти, залишити його самотнім, хоч, правду кажучи, йому й це не допоможе, бо саме тоді у селюків злість змішується зі завзятістю, і тоді від нього треба сподіватися або твердої роботи, або непередбаченого розбишацтва”.

Оцей дух соціального пограниччя зі своїми законами буття, своєю ментальністю, дух «готару”, де чорти живуть, розлитий по цілій книжці. Тут ті самі пристрасті, що й у  Булгакова, тільки у декораціях значно мініатюрніших, а від того і більш хитких: «Над Калварією небо почорніло, повітря загусло, на тротуарах ліниво походжали голуби. Над Мокрими луками загуло. Старий підняв голову і зашепотів: «З того нічого не буде”. Син поспішно звернув у найближчу вуличку, де стояв невеличкий ресторанчик”.

Як крайній тип такого персонажу, що застряг на роздоріжжі, виведений «гамеричан”, що повернувся з заморських заробітків. Якщо в Ф.Потушняка “американтош” мав інфернальні риси, то в І.Яцканина він так і не знайшов себе, бо повернутися звідкись ще не означає повернутися саме до себе.

Час дії – перехід від патерналізму і зрівнялівки до ринку з його жорсткими законами: «Це було у той час, коли люди у дверях поміняли замки,й вічка, щоб бачити, чи не стоїть смерть за дверима . це був час, коли навколо будинків вже не росли бузина і не цвів бузок, а виросли нові високі кам’яні огорожі з вибіркових сортів каменю”.

Чендеївський символ колиски стає наскрізним і в І.Яцканина. А ще символи пожарища, туману. Міст і корча – особливі сакральні топоси села, фольклорні ще місця випробувань для героя: «Отямився, коли вулиця закінчилася і перед ним постав міст, за яким вже виднілися хати, що не змогли добратися до міста і заздрісно поглядали на високі будинки, яким повезло”. І, звичайно, лікарня – такий собі човен Харона, що може завезти або в один бік, або повернути в інший. Автобус і поїзд як посередники між селом і містечком. Але не тільки між ними: «Його сусід спробував відчинити вікно, але усе було так герметично зачинено, ніби потяг віз одних самогубців”.

Персонажі небагатослівні, говорять переважно інтонаціями, а ще більше діями. Та й сам автор – майстер деталі-жесту: старі «сидять, мов рибалки над вудочками, при своїх палицях”. Або: «Автобус дихав ранковою прохолодою”. Чи: «А надворі падав сніг, і сліди старих черевиків замітала біла хустка”. Але особливо багато тут образів із польових робіт, звідкись із родової пам’яті автора: “Лем земля і музиканти понагляються” (поспішають); «У смерті не шукайте логіки”.

Про настрої персонажів свідчать хоча би назви новел «І довжникам нашим…”, “У ліщину блискавки не б’ють”, “Він просто сплатив податки” ,“Мандри за втраченим замком”, “Спокій спорожнілого серця”. Проте фінали все ж переважно оптимістичні: «…А поле для Іванка вже грало парубоцьку…  Ніби питало, чи ти тут вдома а чи, може, гість”.

Теги: Яцканин, новели, Словаччина

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати