Містика гутурінки

У 60-70-ті роки багато наших колгоспів мали сувенірні цехи, а там найходовішою продукцією були дерев’яні фігурки гуцулів і гуцулок, які досі зберігаються по одній шостій суші, а то й у дальшому зарубіжжі. Саме ті “буратіно” перетворили Гуцульщину на бренд серед тодішніх радянських людей. Плюс, звичайно, фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” (1965). Гуцульщина було щось таке – над буденністю, наш Дикий Захід, наша відповідь Клінту Іствуду та Гойкові Мітичу.  Апетит розгорався під час їди. Услід за фігурками почали з’являтися народні музеї – при школах, сільських клубах, турбазах. За виробами народних майстрів спеціально їхали у гори. У дев’яності- двотисячні започатковуються кількаденні гуцульські фестивалі – у Рахові, Ясині, кулінарна імпреза у Костилівці. Виникло ряд громадських організацій гуцулів, зокрема минулого року – “Гуцульська столиця”. І от зараз розгортається монографічний опис гуцульських реалій.   

Минулий рік був взагалі дебютним для цілого ряду молодих етнологів – вихованців проф. М.П. Тиводара. Серед них – Василь Коцан, який видав ілюстровану монографію “Традиційний народний одяг гуцулів Рахівщини: XIX – перша половина XX ст.” Водночас це перша наукова публікація Закарпатського музею народної архітектури і побуту (не рахуючи путівників), де працює автор. Цього року у планах музейників – ще бодай одна-дві подібна книжка, а там такі публікації можуть стати регулярними, перетворившись на серію.

Книжку написано “спідлоба”, у строгому фактографічному стилі, місцями це нагадує протокол обшуку чи скрупульозний опис місця злочину, але багатющий матеріал водить там власні аркани і живе сам по собі. Василь Васильович часто уподібнюється  героєві казки про яйце-райце, яке розбилося посеред дороги, і він мусить заганяти худобу, яка поперла звідти, назад у шкаралупку. Із цим завданням автор справився блискуче: зібрав усе, не втратив жодного ягнятка, усіх прилаштував. Окрім 120 сторінок конструктивістських описів, за якими можна кроїти, шити і вишивати, книжка містить ще 153 кольорові фотографії і близько 50 чорно-білих. Їх зроблено переважно автором з фондів ужгородського скансену, Закарпатського краєзнавчого музею, музею прикладного мистецтва Мукачівського університету, Ясінянського краєзнавчого музею (відкритий кілька років тому), а також узято зі старих видань та багатого авторового архіву.

У результаті книжка вийшла такими собі, як сказав би М.Дочинець, “курсами крою і життя”, бо ж у ній не тільки про вбрання, яке шили з вовни, хутра, рослинних волокон, шкіри і щедро оздоблювали металевими бляшками. Ні, між рядками там про самих гуцулів, про їхню своєрідну філософію існування, про їхню злитість з природою, гармонію з самим собою, про натуральність. Книжка про реалізацію в наших горах чеховського принципу, що в людині все має бути прекрасно – перш за все одяг і обличчя. 

Особливо, коли це обличчя жіноче. До жіночого комплекту гуцулів входять  сорочка, запаски, пояс (окрайка), широка спідниця (подолка, літник), безрукавка (кептар), суконна куртка (сердак), кожух, головний убір, прикраси, взуття.  Особливо оригінальним є пояс-фартух – його не носять ні долинянки, ні бойкині з лемкинями – тільки гуцулки. На голові носили вінки, обрядові корони, хустки. Автор побіжно торкається гуцульських зачісок (у дівчат – переважно пробір і чотири косички), ілюструючи їх світлинами: є навіть “Заплітання весільної зачіски” (1940-ві) чи кількадесят школярів і школярок на фоні карти Чехословаччини (1937). Чим старшою ставала жінка, тим більше в її одязі було темних барв. Був свій особливий траурний одяг, а також вбрання для покійника. Особливо вигадливим був весільний одяг, що включав плетені кокарди (гутурінки).

До чоловічого комплекту входить сорочка, полотняні штани (гаті), шкіряний пояс, нарукавники, кептар, сердак, шапка, взуття, численні аксесуари, включаючи сумки, топірці тощо. Вишиті сорочки зустрічалися трьох видів: стара (XVIII ст.), нова (ХІХ ст.) і фабрична кошуля. Штани шили з конопляної матерії, лляної, сукна. Пояси бувають широкі (риміні), вузькі (букурії) та ткані вовняні (кушаки). Ще різноманітніші шапки: крисаня, клебаня, піхлерка, солом’янка, дуплашка, шипка (с.151).

Велику роль відіграють аксесуари – чимбарики і ґердани з різноколірного бісеру, дерев’яні персні, інкрустовані цинком або оловом браслети. Різноманітне взуття: постоли, плетені каптурики (шкарпетки), чоботи.

Ще одяг суттєво різниться залежно від місцевості. Більш класичний він у гуцулів ясинянських, богданських і рахівських, хоча в кожного з цих трьох регіонів є свої особливості. У гуцулів великобичківських (гайналів) одяг зазнав румунського і угорського впливу, особливо у вишивці. У свою чергу, румуни Рахівщини та сусідньої Тячівщини зазнали впливу гуцульської моди.

Книжка – як африканська маска: заряджена своєю дуже потужною енергетикою. Вона так і променіє з кожної сторінки. Бо серед усього іншого одяг завжди був і лишається потужним оберегом. То ж вчитуючись у ці рядки і розглядаючи ілюстрації, поступово відчуваєш, як тебе починає розігрівати зсередини сонце наших Гуцульських Альп.

Теги: гуцул, Василь Коцан

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати