Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш...

Укладач  – столичний мистецтвознавець, родом з Черкащини, а з Тисою уперше познайомився  через фото у журналі “Україна” (був колись такий). І – запав. Закарпаття взагалі водний край – кожна сьома річка України протікає саме у нашій області. Сім смужок на обласному гербі – символи Тиси і її шести найбільших тут приток. Оскільки людина на 70-80% складається з води, то ми настільки складаємося з наших річок. це фізично. а духовно – може, і на більше.

На обкладинці – “Потік у горах” А.Борецького. Один з найкращих пейзажів цього, чесно кажучи, найбільш забутого і непрочитаного з наших корифеїв (оскільки останні чверть віку він прожив і помер у Кошицях, то у нас відсутній завжди неправий).  Сиві від туману гори, казково-молочна річка, камені, білі баранчики хвиль, жовтні квіти на бережку. Один з каменів, через який струменить біла піна, дуже нагадує отой вкритий квітами човен або пліт, що з’являється наприкінці численних театральних і кіношних інтерпретацій “Ромео і Джульєтти”.  Карпатська містика на повну силу.  

На форзаці – “Ріка Річка” А.Кашшая (1981): повітря, свіжість, вітер, бризки води, клейкі листочки. усе  тільки починається, хочеться вірити у щасливе продовження, хоча досвід свідчить зовсім про інше, але річка жене похмурі думки.

Далі – уже несподівано літній А.Кашшай (взагалі-то майстер зимового пейзажу) “Гірський потік” (1979) – нестримна сила, уперед крізь усі перепони. 

За цим – уже надвечірній А.Ерделі, “Село біля річки” (кін.1940-х), а на останній сторінці обкладинки – його же “Долина гірської річки” (теж 1940-ві): червоні плями на зеленому тлі, і все це відбивається у річковій прохолоді. Відтак – знов А.Кашшай, “Похмурий день” (1963) з розкішною спокійною Тисою. Його же “Річковий пейзаж” (сер.1960-х) з двома човнами на березі і окремо двома рибалками – така собі ностальгійна ідилія “золотого десятиліття”. “Весільний день” Ю.Герца (1980) – весільна процесія з корогвою на місткові через сільську річку. “Дощ пройшов” В.Габди – щось дуже схоже на Уж.  “Осінь в горах” А.Коцки (1960-ті) – перекати на річці з різнобарвним лісом на одному березі і автострадою на іншому.

“Моє село” В.Бердара (1998) – річка зміїться між приземистими хатами. Народився митець у Довгому на Боржаві – річка вийшла як жива. “Ріка Теребля” З.Шотлеса (1976) – небо, гори і полонини, відображені у воді.

Одна з перших закарпатських антиутопій – “Рахівський деревообробний комбінат” А.Кашшая (1950-х). Нібито класичний соцреалізм, але нині дими над корпусами сприймаються вже зовсім інакше, ніж на зорі індустріалізації. Річка, з якої комбінат тягне воду і куди зливає відходи, теж залишає бажати кращого. На протилежному березі один хлопчик щось показує іншому у хвилях. З іронії історії, один у помаранчевому вбранні, інший – у блакитному (сон художника про майбутню Україну 2010-х?). Надію лишає хіба що зелений пригірок на самому краєчку картини. Логічно ряд продовжується “Повінню”  В.Микити (2001): газда з газдинею, коровою і козою у човні на фоні поруйнованих хат. Сучасний Ноїв ковчег. 

Далі “По долинам” Ф.Манайла: залізниця уздовж річки на фоні велетенських гір. “Відлига” В.Габди (1973): скресла річка посеред засніженого лісу. Ну і знамениті епічні “Бокораші” Й.Бокшая (1961), а також його же “Пейзаж” (1937): колоди зрубаного лісу, підтягнуті до обох берегів стрімкої річки.

Завершується альбом на мажорній ноті – залитим сонцем “Мармуровим кар’єром” Ф.Манайла (1960-ті). Теж спроба вписатись у канони соцреалізму. Полотно розділено по діагоналі. На одній половині – рябий кар’єр, схожий на мурашник. На іншій – вид на блакитну річку з островом посеред русла і городами на березі.

Розглядаєш репродукції наших класиків, а у мозкові тільки й лунає Шевченкове “Добре, мамо, що ти зарані спать лягла...” Зараз більшість таких картин вже не створити. Принаймні, з натури. Хіба що з пам’яті. Нині наші річки від самої Тиси до найвіддаленіших її приток забруднені тоннами пластику, береги розриті через нелегальне добування гравію і піску, русла захаращені зогнилою деревиною і побутовим сміттям, і взагалі усюди – мерзота запустіння. У душі кожного закарпатця парадоксально уживається ніжна любов до рідного краю із не менш ніжною ненавистю до нього. Що з того кінець кінцем переможе – так наразі і незрозуміло. Тому альбом – не тільки спогад про знищений рай, а й ще один важок, кинутий на шальку добра. Хай би переважила.

Теги: Тиса, Гаптар, Манайло, Габда, Бокшай, Ерделі, Шолтес, Коцка, Кашшай

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати