Равлик на камені

Оповідач із прізвищем Шершень (дядько, справді, страшенно в’їдливий) на схилі років згадує свою кар’єру – від студента до директора школи. Кажуть, життя – не те, що прожито, а те, що запам’яталося. У Шершня виходить рівно сорок «карбів” – як і років, упродовж яких Мойсей блукав пустелею. Він повістує про все у другій особі: «Ти, зваживши всі «за” і “проти”, поступив на педагогічний факультет…”

Роман справді присвячено численним романам оповідача – з дружиною, колегами, рідною мовою, сусідами, алкоголем, шкільним начальством і начальством партійним, педагогічною теорією і педагогічною практикою (які традиційно на ножах), інстинктом самозбереження і естетичним чуттям, власним партійним квитком і здоровим глуздом. Такий собі «Декамерон” в інтер’єрі учительської. Але найбільше – роман із власною пам’яттю, цією найцинічнішою цариною людської свідомості, котру усі ми ретельно редагуємо, а  реальне минуле все одно проступає у ній, як старий стінопис через нову штукатурку. 

Починалося усе рожево: «Не хочу такої праці, де п’ють, займаються підкупом – все одно, чи в артілях, на фабриках, чи урядах. Учительська професія у цьому напрямку для мене найбажаніша” Усі ті мрії, щоправда, виповнилися з точністю до навпаки, але герой все одно не шкодує. Текст побудовано на контрапункті: оповідач сьогодні іронізує із себе колишнього, але водночас і заздрить йому, хотів би удруге пірнути у той романтичний ідеалістичний потік, але гріхи не пускають. Юність і досвід борються у тій самій душі, щораз викрешують нову іскру, готову спалити геть усе.    

Колгоспно-радгоспний лад  (у Словаччині – артільний) відчужував селянина від землі: “…В артілях, до речі, штучно переривався усталений віками природний зхвязок людини з землею. У артільника уже не було почуття, що земля – його годувальниця, що вона є його безцінним майном. Земля стала простим засобом заробітку, хоча не для всіх. Молодь не втримувалася у селах. Маленькі села пустіли”. Розселянювання України чи Словаччини – велика історична драма, яку ще не осмислено, вона потягла за собою трансформацію усієї національної ментальності. Роман про те, як це відбувалося в освітній сфері. Тут маємо і елементи критичного реалізму, і традиційного для наших класиків побутового письма, і французького натуралізму, і епосу, і фізіологічного нарису. Ну і дух Марка Черемшини витає не тільки над заголовком, а струменіє між рядками кожної новели (як і Стефаника з Коцюбинським).  Згадуються також старозавітні пророки з їхніми інвективами і особливо Книга Йова.

Так про вчительство на Закарпатті чи Пряшівщині ще не писали: «Чоловіки інших професій заздрять учителям-мужчинам, що хлюпочуть у жіночому морі в ритмі танцю. Але не знають: коли багато жінок перебувають разом тривалий час – це вбиває у них їхню жіночність. Ти часто таким заздрісникам пояснював, що доля мужчин-учителів подібна до долі гінеколога”. Ну, додамо, типу наглядача у жіночій колонії чи вегетаріанця на м’ясокомбінаті. Це погляд людини, яка вже виварена у середній освіті до самих голих кісток. Нічого наносного не лишилося, ніяких евфемізмів – усе називається своїми іменами. 

Наприклад, про першокурсниць: «Більшість з них понюхала студентське життя під час літньої трудової практики. Там багато з них уперше скуштувало набутки свободи – перші сигаретки, першу пиятику, перший секс, перші зв’язки. Розпочавши це там, чимало з них не здатні були покінчити з цим в інтернаті…”. Для чиєїсь психіки це виявляється надмірним випробуванням, більшість же врешті-решт перетворюються на вчителів, у чиї душі краще не занурюватися занадто глибоко. Хоча оповідач тільки те і робить. 

Рукопис роману відредагував для друку Дмитро Федака, що перед тим, як перейти до книговидавничої сфери, теж десять років віддав шкільництву. Він підкреслив: «Стержнем оповіді виступають традиції роду, уособлені в образі матері, її заповіт дітям – зберегти для нащадків родинне вогнище”. Це про останній розділ, де  мати педагога збирає своїх дітей на Великдень, аби попрощатися з ними. Святки переходять у скорботну церемонію: «Там, біля могили тебе вразив назавжди закарбований у пам’яті з раннього дитинства, але дещо призабутий з плином літ аромат кам’янистої землі”.

Румунсько-французький філософ Еміль Чоран колись іронізував: “У кожну з епох люди цілком справедливо вважають, що саме на їхніх очах зникають останні сліди Земного Раю”. Насправді, звісно, життя продовжується безперервно. Майбутнє зовсім не краще за минуле, але й нічим не гірше – воно просто інше. Роман Ю.Панька підводить саме до такої думки. Тому попри весь свій скептицизм оповідач завершує цілком оптимістично: «Чую голоси онуків. Добре, що при мені складний ножик – наймолодший онук Миколка благав, щоб йому врізати чарівну паличку Гаррі Поттера, бо хоче чарами тієї палички створити собі коника”. Отак Шершень приміряє собі бороду Дамблдора, бо всяка школа – це Гогвартс, навіть якщо її аж вивертає від нескінчених хаотичних псевдореформ.

На обкладинці книжки (художник Славко Ганик) – вісім слимаків. Це ще один наскрізний образ-алегорія, символ того, що не підвладне часові, глобалізації, деградації: «Равлики-слимаки у Кам’яному Потоці досі лазять собі усюди, куди лишень захочуть. Навесні любляться донесхочу, мліють від любовних утіх, не забувають про майбутні покоління, щедро відкладаючи яєчка”.  Тому герой рятує їх від безводдя і ледве не культивує на власному городі, наражаючись на крини сусіда. Слимаки – персоналізація спогадів, повільних, але невідступних. Вони залишаються навіть тоді, коли пересихають потічки і зникають гриби.  Бо будь-який спогад є по суті спогадом про майбутнє.

Теги: равлик

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати