Ален Делон на Тернопіллі

У наші бідні на літературні новинки часи кожна книжка – на вагу золота. Тим більше, коли вона справжня. А ця ще, дійсно, дуже кінематографічна. Пам’ять вихоплює з мороку найяскравіші фігури, примушує їх химерно порухатися (як у перших німих стрічках), утнути щось драматичне і зникнути за обрізом екрану, поступившись іншим. 

Минулого тижня в Ужгороді демонструвався сучасний український фільм (всупереч усьому кіно відроджується) “Такі красиві люди” – щемка лав-сторі на фоні Арабатської стрілки й Івано-Франківська. Його назва могла би бути альтернативним заголовком і цієї збірки. З відстані багатьох десятиліть бачиться перш за все гарне, дороге – те, що хочеться зберегти назавжди. Бабуся і її “зелені” пиріжки до Русалля, начинені городиною, зокрема кропом. Своя коза з несмачним, але ж власним молоком. Сусідка, котра по п’ять разів на день забігає у гості. Схожий на Карлсона (тільки однорукий) шкільний математик. І вилитий Чарлі Чаплін – сільський буфетник, що, працюючи на два фронти, порятував багатьох від депортації. Бюст вождя, вбраний у халатик прибиральниці. Василь Гетьман, який недарма носив своє прізвище. Бухгалтер-літописець Родіон. Окрушина Другої Речі Посполитої у радянській дійсності – пані Ядвіга Б’ялецька. Безіменна співачка – така юна на сцені і враз постаріла після неї. Два хлопці з велосипедами. Одне з перших побачень. Ніч у музеї. Хлопчики з двох століть, розділені якимись кількома роками. А найбільше – мама і батько. Але і дитячі страхи, перестрілка на власному подвір’ї. Наглі візити різних “гостей”, що ворогували між собою. Злидні навпіл з оптимізмом.

Фабули – ніби прості, архетипні для тих часів: бабусина гостина-тризна, “стрибки” і хлопці з лісу, виступ шкільного хору у місті, сільська самогонниця і її брат-активіст, колгоспні коні. Різноманітні плітки, що замінювали не існуючий ще тоді Інтернет. І, звісно, пересувна установка та перший міський кінотеатр. Але попри позірну простоту кожна історія має якийсь флер містичності, що не зникає навіть після кількаразового перечитування.

            Що тут сказати? Сто доларів – завжди сто доларів. Навіть коли вони багато мандрували крамницями-базарами-банками, несуть на собі спогади про зустрічі з тисячами людей і товарів. А власне – якраз через це саме. Талант оповідати в Надії Михайлівни з дитинства. Зараз вона навіть привідкрила секрет його генезису:  “Наше дотелевізорне покоління було затятими шанувальниками кіно. Цінувалося навіть уміння переказати фільм тим, кому не пощастило його побачити” (с.30). Ясно – переказати так, щоб усе зримо постало перед очима, мов на білому екрані. Саме так, як перед читачами цієї книжки.

            Кажуть, освіченість – це те, що зостається у тебе в сухому залишку навіть тоді, коли вже забуваєш зміст усього вивченого. Про що були деякі фільми дитинства, авторка вже не пам’ятає. Але ота амальгама буденності з ірреальністю, якою вабило кіно, лишилася у душі назавжди. Вона – у попередній прозовій книжці “Двоє у багряному саду”, що її одразу хочеться перечитати, щойно закінчив цю. Дрібні, але пекучі крапельки цієї ж амальгами – у поетичних збірках. І у віршах з цієї. Як “Географія починає шукати нову Історію” (просто геніальна у своєму лаконізмі формула сучасної України). Фраза про “Музу, що смачно готує” варта цілої літературознавчої розвідки. Про наших численних псевдогероїв: врослий у дно камінь, що нібито героїчно розтинає хвилі і пливе проти течії. І ще десятки подібних коштовностей. “А ми уже, дружина, жадні веселія”. І красного слова, яке нарешті отримали.

Теги: Панчук, віпрші

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати