Кулеметник "Мішаня"

Життя Михайла Козака до війни мало чим відрізнялося від доль тисяч простих закарпатців. Народився 11 червня 1982 року в селі Худльово на Ужгородщині. Це передгірське село відоме виноградниками та дружнім населенням. Тут досі єдина церква, на відміну від інших довколишніх сіл, де є вже по кілька вір і храмів. Мати Михайла Марія належала до газдовитих господарів Марків, які мешкали на вулиці Підгірній. Сюди і приженився Михайлів батько – Юрій Козак із села Туриця на Перечинщині.

^{Михайлик – єдиний син подружжя Козаків}

Зять був видний, бо співав у Закарпатському народному хорі. Його баритон і досі згадують сусіди, бо як затягнув колядку, то далеко було чути. Робота у філармонії, виступи, гастролі зробили його компанійським і легким у спілкуванні. Натомість дружина пропрацювала майже все життя на Ужгородському машзаводі, а після його банкрутства на початку 1990-х, влаштувалася до лікарні.

^{Малий Михайлик із батьком Юрієм Козаком,
баритоном Закарпатського народного хору, 1980-ті роки}

Михайло був їхнім єдиним сином, пізньою дитиною, тож йому дуже тішилися. Ріс під великим впливом релігійних баби і діда. Ходив до церкви, розташованої за сотню метрів, вивчив чимало молитов. Не дивно, що виріс благим і слухняним. Всі відзначають незвичайну доброту Михайла. Був безвідмовним, коли треба було допомогти.

^{Батько Юрій Козак співає у Закарпатському народному хорі (посередині верхнього ряду)}

На їхній великій ділянці у 60 сотиків, на якій височіла хата, де лунали голоси баби, діда, тата і мами, Михайло почувався загальним улюбленцем. Ріс спортивним. Організував гурт хлопців, з якими на шкільному майданчику щовечора займалися на турніках. При середньому зрості завжди був підтягненим, не мав зайвої ваги. Не дивно, що виглядав значно молодше свого віку. Навіть у тридцять років у нього просили паспорт, коли купував сигарети. Закінчив Ужгородське вище професійне училище торгівлі та технологій харчування.

У 2000-2002 році відслужив в армії сапером. Оскільки займався знешкодженням вибухонебезпечних предметів і безпосередньо ризикував життям, то отримав статус учасника бойових дій.

^{Михайло Козак -- учасник вертепу села Худльово, середина 1990-х}

Після повернення з війська Михайла чекали серйозні випробування. У 2004 році трагічно пішов із життя батько. А через кілька років померла від онкології й мати. Обидва не дожили й до шістдесяти. (Дід і баба відійшли ще раніше). Таким чином, молодий хлопчина залишився би зовсім один, якби не кохання. Мати, до речі, ще довго йому снилася, він постійно за нею банував.

У 2003 році на дискотеці до Дня незалежності познайомився в сусідньому селі Чертеж з випускницею школи Ренатою Вайдою. Вродлива чорнявка йому припала до серця і через три роки відіграли весілля. Мати Михайла ще встигла благословити наречених, але старшого онука Максима вже не дочекалася.

^{Весільне фото Михайла Козака та Ренати Вайди, 2006 рік}

Молода сім’я замешкала у просторому батьківському обійсті в Худльові. Михайло ходив на роботу в Ужгород, де працював столяром. Любив працювати з деревом, адже ліс, який ріс недалеко їхньої хати, знав із дитинства. Там збирав гриби, березовий сік, заготовляв дрова. Дружина Рената бавила вдома двох синів, а коли вийшла з декрету, влаштувалася продавцем спочатку в Худльові, а далі в Ужгороді, куди традиційно більшість місцевих мешканців їздять на роботу.  

Життя було нелегким, бо треба було давати раду самим. З часом виникла і криза стосунків. Відсутність можливості добре заробити, відчувати себе повноцінним господарем своєї долі, призводила до зневіри, конфліктів. Рената з дітьми перебралася до батьків у Чертеж, які жили самотньо і могли їй допомагати зі школярами, адже доводилося цілі дні проводити в Ужгороді. Це ще більше зневірювало Михайла, який щиро любив дружину і дітей, але не міг взяти себе в руки і докорінно змінити дотеперішнє життя.

^{Михайло Козак із синами Максимом та Матвієм}

Як не дивно, допомогла налагодити родинні стосунки війна. Коли у червні 2022 року йому прийшла повістка, він одразу подався у військкомат. Казав рідним, що не може сидіти вдома, коли росіяни нищать невинних людей, захоплюють наші міста і села. Думав, що служитиме, як і раніше, сапером, але його послали вчитися на кулеметника.  Згодом направили у славетну 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду, куди відбирають найкращих.

Львівські десантники брали участь у боях під Києвом, далі воювали на Харківщині, а останній рік провели у жорстоких баталіях за Бахмут. Тут Михайло Козак уже перекваліфікувався з кулеметника на навідника броньованої західної техніки, яка до них поступила. Щодня дзвонив дружині і дітям, розпитував, як у них справи. Про себе міг розповісти небагато. Хіба що, коли виходять «на нуль», а значить – кілька днів не буде зв’язку. Розповідав, як проводять будні, коли повертаються з передової. Жили зі своїм відділенням в покинутій хаті неподалік Дружківки. Михайло часто готував побратимам закарпатські страви, бо був єдиним закарпатцем у третій роті.

^{Кулеметник Михайло Козак}

Він любив спілкуватися, мав у цьому велику потребу. Відчувалося, що зростав у любові, адже був єдиною дитиною вдома. Мав добре серце, ні на кого не тримав зла. Побалакати по душах міг із тещею Оленою Вайдою, сільською поштаркою, яка його завжди шкодувала як круглого сироту. У 2019 році, коли почалася пандемія і літню жінку звалив коронавірус, він велосипедом приїжджав із Худльова, аби її погодувати, бо домашні боялися заразитися страшною невідомою хворобою.

Багато писав із війська знайомим, односельцям. Розповідав, що війна його позитивно змінила. Зустрічав на фронті солдат, які пішли в армію, аби позбутися поганих звичок. Адже тут не вип’єш і не побайдикуєш. Треба бути готовим щомиті до відсічі.

Коли на початку літа 2023 року приїхав у відпустку додому, всі одразу помітили переміну на краще. Багато часу проводив з дітьми. Стосунки в сім’ї нормалізувалися. Гроші, яких раніше бракувало, тепер витрачалися на задавнені потреби – поставили пам’ятники померлим батькам, почали ремонт будинку в Худльові, купили авто для родини.  Навіть у десятиденну відпустку ходив допомагати односельцям. Просто не міг відмовити.

^{На Бахмутському напрямі}

26 липня 2023 року був підписаний Указ Президента України про нагородження Михайла Козака, навідника першого десантно-штурмового батальйону, орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Ішлося про героїзм, проявлений під час важких боїв довкола Бахмута, коли ЗСУ намагалися контратакувати, визволяючи захоплені території. 24 серпня 2023 року Михайла нагородили медаллю «За військову службу Україні». Щоправда, нагород Михайлові тоді не вручили. На тому напрямку було не до урочистостей.

Увечері 13 вересня він подзвонив рідним, що за годину вирушають на позицію. А невдовзі їм повідомили, що Михайло вночі загинув поблизу Кліщіївки, за яку тижнями велися кровопролитні бої. 17 вересня 80 десантно-штурмова бригада сповістила про взяття цього ключового населеного пункту біля Бахмута.

^{Відділення Михайла Козака}

Михайла Козака поховали в Худльові наступного дня – 18 вересня 2023 року. Була ясна днина, світило осіннє сонечко. І всі зауважили великого червоно-чорного метелика, який літав довкола труни. Потім він залетів і до греко-католицької церкви, де прощалися з небіжчиком. Селяни вірять, що це була душа Михайла.

На похорон зійшлося все село. Це був перший мешканець Худльова, який загинув у цій страшній війні. Згадували Михайла лише позитивно. Ігор Газуда, що на рік молодший, пам’ятає, як вони юнаками брали участь у церковному бетлегемі. Міша грав у вертепі пастиря, носив шопку. Ігор опікується сільським цвинтарем і розповідає, що Михайло завжди відгукувався на пропозицію упорядкувати кладовище. 

Дружина Рената каже, що добрішої людини не зустрічала. Він ніколи не дбав за себе, лише за інших. До речі, у відпустці постійно телефонував побратимам, хвилювався. Відчувалося, що він щиро за них вболіває, зжився з ними, як з рідними.

^{Михайло Козак біля нової техніки}

Після загибелі закарпатця сержант Роман Чичук прислав його речі додому. Для молодшого сина, 10-річного Матвія, особливо цінною є батькова військова форма. Серед особистих речей була і вервиця, яка знаходилася при Михайлові, коли він потрапив під смертельний обстріл.

На сороковини з Дружківки на Донеччині прийшла посилка – фіолетова картопля. Вислали її люди, в хаті яких останнім часом мешкали десантники. Михайлові дуже сподобався тамтешній сорт бульби і захотів посадити його вдома. Донеччани виконали його останнє прохання.

На різдвяні свята Рената Козак хотіла надіслати подарунки побратимам чоловіка. Але до сержанта, який обіцяв приїхати після війни на могилу Михайла, не додзвонилася. Ніхто не брав слухавку. Згодом дізналася, що він загинув у жовтні.

41-річний закарпатець Михайло Козак не був богатирського зросту, але мав козацьку вдачу. І коли довелося, віддав своє життя, захищаючи нас від лютого ворога. Як це століттями робили наші пращури-козаки, стоячи нездоланним бар’єром для загарбників на Сході і Півдні України. 

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, загибель, Козак, Худльово, Герой, кулеметник