Доброволець із окупованого Токмака

За повідомленням ужгородського міського голови, нині в обласному центрі Закарпаття проживає близько тридцяти тисяч переселенців, що становить п’яту частину всіх мешканців міста. Історія Руслана Моруги – про долю одного з вимушено переміщених осіб, що опинилися на Закарпатті.

Народився Руслан Моруга в місті Токмак Запорізької області 27 листопада 1973 року. До війни про це 30-тисячне місто на однойменній річці було мало що відомо, окрім найбільшої в Україні сонячної електростанції, відкритої в 2018 році. Нині це місто знаходиться неподалік фронту і є опорною базою окупантів, адже через нього ведуть дороги на окуповані Мелітополь та Бердянськ. До них від Токмака – 64 і 100 кілометрів відповідно. Сотня кілометрів звідси і до обласного центру – міста Запоріжжя.

^{Старший сержант Руслан Моруга}

Руслан Моруга закінчив Токмакський механічний технікум, де навчалися майбутні механіки. Тож коли у 1993 році його призвали до армії, службу проходив у ремонтно-відновлювальному батальйоні при танковій дивізії. Через два роки повернувся додому і пішов працювати у магазин, де продавцем-консультантом проробив аж до війни. Одружився із землячкою Оленою, яка працювала вихователькою у дитячому садочку. Спільно ростили двох дітей-школярів. І все в них було би спокійно і розплановано, якби 24 лютого 2022 року Росія не напала на Україну.

Ще 21 лютого Руслану зателефонував молодший брат Олександр, який в 2015 році служив в АТО. Його наступного ранку викликали у військкомат. Тож він про всяк випадок попередив Руслана.

^{Головний сержант Олександр Моруга -- молодший брат Руслана}

О п’ятій ранку Моруга виїхав на об’їзну, аби зустріти вантажівку, яка везла умивальник, що замовив його клієнт. Повернувшись додому, заходився готувати сніданок. Адже до початку робочого дня ще залишалася годинка-друга. Ввімкнув новини і остовпів: українські міста бомбили, розпочалася війна.

Розбудив дружину, стали радитися, що робити. Олена рвалася на роботу, на що Руслан заперечив, що ніхто нині дітей в садочок не поведе. Поїхали затоварюватися харчами. Люди змітали все з полиць, так що за день-два вони вже стояли порожні. Вистояли дві величезні черги до банкоматів, аби зняти гроші з рахунків, але перед ними закінчувалися купюри. Ясна річ, що банки їх не поповнювали. Всюди панував хаос і паніка. Під вечір ворог уже був під Мелітополем.

Руслан розповідає, що в ті дні не була зрозумілою загальна ситуація, тож думалося, що все якось владнається чи принаймні триватиме недовго. Тим часом 26 лютого росіяни вже підійшли до Токмака. Російські військові колони простягалися на кілометри. Коли одні вже виїжджали із придорожнього села, інші ще тільки наближалися до нього. Через телефон люди повідомляли про російські пересування.

^{Відремонтована техніка готова до виїзду на позиції}

На жаль, у той час вся увага була сконцентрована на обороні Києва та північних областей. Тож південь опинився практично незахищеним. Руслан розповідає про трьох молодих артилеристів у Токмаку, які пробували зупинити наступ ворожої колони, відкривши вогонь прямою наводкою. Однак на другому пострілі гармату заклинило і російський танк її легко розстріляв. Двоє юнаків загинуло, один був поранений.

У ті перші дні дуже багато важив особистий героїзм українських воїнів, які опинилися в абсолютній меншості проти підготовленого ворога. Так два дні 30-тисячне місто захищали два українські танки з десантом на борту, які уміло завдавали росіянам величезних втрат. І лише коли на підмогу окупантам прийшли літаки, які підбили один із танків, українці змушені були відступити. Кожен із виграних днів тоді значив неймовірно багато, адже давав можливість перекидати з тилу нові частини, мобілізувати досвідчених воїнів, які пройшли через АТО.

Та росіяни зрештою пройшли через Токмак, за яким їх невдовзі зупинили українські війська. І за два роки війни лінія фронту на Запорізькому напрямку там майже не змінилися.  Проте 30-тисячне місто опинилося в окупації. У перші дні обурення людей було настільки велике, що вони виходили на стихійні демонстрації, викрикуючи озброєним російським солдатам, аби вони забиралися геть. Це було дуже ризиковано, однак токмаківці не стримували емоцій. Був серед них і Руслан Моруга.

Певний час люди придивлялися, що буде далі. Коли стало зрозуміло, що окупація затягується, Моруги вирішили виїжджати на неокуповану частину України. Жити з російськими загарбниками не могли. Моруги хотіли забрати із собою і самотню 70-річну тещу. Та весь час переносила виїзд, бо мусила десь прилаштувати собаку та кота, аби вони не залишалися в порожній хаті. Зрештою, сказала, що нікуди не поїде, затримавши їхній від’їзд. Тим часом в окупації життя дедалі ускладнювалося. За обмеженою порцією хліба треба було вистоювати величезні черги.

^{На Новий 2024 рік з родиною і мопсом в Ужгороді}

30 березня 2022 року на старій «Ладі» родина Моруг разом із мопсом на колінах виїхали із Токмака. До колон у так званих зелених коридорах вирішили не приєднуватися, бо нещодавно одну з них накрив ворожий «Град» і згоріло п’ять автівок. Тож пробували переїхати лінію фронту самостійно.

Вже по дорозі до них приєдналися ще машини, так що всього назбиралося 17 легкових: 15 місцевих і дві маріупольські. Їхали польовими дорогами, але біля лісової посадки їх оточили озброєні росіяни. І хоча бачили, що їдуть люди з родинами та дітьми, стали перевіряти документи і телефони.

В одного водія знайшли у мобілці гасла «Слава Україні!» та «Путін – фуйло!». Його побили, стали тикати автоматами в людей, стріляти в повітря, а на кількох машинах розбили лобове скло. Руслан розповідає, що в нього від збудження тряслися руки, в яких він тримав паспорт та телефон. Страшно було не за себе, а за дітей. Адже ніхто не міг спрогнозувати поведінку росіян, для яких не існує жодних правил чи законів. Зрештою, окупанти розвернули цивільну колону і наказали всім повертатися додому.

Від’їхавши на безпечну відстань, водії зійшлися порадитися, що робити далі. Моруга заявив, що в нього залишається лише каністра бензину і до Токмака він не вертатиметься, бо потім пальне не дістане. Тому пробуватиме проїхати в іншому місці. З ним погодилися решта. Один із місцевих взявся очолити колону і невдовзі вони вже обіймалися з українськими військовими, які стояли лише за декілька кілометрів від того місця, де їх завернули росіяни.

^{З побратимами з ремроти з обслуговування важкої техніки}

Оскільки в Ужгороді проживала Оленина рідна сестра та тітка, вирішили їхати до них. У ті дні кожен намагався знайти прихисток у рідних чи близьких на безпечнішій території. Відійшовши від пережитого шоку, після якого Руслан помітив сивину в бороді, він у квітні заявив рідним, що йде до військкомату. Ті не повірили і взяли його на глум. Ну який із продавця воїн? Адже чоловікові під п’ятдесят, давно в окулярах, із зайвою вагою. Але Руслан для себе вже все вирішив. Молодший брат тим часом воював у штурмовиках з перших днів війни.

В Ужгородському ТЦК Моругу ще раз перепитали, чи справді він хоче служити. «Так! – впевнено відповів токмаківець. – Хто ж буде визволяти моє рідне місто?».

Зважаючи на його військову спеціальність, Руслана направили  у ремонтно-відновлювальний батальйон 65-ї окремої механізованої бригади, яка щойно формувалася на Львівщині. Складність полягала в тому, що тут майже всі були новобранцями і всьому доводилося навчатися з нуля. Бригаду направили на Запорізький напрямок, де вона воює досі. Так що Руслан служив у рідних місцях поруч із 128-ю Закарпатською окремою гірсько-штурмовою бригадою.

^{Рембат працює – перша відремонтована САУ "Акація"}

Невдовзі у ремонтно-відновлювальному батальйоні став старшим сержантом роти, на якому лежить відповідальність за виконання наказів офіцерів. Тому робота у нього була вкрай нервова.

У рембаті, який займається відновленням озброєння, автомобільної та важкої техніки, доводилося не тільки провадити ремонт, але й евакуювати підбиту техніку з передової, виїздити разом з іншими підрозділами за пораненими на лінію зіткнення чи чергувати на блок-постах. Тож не раз потрапляли під обстріли. Кілька разів завдяки чуттю командира роти вони відходили з позиції, яку згодом потужно накривало російськими ракетами. Росіяни передавали про знищення рембату 65-ї бригади, але українців там уже не було.

У квітні 2023 року командир бригади вручив Русланові Морузі відзнаку «Козацький хрест» за виконане завдання з витягування техніки з передової під ворожим вогнем.

^{Дружина приїхала на побачення у  Вільнянськ на Запорожжі, 2022 рік}

Однак після легкої контузії відчув, що різко піднявся тиск. А невдовзі його забрали в лікарню з інфарктом. Адже в армії помирають не тільки від поранень. Чимало відходять від хвороб, які швидко прогресують через життя у суворих польових умовах та постійного стресу.

Після інфаркту вчився заново ходити. Лікарська-військова комісія визначила Руслану статус «обмежено придатного». Певна річ, що бути старшим сержантом роти він уже не міг. Командир попросив пошукати собі спокійнішої служби.

Дружина, яка влаштувалася вихователькою в дитсадок в Ужгороді, прийшла з його паперами до Ужгородського ТЦК. Там його вирішили взяти до себе. Тож із вересня 2023 року старший сержант Руслан Моруга служить командиром відділення роти охорони при військкоматі в Ужгороді. Розповідає, що тут більшість тих, хто пройшов через війну, мають поранення, контузії чи обмеження по здоров’ю.

^{Нагорода "Козацький хрест" від командира бригади}

Донька тим часом вступила в Ужгородський університет на журналістику, син вчиться в місцевій школі. Ужгород їм подобається, хоча Русланові хочеться повернутися додому.

Після 24 лютого 2022 року родина принципово перейшла на українську мову. Хоча раніше говорили обома, адже в Токмакському районі переважна більшість – українці, але в самому райцентрі домінувала російська. Руслан удосконалював українську в своєму рембаті, адже в 65-й бригаді більшість україномовних, тож попервах сміялися і виправляли його запорізький суржик. Але тепер Моруга говорить українською настільки вправно, що й не скажеш, що він колись думав російською. Ось так Путін своєю агресією досяг абсолютно протилежного результату, на який сподівався.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, Моруга, Токмак, інфаркт

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати