"Мадяр", "Гуцул" та правнук Ілька Липея. Жертовний чин родини Гаврішів

Батько Іван

Іван Гавріш, правнук відомого карпатського розбійника, учився на будівельника в Міжгірському професійно-технічному училищі №12. Ще перед армією почав зустрічатися з Любою Сятинею із Синевира, яка навчалася в Міжгір’ї в медичному училищі. У 1996 році Іван пішов служити в Житомир. Коли строкова добігала кінця, встряг у бійку, за яку йому і ще двом солдатам додали служби в дисциплінарному батальйоні. Так що додому повернувся аж через кілька років. Люба, яка була за нього старша на рік, терпляче його чекала, бо віддано покохала.

^{Молодий Іван Гавріш з коханою Любою}

Іван був високим парубком – під 190 сантиметрів, а важив 74 кілограми. Жартував, що він із породи гончаків, тому не поправляється. Хоч був худорлявим, але в руках мав достатньо сили.

^{Іван Гавріш на строковій службі}

У 2001 році одружилися в Ужгороді, куди Люба була направлена на роботу в Закарпатський обласний центр переливання крові, в якому працює і досі.  16 вересня 2002 року в них народився первісток Тарас. Через вісім з половиною місяців з’явилася на світ і донька Анастасія. Немовля мало лише шість з половиною місяців і важило 1 400 грам, а через два дні ще втратило двісті грам. Дитину виходили в реанімації Мукачівської дитячої лікарні після двох місяців перебування в кювезі (спецінкубаторі).

Обоє малі Гавріші ходили в Ужгородську школу №8, захоплювалися спортом, займалися карате і гандболом, а донька Настя навіть стала кандидатом у майстри спорту і вигравала юнкою першість України з ручного м’яча. Тож вдома у родини – чимало медалей і кубків.

^{Гавріши - батько Іван і син Тарас}

Коли в 2014 році почалася гібридна війна росії проти України, батько Іван Гавріш, який працював звичайним робітником, вирішив піти добровольцем в армію. Однак у військкоматі йому порадили звернутися до ТЦК за місцем прописки. Ще пожартували, аби взяв із собою пляшку коньяку. Це розсердило Івана: «Іти на війну та ще й за могорич?», тож вирішив залишитися вдома. Працював на заводі «Нобілекс», на будівництві житлового комплексу «Парус».

^{Тарас Гавріш у школі}

У 2020 році призвали на строкову службу Тараса, який служив на Рівненщині.

Мама Люба згадує перший ранок війни 24 лютого 2022 року, коли, нічого не відаючи, побігла на роботу. По дорозі їй подзвонив Тарас. Вона здивувалася такому ранньому дзвінку.

– Мамочко, як ви? -- запитав син.

– А що трапилося, Тарасику?

– Мамочко, війна почалася. Не знаю, що буде з нами. Сидимо у броніках з автоматами, готові до всього.

Ясна річ, що строковиків додому вже не відпустили. Вони і далі несли службу в тилу, охороняючи важливі об’єкти.

^{Тарас Гавріш із сестрою Настею}

Після сина зателефонував чоловік Іван:

– Любо, де мій «воєннік»?

Дружина одразу зрозуміла, про що йдеться. Того ж дня Іван подався до Ужгородського РТЦК, де так і не вистояв довжелезної черги. Аж на третій день там записали його дані і повідомили, що передзвонять. «Я тут три дні стою, аби ще чекати вашого дзвінка?» – обурився Іван. – Давайте мене у військову частину!». Того ж вечора його направили в Мукачево, а вже через тиждень 63-тя механізована бригада, куди він потрапив, стояла під Миколаєвом.

Син Тарас

Спочатку Іван Гавріш воював на Миколаївщині, а в грудні 2022 року їх перевели під Бахмут. Техніку перевозили вночі. Дуже довго добиралися, чекали на морозі, й Іван обморозив ноги. Далі була операція з пересадки шкіри, реабілітація, яку відбув вдома, хоча стан здоров’я повністю не відновився.

^{Призовник Тарас Гавріш, 2022 р}ік

У 2023 році дружина поїхала до нього в Слов’янськ, куди його відпустили у відпустку. Люба Гавріш розповідає, що війна позитивно вплинула на чоловікову самооцінку. Коли приїхав додому, то не ходив у формі, не хвалився, що воює, просто відзначався сміливістю і прагнув до своїх хлопців на передову.

Тим часом їхню бригаду вже вивели з-під Бахмута і перекинули на Лиманський напрямок. Іван Гавріш тепер служив навідником міномета.

^{Іван Гавріш в зоні бойових дій}

14 лютого 2024 року, на день Валентина Іван передзвонив востаннє. Наказав не хвилюватися, не накручуватися, бо йде на передову, тож не буде на зв’язку кілька днів. Та росіяни здійснили шквальний обстріл їхніх позицій у Серебрянському лісі, після чого старшого солдата Івана Гавріша визнали зниклим безвісти.

^{Іван та Тарас Гавріши перетнулися під час війни}

Син Тарас тим часом продовжував воювати. Його сестра Анастасія розповідає, що заняття спортом загартувало характер брата, висталило терпіння і відповідальність. Він не був легковажним, вітряним юнаком. Навпаки – завжди стриманий, не конфліктний. До речі, в шкільному творі в четвертому класі написав, що хоче стати олігархом. Після школи вивчився на електрогазозварника, влаштувався на роботу, зустрічався з дівчиною. Після трьох років строкової служби підписав контракт, а з березня 2023 року опинився у 58-й мотопіхотній бригаді імені Виговського.

^{Іван та Люба Гавріші у відпустці на Донеччині}

Стояли так близько до російських позицій, що чули ворожі голоси. Розповідають, як Тарас вивів свій підрозділ з оточення, в якому було п’ятеро поранених, за що отримав відзнаку. Загинув 21-річний старший солдат із позивним «Гуцул» 1 травня 2024 року біля села Пречистівка Волноваського району на Донеччині.

Швагро Василь

Успішно воював і на рік молодший брат Любові Гавріш – Василь, який народився  27 березня 1978 року. Їх було шестеро в  родині Сятинь. Після закінчення Синевирської школи Василь у 1997 році пішов в армію. Служив радистом-зв’язківцем у Старому Самборі. Після строкової служби закінчив школу прапорщиків у Чугуєві на Харківщині. Із 45 років життя його військовий стаж становитьє 26. Служив прикордонником, в останні роки перед війною – у Солотвині на румунському кордоні.

^{Прикордонник Василь Сятиня до війни}

У 2014 році воював в АТО. Разом із побратимами потрапив у котел в Ізварині, місяць пробув у полоні в Ростові-на Дону, а після звільнення – продовжив службу.

^{Василь Сятиня у зоні бойових дій}

Після нападу росії у 2022 році прикордонники також пішли на передову. Друга ротація Василя Сятині припала на Бахмут. В Любові Гавріш зберігаються братові світлини з міста, яке росіяни брали штурмом пів року. Усе життя захоплювався спортом, качав м’язи. Навіть на фронті знаходив можливість тримати себе у формі. Під час війни пережив атаку фосфором, після чого лікувався.

^{Прикордонник Василь Сятиня, швагро і вуйко Гаврішів}

Загинув майстер-сержант із позивним «Мадяр» 22 травня 2023 року від осколкових поранень – за рік до смерті племінника. Поховали Василя Сятиню у рідному Синевирі, а його небожа Тараса Гавріша – на Пагорбі Слави в Ужгороді. Обох героїв указом Президента України нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Теги: Гавріш, Сятиня, війна, загибель

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати