Старий і Ріка

Нині модно усе, що більше ста сторінок, називати романом. Цей термін вже має більше книготоргове навантаження, ніж літературознавче. У М.Дочинця такий роман вже четвертий. Хоча всі вони (а цей найбільше) сприймаються як розгорнуті притчі з одним героєм і однією ідеєю (яка щосторінки повертається якоюсь новою гранню). Недарма “Горянин” навіть відкривається епіграфом з Книги Йони – того, що у чреві кита.

Старий (йому принципово не дано імені, як і попереднім Вічнику чи Криничару) живе осібно на березі Ріки. Це й реальна Ріка, яка у Хусті впадає до Тиси, і водночас епічна чи навіть міфологічна Річка. За спиною велике життя, але хвилі починають підмивати берег, на якому дідове обійстя. Старий розгортає масштабні гідротехнічні роботи, аби відвернути русло в інший бік. Проте стає ще гірше: тиха вода під його берегом значно небезпечніша за бурхливу і ледве не призводить до його загибелі. І тут старий іде на дещо авантюрний крок, в успіхові якого, здається, і сам непевен. Але щоб зрозуміти його, треба знати усе життя старого, його дві love-stories, одісею його батька Івана, “Іліаду” діда Микули, історію дядька Тимка, фольклор бабки Ружіки, нехитру біографію матері, вишивки білим по білому тітки Гафії, житіє отця Дам’яна, філософію життя винороба-бізнесмена Аркадія, вдачу цілого ряду односельців – коваля, поштарки, вівчарів, а також патлатого тележурналіста, заїжджого багатія (що хотів купити дідову хату під дачу), не кажучи вже про дідову доньку Василину-Василісу  і онука Павла. Це все подається таким вінегретом у потоці дідової свідомості, що просто дурієш, але у фіналі все воно збирається до купи і вистрілює таким флаєр-шоу, що зносить усі башти.

А до того маємо цілий жмуток вставних оповідей, без яких кінцівки просто не було би. Найбільша з них – історія батька, який народившись калікою, прибився у найми до місцевих євреїв і разом з ними потрапляє спершу до Мукачівського гетто, а потім до Освенціма. Такими концтабори у нас ще не описували. Вражаючий образ тамтешнього Бандьори (що став для Івана таким собі абатом Фаріа) – без пафосу, лапідарно, як щось не зовсім своє, але позитивне. Оскільки врешті-решт народився Старий, його батько мусив вижити, хоча і пройшов після гітлерівського табору потім ще сталінський.

Не менш напружена новела-бойовик про діда Микулу, який  у Першу Світову мусив воювати на боці сербів проти австрійців і турків. Війну (власне, один бій, але просто казково-билинний) показано очима нашого селянина, для якого головне – вижити (без жодних ідеологій і красивих слів), а для цього треба стати чимось на кшталт античного героя. Тоді Микула і не підозрював, що родова спадкова пам’ять про цей бій врятує через століття його онука.

Є багато оповідей про наших трударів, де чеснота під пером Мирослава виступає спокусливішою за гріх. Є два розлогі еротичні епізоди – юнацький із майбутньою дружиною Калиною і зрілий із кухаркою-розлучницею Іленою. Березневі коти нервово нявчать далеко позаду. І несподіваний лист від онука, якого діді читає саме перед своїм “Великим Діянням”. Є своєрідний трактат про закарпатську духовність через образи отця Дам’яна і його вчителя Іринея. Є мисливський трілер про ведмедицю.   

Притча про те, як дід переміг стихію, припускає десятки інтерпретацій, то ж кожний вичитає у цьому текстові щось своє. Але висновок один: ми люди тихі-сумирні, але якщо загроза рідній хаті, рознесемо усе в друзки навпіл – і неба буде мало, і землі! На відміну від Криничара тут більшість героїв байдужа до грошей. Той, в принципі, теж був байдужий, але підсвідомо все одно притягував їх до себе. У цих жоден би Фрейд такого потягу не виявив. Дід також не палить, філософськи ставиться до алкоголю. Хоча з журналістами п’є – аж гай гудить. Ще більш діогенівське ставлення до жінок. Хоча знову ж таки – див. ті два епізоди. Сказати, що любить роботу і природу, було би неточно. Бо хіба людина любить повітря? Це для неї просто життєво необхідне середовище. Про це – на сторінках, коли Іван виривається з продимленої крематорієм атмосфери Освенціма.

Взагалі, таких різноманітних ключів до історії Старого розкидано буквально на кожній сторінці. Тому удруге читати книжку ще цікавіше, ніж уперше. А утретє – захопливіше, ніж удруге. Це як барокова чи ман’єристська гравюра з безліччю деталей, завитків, прихованих зображень – щораз виявляєш там щось нове. Може, і сам автор про те не підозрював, а воно є! Така специфіка всякого епосу.

Наприкінці чомусь згадався анекдот про Конєва і Сталіна. Під час війни маршал завів при законній дружинні ще й похідно-польову (у випадку Мирослава аналогом ППЖ є натхнення, яке водить його пером). Колеги (котрі мали те саме) негайно заклали Івана Степановича перед Верховним. Той не відреагував. Коли ж наприкінці наради прозвучало пряме запитання “То як будемо чинити із Конєвим?”, тиран після традиційної паузи відповів одним словом:  “Заздрити...”  То ж будемо і ми заздрити Мирославові (хто як уміє), вчитися у нього і чекати наступної книжки. Хоча якщо “Горянин” не сколихне читаючу закарпатську публіку, то її не розбудить вже взагалі ніщо.

Теги:

16 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати