Фантомний біль кохання

Перший роман закарпатця в Угорщині Сергія Степи “Дерево Дірака” (і водночас четверта його книжка) вийшов у серії “Приватна колекція”, яку веде закарпатець у Львові Василь Габор, і нарешті це видання дісталося Ужгорода.

Фантомний біль кохання

Театр починається з вішалки, а книжка з обкладинки. Це вже друга книжка, яку прикрашає “Ужгородська кава” Наталії Сіми. Першою була збірка “Коньяк з дощем” О.Гавроша (К., 2009). Правда, там використано не саму картину, а її графічну репліку у виконанні сина художниці – Володимира Павлишина-молодшого. У Степи же бачимо живописний оригінал. Уперше ж Сіма з’явилася на обкладинці ще 2002 року, коли укладену Тетяною Ліхтей антологію жіночої поезії “Ніжність” увінчала Наталчина “Дівчина в білому”. Так що все відповідно до приказки “Бог трійцю любить”.

Тим більше, що картина справді дуже перегукується з романом Степи, особливо з його першою частиною. Парубок, як скеля непорушний, і жінка, що нагадує вибух. На всякого “Титаніка” – свій айсберг. 

Хоча назва “Дерево Дірака” викликає зовсім інші асоціації – з релятивною квантовою механікою (і відповідно з “Елементарними частинками” М.Уельбека), і тут почуваєшся мов герой відомого анекдоту. “Скажіть, тут продаються годинники?” – “Ні, тут роблять обрізання” – “А чому ж у вас великий годинник над входом?” – “А що ви хотіли, щоб там висіло?” Ну, справді, не адронний же колайдер там малювати. А так натякають, що кохання – це ще складніше, ніж кварки і бозони, а закохані переживають ще химерніші метаморфози, ніж елементарні частинки. Ну і романи їхні часто ще менш стабільні і з коротшим життям, ніж у якогось пі-мезона. Мабуть, це якийсь специфічний фізичний гумор, але деякі характеристики елементарних частинок  вони назвали чарівність і дивність. Явно думали про своїх подруг. Мої пізнання про ці всі матерії грунтуються переважно на популярній книжці тодішнього ректора УжДУ В.Лендєла, виданій у Москві ще у сімдесяті чи вісімдесяті.

Так от книжка Степи про того таки Лендєла, про наш університет, Ужгород сімдесятих (“Білочка”, “Пінгвін”, “Едельвейс”, чеське пиво на терасі “Ужгорода”, черга за кавою у “Талліні”, перший гуртожиток, обласна бібліотека і навіть сусідня з нею телефонна будка). Це у першій частині. У наступних трьох – міф угорського курорту Балатонфюред. Мабуть, і там все з такою же топографічною точністю. Але це зовнішній антураж. Хоча і він дуже цікавий. Ужгородське студентство сімдесятих вийшло дуже колоритним. Коли ж говорити про глибинну суть... 

Якось англійським школярам загадали твір, щоб там було про Бога, королеву, кохання і трохи таємниці. Найкоротший опус вийшов таким: “О Боже, – вигукнула королева, – я знову вагітна і знову невідомо від кого”. Степа не такий лаконічний, але і його твір з оцих же чотирьох компонентів, причому приблизно в рівних пропорціях. А Дірак тут – пророк Творця, інтерпретатор найвищих задумів. І водночас такий же Його піддослідний кролик, як і всі інші. Ну не зовсім такий же, а демонстраційний – як собака Павлова. 

У книжці дві love-stories – студентський трикутник і курортний роман (теж трикутний). У першій історії класичні типажі П’єро, Мальвіни і Буратіно. А у другій Буратіно сам перетворюється на П’єро – вже для іншої Мальвіни. Перший роман – ключ до другого, навіть імена дам напрочуд схожі – Жанна і Анна. У другій історії усього два специфічні епізоди – навіть не фізіологічні, а анатомічні. Але сприймається вона у цілому як дуже натуралістична. Жінки старіють швидше за своїх ровесників. Але схоже, що справа там не тільки у цьому, а й у комплексах головного героя, набутих в Ужгороді, “максимально придатним для того, щоб жити в ньому гарно і майже щасливо” (с.5). Тамування власних бажань заради якоїсь надуманої мети дається взнаки через багато десятиліть. Заїкання у героя нібито минуло, але страх перед зрадою тільки зріс. Через це “наші стосунки розвивалися швидкими темпами, як будівництво “Беломорканалу”” (с.82). А завершилося запізнілою мудрістю: “Це велике паскудство – бути закоханим лише раз у житті” (с.186).

Автор фізик за освітою, то ж розгортає сюжет, як якийсь складний експеримент. Далеко не все у ньому зрозуміло, але сам блиск приладів і мигтіння стрілок вже заворожують. Коли перший шок від твору минає, починаєш розуміти, як складно це все вибудовано. Епізоди, які при першому читанні, сприймав як прохідні, вистрілюють на останніх сторінках. Десь нагадує якийсь шпигунський сценарій. Автор навіть цитує Ле Карре: всі люди або шпигуни, або готуються ними стати.  

Головний герой нагадує майстра східних єдиноборств – тієї школи, де уникають прямих зіткнень, провокують противника підставитися, щоб далі його труп сам проплив повз тебе річкою. Кінець-кінцем оцей безіменний “Я” сам став жертвою власної беземоційної тактики, але ішов до цього ціле життя.

І ще роман про пам’ять. Вона у творі є якоюсь метафізичною субстанцією. Одним з її проявів є дерево Дірака (посаджене великим фізиком над Балатоном), іншим – якесь аналогічне “дерево” в душі оповідача. Мовляв, кожний наступний любовний  роман – це переспів першого – у чомусь пародія на нього, у чомусь спроба все переграти, стрибнути вище голови, обманути долю, змінивши якісь вихідні параметри. Але пам’ять – страшний звір. Приблизно як кішка.

15 серпня 2013р.

Теги: Степа, Дерево Дірака

Коментарі

йончі 2013-08-21 / 21:22:16
самоубивцеві ферійови бажаю не тянути довго резину.

707 2013-08-15 / 15:05:41
Звісно, треба було не забути ще й іншу збірку від "Ґражди": «Оповідання і Целми» (2006 р.). Отож, Сергій Степа як письменник - напевно, також і їх (видавництва) заслуга.

І до Фёдора: не варто ходити на люди із такими дурницями - заздрість завжди виглядає неприємно.

Убийца Фёдор 2013-08-15 / 10:43:44
Он шизик, причём аморальный шизик. Я думаю по его работам можно историю болезни писать и диагноз ставить.
P. S.: однажды видел его черновики - мама не горюй, у него уровень грамотности ученика третьего класса; такое чувство, что он и школы не заканчивал.

707 2013-08-15 / 10:37:21
Я би все ж таки заради повноти і справедливості згадав також минулі видання Сергія Степи, що їх здійснила "Ґражда" (спершу - "Три повісті і Площа", 2005 р., аж потім ще й "Велосипедний оркестр", 2009 р.).