Перший автор відомий мультфільмами про їжачка у тумані (визнаного одним з найкращих у світовій мультиплікації), левеня і черепаху тощо. Другий автор – головний режисер Івано-Франківського театру ляльок, розробив українську версію п’єси.
На перший погляд, це класична для лялькового театру вистава – з ширмою і кількома персонажами над нею. Останні теж цілком класичні – Бабуся, Порося, Заєць і Вовк. Ще є Ворона. Ці дуже різні ролі виконують актори Світлана Кобзиста, Юлія Чеховська, Микола Карпенко, Олександр Бєліков. По-справжньому казкові декорації Паоли Полуденної: спершу щось таке флуоресцентне, ніби у новорічному сні, потім – зачарований ліс і затишна хатинка, небо і земля постійно міняються місцями. Додає ,загадковості безперервна гра світла, розроблена Іриною Осокіною. А ще – музика, спеціально написана для вистави композитором Олександром Д.юре, під неї персонажі бігають, мріють, інтригують, борються за право лишатися самими собою і врешті-решт перемагають.
Але далі все звичне і закінчується. Бо взаємини між героями аж ніяк не традиційні. Чекаєш, що буде спокійна звична казочка, на якій можна розслабитися і просто пірнути на якусь годинку у власне дитинство, а натомість отримуєш цілий коктейль зовсім несподіваних емоцій.
Бабуся нагадує якесь язичницьке божество – кровожерливе і невмолиме. Її жертвою має стати Порося. Але воно мало таку перспективу на увазі. Бо дитяча психіка, на відміну від багатьох дорослих, не налаштована на трагічне, прагне усе переграти по-своєму. Найкласичніший засіб для цього, звичайно, втеча, на якій побудовано левову частку відомих сюжетів. У дитинстві втечі не так від когось, як обов’язково уперед, дл чогось незвіданого, до нових відкриттів і осягнень.
Вистава і далі нагадує непрогнозовану дитячу гру, коли тварини починають діяти не за якимись наперед визначеними правилами, а дозволяють собі виявляти власну індивідуальність.
Заєць вийшов якимось відморозком. Воно і справді, ніколи діти не бувають такими безрозсудно сміливими, як зі страшного переляку. Заєць буквально усіх ставить на вуха, перетворюється на харизматичного лідера, готового вести публіку хоч на барикади.
Вовк – справжній філософ. Йому вже цікавіше не видертися на самий вершечок харчового ланцюжку, а оте сакраментальне “а поговорити!” Заради цього він долає свою власну хижацьку природу і перетворюється на якийсь дитячий варіант Мефістофеля, що бажаючи зла, творить добро.
Порося – найбільш загадкова душа, у постійних пошуках себе, якихось хоч і примітивних, але інтригах, що мають привести до власної пісні.
Вистава учить малюків ламати стереотипи, перемагати себе, ніколи не складати лапки. Світ – велика ігрова кімната, а ким ти там будеш – переможцем чи переможеним – залежить тільки від тебе самого. Символічно, що сезон відрився саме таким твором. А через пару тижнів – нова прем’єра.
Газда 2015-09-12 / 16:08:34
Не завидую поросяти! Вси го лелият, кормлят, важат, поглипуют. Оно хрюкат соби файно. А дале! Як квичит, коли го рижут
Хто би хотив бути в його шкури?
Степан Крук 2015-09-04 / 13:57:27
В малюків нема лапок, є рученьки.