Штурмовик із позивним "Основа"

Невелике село Чертеж на Ужгородщині нічим особливим не вирізняється. Дві церкви – давня православна і новозбудована греко-католицька, дев’ятирічна загальноосвітня школа на сто учнів у приміщенні недавнього інтернату, який припинив своє існування перед війною. Єдина туристична родзинка -- маєток останнього губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабаря, який знайшов тут вічний спочинок. В останні роки СРСР на тутешніх пагорбах роздавали дачі ужгородським трудівникам, тож чимало ужгородців досі їздять сюди за урожаєм із присадибних ділянок.

Тихе і розмірене життя тривало посеред замріяної природи, поки й сюди не увірвалася  війна, принесена зі Сходу обезумілим російським диктатором Путіном.  У школі висить стенд із понад двадцятьма мешканцями села, які у військовій формі нині боронять нашу незалежність. Двоє випускників школи уже навічно залишаться молодими. Вони навіть служили в одній частині: Андрій Югас і Влад-Володимир Пастеляк. Обоє загинули на Запорізькому напрямку під час цьогорічного контрнаступу.

^{Влад у кабіні військогово літака в музеї Великої Вітчизняної війни у Києві}

Про 21-річного Влада з вулиці Шевченка і піде мова. А почати слід від його бабусі Марії Трембецької, старшої доньки у багатодітній родині селян із сусідніх Анталівців. У 13 років вона несподівано захворіла поліомієлітом. Дівчина, яка доти займалася бігом, брала участь у змаганнях, стала цілком нерухомою і кілька років боролася з паралічем, який прикував її до ліжка. Завдяки неймовірній волі й зусиллям батьків та медиків, вона поволі повертала собі здатність рухатися. І навіть вступила до Хустського культосвітнього училища, де вивчилася на бібліотекаря. І хоча пересувалася на милицях, головне, що здобула професію, яка могла забезпечити її хлібом. На роботу її скерували до близького Чертежа, де вона понад сорок років відпрацювала сільським бібліотекарем. У так звані «благодатні» радянські часи треба було обирати: або мізерна інвалідна пенсія, або трохи більша зарплата. Вибрала останню, аби не нидіти без діла. І досі чертезці згадують Марію Йосипівну з теплотою. Бібліотека знаходилася на центральній вулиці, тож, хто любив книжку чи мудре слово, завжди заходив по дорозі погомоніти.

Попри проблеми зі здоров’ям, дівчині вдалося створити сім’ю і народити доньку, яку назвала Зоряною. Таке гарне ім’я вичитала в книжках, які стали для неї ще одним світом. Думала, що донька стане, як і вона, працівником культури чи освіти, а Зоряна вибрала медицину. Закінчивши школу, відразу влаштувалася санітаркою в обласну лікарню, паралельно навчаючись у Берегівському медичному училищі, яке тоді запровадило вечірнє навчання і в Ужгороді. Зрозуміла, що медицина – це її стихія. З того часу долю пов’язала з найстарішою лікарнею області, де досі працює анестизистом, де чи не щодня -- операції.

^{З батьками на весіллі сестри}

Одружилася з місцевим хлопцем Іваном Пастеляком, який згодом працював у правоохоронних органах. Бог нагородив  подружжя двома діточками. Старша донька Зорина (ще одна літературна форма імені Зоряна, аби не плутати маму і доньку) і молодший на дев’ять років син, якого назвали подвійним іменем. Оскільки побачив світ 29 липня 2001 року, а напередодні було велике свято київського князя Володимира-хрестителя, то до обраного вже раніше імені Влад додали і церковне Володимир. Але для домашніх він залишався Владом.

Проте на молоду родину Пастеляків чекало важке випробування: у 13 років захворіла донька Зорина. Діагноз був страшний. Довелося роками їздити до Києва, лікуватися в знаменитій столичній клініці «Охмадит», поки настало полегшення. У цей час маленький Владко залишався на руках бабусі, котра його доглядала, як могла. І досі Зоряна Пастеляк має відчуття провини, що в такий ніжний вік не могла синові повністю присвятити увагу, бо рятувала старшу доньку.

^{Із сестрою і мамою на відпочинку, 2018 рік}

Однак родина виборсалася із, здавалося б, неминучої біди. Діти росли допитливими й активними. У школі не було з ними проблем, бо мали ясні голови і добре родинне виховання. Якщо донька пішла вчитися на фінансиста, то син більше полюбляв спорт.

Тож коли постало питання куди йти після дев’ятирічки, обрав Мукачівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Красного поля. До війська хлопець мав особливий пієтет. У Києві найбільше фотографій зробив у музеї Великої Вітчизняної війни, де просив його сфотографувати чи не біля кожного експонату. Два з половиною роки у військовому ліцеї, де життя проходило без залюблених у Владка бабусі і матусі, зробила з нього самодостатнього юнака, який звик покладатися лише на себе. Це вже була зріла особистість, яка чітко розуміла чого хоче. У характеристиці ліцею про нього зазначено: «Самокритичний, з розвиненим почуттям відповідальності. За характером спокійний, урівноважений, впевнений».

^{Випускник Мукачівського ліцею з мамою, 2018 рік}

Без благословення батьків він їде до Львова, де вступає у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, витримавши складні іспити та здавши нелегкі спортивні нормативи. Коли мати дізналася, що Влад таки вступив, то від страху за його майбутню долю запанікувала, адже шостий рік тривало АТО, і попросила сина негайно повертатися додому. Лише велика любов та повага до матері змусила його змінити своє рішення і забрати документи з омріяного вишу. Проте тиждень вдома з матір’ю не розмовляв, вгамовуючи емоції.

Хлопчина знайшов для себе новий варіант кар’єри: здобути вищу освіту і закінчити військову кафедру, отримавши таким чином офіцерське звання. Того ж року вступив на факультет здоров’я та фізичного виховання Ужгородського національного університету, який заочно закінчив вже під час повномасштабної війни. Після військового ліцею від батьків фінансово не залежав, працюючи офіціантом, барменом чи навіть піціолою в популярній «Пронто-піці» в Ужгороді. Всюди його любили за щирість, контактність, бажання допомогти.  Відчувалося, що хлопець зростав у любові, а тому сам ділився своєю любов’ю з іншими. (Навіть на фронті опікувався безпритульними тваринами, зокрема, хвору кішку відвозив до ветеринара).

^{Влад-Володимир Пастеляк}

У 2021 році встиг попрацювати на заробітках в Австрії, де збирав огірки та спаржу на плантаціях. Навесні наступного року його чекали там знову, бо чудово себе зарекомендував. Закінчував оформляти документи, коли 24 лютого 2022 року російські окупанти напали на Україну з різних боків.

Зранку мав телефонну розмову з мамою, яка, будучи медиком, підтвердила, що є військозобов’язаною і готова виконувати громадянський обов’язок. Однак він її випередив, написавши за кілька днів есемеску з військкомату: «Мамо, вибач, я пішов добровольцем». Адже вдома залишалася ще й похила бабця, яка майже не пересувалася і потребувала догляду. 

^{На дорогах України}

20-річного юнака забрали до команди Закарпатського обласного військкомату, де в ті дні не вистачало рук. Адже треба було терміново налагоджувати постачання, харчування, навчання тисяч чоловіків, які сюди з’їжджалися. Тож у перші дні спали просто на підлозі по кілька годин. Згодом, знаючи його схильність до порядку та залюбленість до техніки, його призначили завідувати інженерним складом та виконувати обов’язки електрика-дизеліста. Вже тоді готувалися до можливого відключення світла, і Влад налагодив дизельний генератор для резервного живлення військкомату, дістаючи запчастини через друзів. Він був поведений на ремонті техніки власними руками. Якщо йому щось не подобалося, розбирав мотоцикл і авто, навіть кавоварку, за якою працював як бармен.

Хоч і напружена, але одноманітна робота у військкоматі,  стала швидко приїдатися непосидючій натурі. Щойно починалося формування нової військової частини в Ужгороді, як Влад писав рапорт начальству з проханням його туди перевести. Оскільки був потрібний на місці та й зважаючи на його молодий вік, йому відмовляли. Але Пастеляк був не з тих, що здаються. Зрештою, таки доїв командира, що той черговий рапорт не подер, а підписав.

^{У бліндажі}

У 25-й окремий штурмовий батальйон, який формувався на Закарпатті, Влад потрапив начальником складу, оскільки вже мав потрібні навики, а штат комплектували з нуля. Але юнак вірив, що так триватиме недовго. Знайомі відзначають таку рису Влада-Володимира як загострене почуття справедливості. Він не мав страху ні перед ким і завжди говорив те, що думав. А це, ясна річ, не завжди подобається. Тож коли батальйон вирушив на свої перші позиції під білоруський кордон, новобранець не сумнівався, що не довго грітиме тепленьке місце комірника. Йому хотілося справжньої чоловічої роботи і невдовзі таке бажання сповнилося: його призначають навідником у першій штурмовій роті. Своїм позивним він вибрав «Основу». (До речі, так називався перший український часопис в Росії, що виходив у Петербурзі в 1861-1862 роках, і мав першорядне значення для формування національної ідентичності, хоча Влад навряд чи про це пам’ятав).

^{В окопі на Запорізькому напрямку}

Коли в березні 2023 року він приїхав у відпустку на іменини 81-річної бабусі, та від несподіваного щастя аж розцвіла. Вдома його не пізнавали: це був геть дорослий чоловік, який набачився життя. Від недавньої безтурботної дитячості не залишилося і сліду.

Навесні їхній підрозділ перекинули на Запорізький напрямок, де розпочався контрнаступ. Під час однієї з атак Влад отримав контузію. Після недовго лікування знову повернувся у стрій. Тепер він був кулеметником, тягаючи на собі важке залізо. Адже мав для цього всі необхідні дані: зріст 190 сантиметрів, вага під сто кілограм. Недарма, ще будучи підлітком, працював охоронцем у клубі. З таким здоров’яком боялися виясняти стосунки.

^{На Запорізькому напрямку}

Побратими відзначають, що він ніколи не пас задніх. Був хоробрим й ініціативним воїном. Останнє відео з Владом датується 17 липня 2023 року. На ньому він із побратимом «Джокером» витягають із російського окопу два трофейні кулемети.  Хлопчина радісно вигукує, що йому до дня народження залишається 12 днів. Наступного дня він загинув під час танкової атаки росіян. В його бліндаж влучив снаряд. Відкопати Влада змогли розвідники через два дні, бо весь терен був спотворений танками, між якими тут розгорілася справжня битва. До свого 22-річчя Влад-Володимир не дожив лічені дні.

На велелюдний похорон зійшовся не тільки весь Чертеж, але й чимало знайомих з Ужгорода, Мукачева, навколишніх сіл, адже він любив життя, а значить -- умів дружити. Був завжди активним: всюди його знали, всі потребували. Приїхало й чимало військових, які з ним служили. Зокрема, із Закарпатського територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

^{Могила героя біля Чертезької православної церкви}

На пропозицію церковної двадцятки героя поховали біля православної церкви, поруч зі могилою найвідомішого мешканця села – губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабаря, який помер у далекому 1938 році напередодні угорської окупації. Ось так дві жахливі війни перетнулися на невеличкому клаптику чертезької землі попід столітніми мовчазними липами.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, загибель, Пастеляк, Чертеж

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати