Десантник "Шакал"

Закарпатська родина Шакалісів бере своє коріння із Литви. Там це прізвище доволі розповсюджене, і в перекладі на українську означає «скіпка». Побутує таке ж прислів’я, як і в нас – «худий, як скіпка».

Дід Антанас служив зв’язківцем у Коритнянах і в Ужгороді

Першим на Закарпаття потрапив Антанас Шакаліс із 1942 року народження, який закінчив «учебку» в Харкові і служив у радянській армії зв’язківцем. У Коритнянах тоді знаходилася радіоцентр та потужна станція спостереження за західними літаками та ракетами. Русявий литовець із тонкими, інтелігентними рисами познайомився з молодшою на сім років угоркою з близького Холмока Марією Бодзош, і вже залишився служити на Закарпатті до пенсії. В родині народилося троє синів. Старший Анатолій помер зовсім маленьким, другим був Віктор, а третій -- Сергій, який, на жаль, загинув за кермом в аварії у зрілому віці.

^{Весілля Антанаса і Марії Шакаліс, село Холмок, 1964 рік}

Коли в Мукачеві відкрили потужнішу РЛС, Атанас Шакаліс, аби не переїжджати з Ужгорода, став начальником зв’язку в залізничному батальйоні, який розташовувався на Радванці. Там сини ходили у гарнізонний садочок, а згодом у школу № 11, де вчилося чимало дітей військових. Тому навчання в школі велося російською мовою. До речі, мати, Марія Степанівна, була бригадиром і передовичкою, нагороджена медаллю «За трудову доблесть».

^{Прапорщик Антанас Шакаліс на службі в Коритнянах, 1965 рік}

Щоліта Шскаліси їздил до Литви, де жила вся батькова родина в околицях міста Зарасай на кордоні з Латвією. Там ужгородські племінники освоювали ази литовської мови. До речі, їхній дід П’ятрас Шакаліс під час Другої світової партизанив і загинув у сутичці з німцями.

Батько Віктор Шакаліс – доброволець, який десять років провоював у ЗСУ

Коли у 1987 році Антанас Шакаліс у званні прапорщика звільнився в запас, його син Віктор уже служив в радянських військах у місті Єна в Німецькій Демократичній Республіці. Служба у спецзв’язку у восьмій танковій армії йому давалася легко, тож за два роки дослужився до старшини, найвищого звання для солдат.

^{1986 рік, литовці під час служби в Німецькій Демократичній Республіці. Перший справа -- Віктор Шакаліс}

У 1988 році повернувся до Ужгорода, де працював на різних роботах, шукаючи себе – на «Ужгородприладі», цегляному заводі на Минайській. Чимало років пропрацював у відомчій охороні і в транспортній міліції. У 1990 році одружився із Іриною Комарницькою з тих же Коритнян.

^{Віктор Шакаліс із дружиною Іриною та донькою Ельвірою, 1993 рік}

Коли дружина завагітніла вчетверте, Шакаліси, розуміючи, що в однокімнатній квартирі в Ужгороді більше не помістяться, почали шукати вигідний обмін на недалеке село. Так, у 2004 році опинилися у невеличкому Вовковому біля Середнього, де довкола хати ще розкинувся чималий зелений простір, вкрай потрібний для малечі. Загалом у Шакалісів виросло шестеро дітей: п’ятеро доньок (Ельвіра, Аліна, Антоніна, Лідія, Наталія) і єдиний син Руслан, який народився 13 червня 1997 року і був за ліком третім.

^{Віктор Шакаліс (праворуч) із кумом Шандором Кішем, Ужгород, 1990 рік. В обох на цій війні загинули сини}

Коли у 2014 році почалася гібридна війна з Росією, Віктор Шакаліс пішов добровольцем у Збройні сили України. Був другим у Вовковому після Віталія Гафича, який став кіборгом у Донецькому аеропорті, а під час повномасштабної війни служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді.

Воювати Віктор Антанасович починав у добровольчому батальйоні «Полтава». А що для старшини було непросто знайти посаду, то попросився кухарем: «Якщо готую для великої родини, то хіба не нагодую солдат?». Комбат, який служив на флоті, похвалив його макарони по-флотськи: «Смачніше, ніж у нашого кока на кораблі!». З того часу за Віктором закріпився позивний «Кок», хоча пізніше кухарем уже не служив.

^{Батько Руслана -- Віктор Шакаліс  із позивним Кок біля синової берези у Вовковому}

Після «Полтави» служив у 16-му окремому моторизованому піхотному батальйоні, далі підписав трирічний контракт з миколаївськими морськими піхотинцями і отримав берет морпіхів за здачу всіх нормативів. Загалом служив в ЗСУ майже без перерви аж до початку повномасштабного вторгнення. Об’їздив всю, як він каже, «Лугандонію». В останній період «Кок» проходив службу в 15-му Ужгородському окремому гірсько-штурмовому батальйоні, в якому і розпочав зупиняти росіян 24 лютого 2022 року.

Син Руслан боронив Торецьк і наступав на Курщині

Натомість його син Руслан, який потрапив у Вовкове в семирічному віці, по суті формувався на селі. Швидко засвоїв українську мову, заприятелював з місцевими. Його любили за відкритий, доброзичливий характер, бажання допомогти. Не вступав у конфлікти. У Вовковому його лагідно називали «Руслик».

^{Руслан Шакаліс під час випуску гарнізонного садочка в Ужгороді}

Місцева підприємиця Наталія Бабинець згадує, що попросила якось хлопчину принести їй із лісу кущ калини, про який давно мріяла. Руслан в той же день вирушив на пошуки. І хоча замість калини приніс шовковицю, дерево досі щедро родить.

Приїжджі ужгородці, які стали найбагатодітнішою родиною у Вовковому, хоча й жили скромніше за селян, але вирізнялися міським укладом. Єдиний син Шакалісів виростав жвавим, шпарким хлопчиною, грав за футбольну команду села, займався боксом. Як і батько, любив малювати. Мав естетичне чуття, міг зробити з металу троянду.

^{Руслан Шакаліс у 16 років}

Як і більшість односельців, закінчив Середнянську середню школу. В Ужгородському професійно-технічному училищі № 5, де вчився свого часу і тато, вивчився на газоелектрозварника, працював на металобазі та приватних будівництвах.

У 2020 році одружився з Мар’яною, мешканкою Сімер із Перечинщини. Через рік народилася донька Аделіна. Деякий час молоді жили з батьками, а далі наймали житло в Ратівцях. На жаль, життя в молодої родини не склалося. Виникли непорозуміння, що призвели до подачі документів на розлучення.

^{Руслан Шакаліс перед війною}

У такій непростій психологічній ситуації Руслан Шакаліс вирішив піти служити за прикладом діда і батька. У квітні 2024 року він добровольцем прийшов в Ужгородський військкомат і був направлений в 95-му окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. Руслан був захоплений новим статусом, натхненно тренується, вивчає військову справу стрільця-снайпера, адже до того не служив. Пише додому захоплені повідомлення. Після навчання відому своїм бойовим духом бригаду перекидають у місто Торецьк на Донеччині, де тривають виснажливі бої за важливе стратегічне місце.

^{Руслан Шакаліс – десантник}

Руслан показує себе якнайкраще. Відчувається, що в ньому тече кров професійних вояків. 29 липня 2024 року комбриг нагороджує його найвищою відзнакою бригади – «Хрестом пошани»». Додому новобранець пише, що не може повірити, що отримав таке круте визнання. Після легкого поранення вирішує не їхати на реабілітацію додому, а повернутися до своїх хлопців, аби не забути того, чого навчився.

^{Руслан Шакаліс до виходу на передову готовий}

А далі розпочалася відома Курська операція, яка готувалася в суворій таємниці і де брали участь найбойовіші підрозділи, в тому числі і житомирські десантники. «Читайте новини» -- пише додому Руслан за лічені години до початку несподіваного наступу.

^{Руслан Шакаліс опановує нову зброю}

Атака на Курщину стала справжнім шоком для росії і найуспішнішою операцією ЗСУ в 2024 році. Однак під час штурму чергових російських позицій 21 серпня група десантників потрапила під мінометний вогонь. Загинуло двоє побратимів, серед яких і Руслан Шакаліс, який через колоритне прізвище отримав позивний «Шакал». Це сталося біля села Погребки Суджанського району. Руслан завжди виносив побратимів з поля бою. Тож за його тілом також пішло четверо добровольців, ризикуючи потрапити під ворожий обстріл.

Нагороджений відзнаками комбрига і головнокомандувача Сирського

Батько був якраз на «нулі» на Запорізькому напрямку, де вже роками тримає позиції 15 окремий гірсько-штурмовий батальйон. «Кока» на евакуацію» -- повідомив командир першої роти, хоча до ротації ще залишалися тижні. Коли він приїхав до штабу, йому розповіли страшну звістку.

^{Руслан Шакаліс з побратимами після повернення з бою}

На похороні у Вовковому представники Ужгородського ТЦК повідомили Віктору Антанасовичу, що враховуючи його 56-річний вік, десять років служби в ЗСУ, загибель сина, наявність п’ятьох інших дітей і четверо онуків, рекомендують головному сержанту звільнятися в запас. Мовляв, навоювався, друже «Кок», а тепер слід подбати про себе і численну родину. Тож у 2025 році командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки Віктор Шакаліс перебуває вдома, де розбудовує будинок, аби вигідніше розмістити велику сім’ю.

^{Руслан Шакаліс на бойових рубежах}

Цей могутній закарпатський литовець, який колись займався штангою, гирями і боксом, показав мені високу березу, посаджену сином на їхньому обійсті у Вовковому та місце, де Руслан, затятий рибалка, мріяв викопати ставок, аби розводити рибу. В їхній хаті на чільному місці висять бойові прапори батька і сина, підписані побратимами, та військові нагороди.

^{Руслан Шакаліс -- десантник-герой із Вовкового}

28 серпня 2024 року головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив молодшого сержанта Руслана Шакаліса «Золотим хрестом», а 23 жовтня Президент України посмертно нагородив його орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Після смерті онука невдовзі відійшли у вічність дідусь і бабуся Шакаліси, які проживали в Ужгороді. А найближчими днями до річниці загибелі героя-десантника на сільському цвинтарі Вовкового відкриють оновлений меморіальний пам’ятник.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: Шакаліс, Вовкове, десантник

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати