Його смереки

Нічого в цьому світі не буває випадково, все наперед сплановано десь нагорі. Вранці по телебаченню пройшов сюжет про 45-річчя знаменитої пісні “Ой, смереко, чарівна моя смереко” Любомира Якима (він має 20 збірок поезій, але найвідоміша ця пісня). А удень вдова закарпатського автора Лариса Іванівна розпечатала друкарську пачку його книжок з суголосною назвою.

Володимиру Михайловичу судилося народитися у с.Велика Рожанка Сколівського району Львівської області – за лічені кілометри від Закарпаття. Закінчив Дрогобицьке музучилище по класу тромбону. Викладав музику у Старокостянтинові (Хмельниччина), потім працював у газетах там же і у Чернігові (між тим служив в армії), вчився на журналіста у Львові. Вірші публікував з 1961 р. У 1970 р. переїхав на Закарпаття, де і провів свої підсумкові п’ятнадцять років. Трудився в апараті облвиконкому (готував папери для керівництва), потім – головним редактором обласному радіо. На партійні збори ходив у сірому піджакові з блакитним відливом і абрикосовій сорочці – ніби й не зовсім жовто-блакитна комбінація, але й не без того. У глухі сімдесяті і на зовсім вже приморозковому початку вісімдесятих усе було на таких напівтонах, на грі світлотіней. Головне же, що робив якісні радіопрограми – витримані напозір, національні за глибинною суттю. Тяжка хвороба надовго прикувала до ліжка. Коли справа стала вже геть безнадійною, лікар дозволив пікнік у Шахтинському лісі – то було прощання з улюбленою стихією. Через два дні, 16 липня поета не стало.

Зібрані у книжці вірші – це поезії фахового музиканта. А В.Матіїв грав до останніх днів, причому не тільки на профільному інструменті, а й практично на будь-чому. Тому тексти просякнуті евфонією, рими часто несподівані, багато тримається на асонансах і алітераціях. Усе пронизано пісенними ритмами, вірші легко лягають на музику, очевидно, і писалися під певний мотив.

Перша збірка була багато в чому автобіографічною – про голодний повоєнний рік, прописку у солдати, риси власного покоління, спогади командира про нещодавню війну тощо. Там же – вірші про різьбярів і музикантів, про концерти шістдесятих, народні пісні, лісові мандрівки, часті візити до рідного села. У другій збірці більше філософської лірики. Тут бачимо і нові автобіографічні риси, зокрема звернення до образотворчого мистецтва. Один з віршів присвячено матері Ганні Петрівні (власне – цілий цикл), чимало – дружині. 15 віршів присвячено рідній Сколівщині з її багатющими опришківськими традиціями.

Поема – своєрідна мандрівка ліричного героя, який нібито живе у Криму, а відпочивати приїхав у Карпати і тут закохується у наш край. Дуже багато конкретних географічних реалій. Взагалі, поема є своєрідною віршованою географією Закарпаття.  Це огляд туристичних цікавинок області від витоків Тиси до Ужоцького перевалу (зараз це називають Великий Карпатський туристичний шлях). Особливо тепло оспівано Тереблянське водосховище.

Завершують книжку три портретні статті – колеги по облвиконкому Мирона Волошина, критика Надії Ференц і колеги та редактора Матїйових книжок Василя Густі. Насамкінець – ще 14 чорно-білих фотографій з сімейного альбому.

Прожито ціле життя – відносно коротке, але яскраве. Лишилися дочки і внучки, чимало віршів, яким можна пророкувати щасливу читацьку долю, гарні спогади колег. Отже, приходив у цей світ не намарно.  Усі відведені йому роки поет “жити вчився на землі”. Зараз же ділиться тим досвідом уже з вічності.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати