Музограй

Будь-який закарпатський поет ціле життя виснажливо борюкається між власним художнім смаком і бажанням бути почутим, сприйнятим, оціненим. Блажен хто приходить у поезію юнаком: дівчата западають на ще свіжі очі і чуприну, що б ти там не творив. Але далі і таким доводиться балансувати, викреслювати бісектрису між віршами для себе і шедеврами для інших. Ця лінія виходить кривою, ламаною, бо і кут постійно змінює свою величину.

Василь починав за горбачовської весни з її підступними перепадами погоди. Та грипозна весна назавжди привчила відповідне покоління не вірити нікому і нічому. Багато хто почав тоді дуже яскраво, промайнув метеором і згас-відмучився. Василь чимось аж занадто нагрішив, тому його не відпускає і досі. Гм, а міг би стати митником. Або контрабандистом. Хоча поезія – та сама контрабанда. Держава закриває на те очі, бо їй інколи тицяють якогось віршика-паровозика, хоча пишуть переважно не для неї.

Перші Василеві читачки давно вже стали багатодітними матерями, а тепер вже й бабусями. Багатьох розкидало по цілому світові. Як писав Позаяк, “здається, лиш учора сіли пить, а вже надворі осінь”. Чи читають-слухають Василя онучки перших читачок? Він утретє намагається вступити до цієї річки, де багато втонуло із першого разу. Бо жінку можна або знати, або любити. Василь мудро обирає останнє. Тому має дуже надійний сімейний тил. Якби не той тил, давно би вже загнувся як поет.

Натомість тривалий роман поета з сучасною українською політикою і державним управлінням практично не зачепив його творчості. Воно й зрозуміло: закарпатець голосує за що завгодно, щораз по-новому, але вірує тільки у Бога і себе. У Василя все нормально у стосунках з самим собою. Бо має те, без чого поета не буває – енергетику. Та радіація випалює душу зсередини, і треба мати великі ресурси, аби твій Чорнобиль не підкорювався жодним саркофагам. Ліквідаторів навколо завжди як собак небитих, вбивають тобі у серце графітовий кілок, а ти тільки смієшся.  

Василеві вірші дуже геометричні. Закінчити матфак для поета значно корисніше, ніж філфак. На останньому навчаєшся кохати (привіт О.Ірванцю з його “Навіки я рідному вдячний філфаку...”), а на матфаці – писати. Не-вербальність математики провокує звернення до слова. Це слово специфічне – декоративне і стилізоване. Не живопис, а акварель. Віньєтка-арабеска з десятком закручених хвостів. Його вірші нагадують сучасні закарпатські котеджі з їхньою грою симетрії і асиметрії, карнавалом форм і кольорів,  відчайдушним експериментуванням геть з усім, що тільки є у будівельних супермаркетах.  Так і у Василя – Елюар, замішаний на Губермані.

Василь плоть від плоті рідної Іршавщини. Це центр його всесвіту, звідки витікають Тигр, Євфрат, Пішон і Гіхон. У дитинстві ми всі сприймаємо довкілля як казку, населену ельфами, гномами і продавцями морозива. Кузан зберіг оце світовідчуття досі і щедро випромінює його довкола. Біля нього тяжко залишатися мізантропом. Завдяки Василеві автор цих рядків познайомився якщо не з усіма 47 населеними пунктами району, то, принаймні, із переважною більшістю. Люди люблять перетворювати рай на пекло. Завдання поета – повернути сплюндровану буденність до первозданного стану – бодай частково. Тому на Іршавщині багато поетів. Але Кузан попри все один. Він любить робити свята для інших.

Закарпатська професійна, авторська література відносно молода, тому тут можливі дуже несподівані відкриття (сюжетів, образів, виражальних засобів), які вже годі уявити у більш задавнених традиціях. На рахунку Кузана – сотні подібних міні-відкриттів. Це і “помаранчева папороть пам’яті” (за пару років до 2004-го), “заслужений, бо заслужив Її”, “а ніч холодна, як сокира”, “па – падолистом, тактом і хистом”, “я цілую твою відсутність”, “щодня на буденність проходимо тест” і ще, ще, ще.

Шоу має тривати, незважаючи на те, що даний рік 13-ий не тільки за номером, а й за суттю. Втім для Василя і це тільки привід для жартів. Є роки, до яких неможливо ставитися серйозно – собі дорожче. Треба по-кузанівськи: з простодушністю на устах і схрещеними пальцями у кишені.  Цей поет – колекціонер масок. Він увібгав до традиційного вертепу комедію дель арте і сам зацікавлено спостерігає, а що з того буде? Хай Коломбіни і Мальвіни тішаться циганським золотом, а П’єро роками шукає мотузку з милом. Його вірші не тільки про це.

Поезія Кузана про смертного чоловіка і вічну жінку. Про алхімію людської долі: збираєш ціле життя різний непотріб, хімічиш у пошуках філософського каменя, а червона ртуть тече у тебе між пальців. Про дзеркальне відображення, яке намагається перетворити свій прообраз на маріонетку. Про мрію, яка все одно мрія, навіть коли точно знаєш, що вона перетвориться на щось таке – із трьома підборіддями. Про дайвінг у самого себе, звідки випливаєш вже не собою, якщо взагалі випливаєш. Про те, що смерть миттєва, а життя – довге-довге, як рідне село.

Теги: Кузан, поезія,

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати