Дві книжки про ужгородський театр

Додатковим приводом стало 35-річчя лялькового і 70-річчя драматичного театру. Лялькову трупу створено 31 жовтня 1980 р. її першим директором В.Ліхтеєм. Дебютна вистава “Хоробре жабенятко” відбулася 6 жовтня 1981 р. у тодішньому Будинку офіцерів (нині “Просвіта”), першим завлітом був Ф.Кривін.

Альбом про лялькарів містить кількасот фото. Його відкривають три вступні статті – тодішнього завідувача обласним управлінням культури Юрія Глеби, нинішнього директора театру Мирослава Петія і колишнього директора, засновника фестивалю «Інтерлялька” Олександра Туряниці. Завершується книжка напутніми словами художнього керівника Марини Белоус і завліта Ніни Малишки.

В історії колективу виділено чотири періоди. Перший – до набуття сучасного приміщення (1980-1987), другий – освоєння у ньому (1988-2002), третій – (2003-2012, директорство В.Чайковича), четвертий – реформи нинішнього керівництва. Окремо мовиться про фестиваль “Інтерлялька”, заснований 1990 р. на базі театру, а минулоріч проведений 15-ий раз. Далі у виданні – персоналії 21 творчого працівника. Кожному присвячено ціле портфоліо з десятка-другого фотографій в різних ролях. Уміщено дані про освіту, роботу і відзнаки, подано повну сценографію кожного. Окрім акторів, представлені два режисери та чотири художники.   

Діючий репертуар – 44 вистави (поки готувалася книжка, з’явилася ще 45-та – «Справжня піратська історія”). Тематика переважно, так би мовити, аграрно-тваринницька. Так сталося, що відкриває список «Поросятко Чок” (1987), а завершує “Співаюче поросятко” (2015). Укупі з “Казкою про трьох поросят” (2000) це повне домінування відповідної галузі. Освоєно також конярство («Підкова на щастя”, 2003, “Коняги”, 2010) , птахівництво (“Золоте курча”, 1991, “Котик і півник”, 2015) і дрібна рогата худоба (“Коза-дереза”, 2015). До великої рогатої худоби театр тільки підбирається. Немає сумнівів, що і це буде висвітлено з таким самим гумором і вигадливістю, як усе попереднє.

По дві вистави за Г.Андерсеном і К.Чуковським. Є роботи за Л.Українкою, І.Франком, І.Котляревським, М.Кропивницьким, Ш.Перро, Д.Дефо, О.Пушкіним. Із місцевих драматургів представлено Д.Кешелю (його Митрик із «Недотепи із Вертепу” потрапив на обкладинку), В.Густі і О.Гавроша (три вистави – про Івана Силу, опришка Пинтю і Т.Шевченка). Тарасу Григоровичу  присвячено дві роботи (друга – за дитячою тематикою «Кобзаря”).   

Перелічено всі гастролі по 17 країнах. В Україні (поза Закарпаттям) відвідано 13 міст (деякі по кілька разів). Крім того – Угорщина, Польща, Німеччина, Сербія, Білорусь, Румунія, Чехія, Литва, Молдова, Росія, Болгарія, Словаччина, Хорватія, Боснія і Герцоговина, Туреччина, Казахстан.

Створена за сприяння львівських колег «Театральна бесіда” містить вступну статтю завліта (він же укладач видання) О.Гавроша «Головний театр Закарпаття”, нарис В.Кобаля «Фундатори українського театру на Закарпатті”, список всіх 17 прем’єр 2013-2016 р. (включаючи вистави для дітей і поновлення), інтерв’ю з головним режисером А.Філіповим, художнім керівником В.Шершуном, актором Я.Мелецем. 

Сучасний театр працює з 1 січня 1946 р., дебютна вистава за п’єсою К.Симонова “Під каштанами Праги” вийшла 7 листопада 1946 р. у нинішньому приміщенні на 800 місць колектив з 1987 р., нині тут працює 160 працівників (творчих, технічних, адміністративних). З трупою співпрацювали метри живопису Ф.Манайло, А.Коцка, І.Панейко, письменники П.Часто, Ю.Шкробинець, Ю.Керекеш, Ю.Чорі, Д.Кешеля, режисери Г.Ігнатович, Ю.Горуля, Я.Геляс, С.Мойсеєв, О.Саркісьянц, В.Семенцов, С.Архипчук.   

Найбільше сторінок віддано рецензіям – Н.Каралкіної, В.Андрійця.  Уміщено йі 7 рецензій, які вперше побачили світ в інтернет-виданні «Закарпаття онлайн”.  Завершується номер «Байками закарпатського театру” О.Гавроша – 10 історіями, почутими журналістів від акторів і режисерів під час гастрольних мандрів.

Журнал вийшов такою собі колективною світлиною драмтеатру з експозицією у три роки. Багато чого важливого туди все-таки не увійшло через обмежений обсяг, то ж це не знімає необхідності аналогічного більш широкого видання, яке було би здійснене в самому Ужгороді. Натомість журнал, що поступає в усі найбільші бібліотеки і театри України, уже є візитівкою даного храму Мельпомени у загальнодержавному масштабі.  

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати