Сержант "Сокол"

Сержант Олександр Козловський

Олександр Козловський, попри важку травму, яку переніс, вражає своєю внутрішньою енергією. Його непоборна сила, впевненість, самовідданість дзвенить у кожному твердо мовленому слові. І в той же час відчувається в ньому покоління освічених людей, вміння формулювати і висловлювати ясну думку. (Двоюрідна сестра Надія Дубровіна – доктор філософії).

Хоча нині він уже не числиться в лавах Збройних сил України, бо є інвалідом другої групи, однак розповісти має про що. Адже Олександр – повний кавалер трьох бойових орденів «За мужність».

Його військова історія почалася ще з дідів. Уродженці сіл Самойлівка та Лукашеве поблизу містечка Лозова на Харківщині були учасниками Другої світової війни. Бойові офіцери Микола Козловський і Микола Соколенко воювали в самому пеклі. Перший очолював взвод розвідки, другий – виконував особливі завдання в тилу противника. Попри це, обидва харків’яни не були полум’яними прихильниками комуністичної влади. Бабуся Віра тишком розповідала онукові про страшний Голодомор в їхніх краях та розкуркуленого батька, якого було репресовано. (До речі, позивний «Сокол» він утворив за прізвищем маминої родини Соколенків).

Незважаючи на офіцерські погони, обидва Сашкові діди чулися українцями, носили вишиванки, а в родині спілкувалися українською чи на місцевому суржику. Не раз підкреслювали, що вони – козацького роду, про що свідчили й давні записи, які зберігалися в сім’ї.

Оце військове покликання  -- захищати рідну землю -- передалося  і синам Козловських, і навіть онукам.  Батько нашого героя – Микола Козловський закінчив два вищі військові навчальні заклади у Москві, все життя прослужив у прикордонних військах. Спочатку у Таджикистані на високогірному Памірі, а згодом -- у Західній Україні.

_{Сашко Козловський на малюнку на згадку з дитячого табору}

Його син Олександр народився 6 вересня 1979 року в містечку Добромиль Старосамбірського району, де й проходив військову службу офіцер Козловський. Через п’ять років родина прикордонника переїхала у Володимир-Волинський. А коли Сашкові виповнилося 11 років, вони оселилися в Ужгороді вже назавжди. На пенсію батько вийшов у ранзі полковника та коменданта прикордонної ділянки «Ужгород», якій підпорядковувалися такі потужні контрольно-пропускні пункти, як Ужгород та Чоп.

Тож коли інші хлопці на канікулах засмагали на морі, Микола Козловський брав свого сина-школяра на застави посеред лісів. Навмисно влітку очолював навчальні пункти, аби син під його опікою міг гартувати дух разом із молодими солдатами. До речі, Великоберезнянський навчальний пункт на сімсот осіб вважався одним із кращих у прикордонних військах Радянського Союзу.

Тож уже підлітком Сашко стріляв з усієї стрілецької зброї, що була в наявності, здавав військові нормативи, які були не під силу навіть багатьом призовникам, вивчав топографію.  Проблема вибору професії перед ним ніколи не стояла: ще з дитинства він знав, що буде військовим, як і його діди, батько та дядько.

_{З батьком у навчальному пункті прикордонників  у Великому Березному}

У школі головну увагу зосереджував не на навчанні, а на фізичній підготовці. Мотокрос, хокей, рукопашний бій, спортивний туризм – ось це захоплювало Козловського-молодшого, а не зубріння предметів. Закінчивши Ужгородську ЗОШ № 19, подався вчитися на автослюсаря в СПТУ № 2, аби мати й надійну цивільну професію. Однак розумів, що після 18 років його чекає зовсім інша кар’єра – військова.

Служити хотів бойовим плавцем Військово-морського флоту, але в рік його призову не було набору на цю рідкісну спеціальність, тому пішов у десантники. Батьків молодший брат Федір служив прапорщиком у Хирові Львівської області в 39-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, яка колись славилася на весь СРСР, тож загітував туди і небожа.

_{Воїн 39-ї окремої десатно-штурмової бригади}

Після десантури пройшов відбір у 2001 році до ужгородського «Сокола» -- відділу швидкого реагування при обласному управлінні по боротьбі з організованому злочинністю, які Міністерство внутрішніх справ створило в кожній області. Завдання цього елітного підрозділу – знешкодження терористів, озброєних організованих злочинних  груп та їхніх лідерів. Тому фізична форма мала бути на рівні кандидата в майстри спорту. Після закінчення екстерном Національної академії внутрішніх справ отримав лейтенантські погони.

На відміну від сумновідомого «Беркута», «Сокіл» себе не заплямував під час Революції гідності. Навпаки – ужгородський підрозділ свого часу навіть піддавався політичному переслідуванню. Олександр Козловський згадує, як восени 2004 року вони із товаришами знешкодили десятки тітушок на стадіоні «Авангард», яких використовували поплічники Віктора Медведчука для залякування беззбройних протестантів. І той самовільний виступ «Сокола» проти тодішніх кримінальних ставлеників провладної партії СДПУ(о) став переломним моментом під час Помаранчевої революції на Закарпатті. Однак бійцям «Сокола» довелося ще довго пояснювати начальству мотиви своїх дій і навіть опинитися в СІЗО.

_{За мить -- один із перших стрибків із парашутом}

Коли у 2014 році почалося захоплення Донбасу російськими гібридними військами, «Сокіл» був у числі перших, кому доручили особливі завдання у зоні конфлікту. Олександр згадує, що поки армія збиралася із силами, вони вже були задіяні в спецопераціях у Краматорську,  Горлівці, Бахмуті. Спеціальні навики, які вони тренували протягом стількох років, тепер слід було застосовувати у справжніх бойових зіткненнях.

Роки щоденних напружених тренувань та постійні травми настільки далися взнаки (одних стрибків із парашутом – півсотня), що у 2016 році Олександр Козловський розпрощався із підрозділом «Сокіл» і зайнявся власним здоров’ям. Поміж тим пройшов курси тілоохоронців і займався захистом важливих персон, виконуючи в тому числі і державні доручення.

Остаточно підлікувавшись, у 2021 році Олександр Козловський підписує контракт із ЗСУ і розпочинає службу сержантом в Ужгородському 15-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Комбат Іван Голішевський навмисно запросив досвідченого спецназівця, аби той передав свої знання військовослужбовцям, перед якими стояли особливі завдання. Адже штурмовики за своїм бойовим духом та навичками прирівнюються до  десантників та морської піхоти. Того ж року 15 батальйон виїхав на ротацію до АТО на Луганщину, де пробув до грудня. Саме там, в районі селища Навотошківське, Олександр здобув першу свою бойову нагороду – орден «За мужність» третього ступеню.

Ворожа розвідгрупа, скориставшись тим, що майже весь особовий склад тимчасово відлучився з позиції на будівництво сусідніх укріплень, зробила спробу захопити українські бліндажі. Сержант Козловський, вчасно зорієнтувавшись у ситуації, разом з двома бійцями дали відсіч сепарам, які вже заскакували в окопи. Внаслідок рішучих і результативних дій, ворог, маючи значну чисельну перевагу, відступив, втративши двох бойовиків, серед яких і командира розвідки батальйону «Прізрак», який загинув на позиціях українців.

_{Офіцер спецзагону "Сокіл"}

Уже тоді Олександр Козловський розумів, що велика війна на порозі. Тому тих, хто не тягнув службу в «штурмовиках», закликав переводитися в інші підрозділи ЗСУ. Адже 15-й окремий батальйон посилають на найгарячіші напрямки. Так сталося і під час повномасштабної війни, коли довелося прийняти бій, щойно розвантаживши техніку з ешелону.

Батальйон було розділено на дві частини: перша і друга рота направлені до Волновахи, де успішно стримували ворога, за що командир першої роти Юрій Михайлюк отримав звання Героя України. Натомість інша частина батальйону тримала оборону в Кремінній, не даючи ворогу просувати по трасі зі Сватового на Рубіжне і Северодонецьк. Половині ужгородського батальйону та окремим прикордонникам, які хаотично рятувалися із Луганського прикордонного загону, протистояли дві повноцінні російські бригади, які ніяк не могли пройти Кремінну. Комбату Івану Голішевському вдалося так вибудувати оборону, що значно потужніший ворог не міг зрозуміти, що за дошкульний противник йому протистоїть.

Олександр Козловський розповідає, що для спецзавдань була створена мобільна група із семи добровольців: сержанти, капрали і один офіцер – Роман Русник, причому всі в групі вважалися рівними, не зважаючи на звання. Ці відчайдухи відправлялися у ворожий тил, де  колошматили росіян. Керував групою саме Козловський, перед яким комбат і ставив завдання.

_{З бойовими побратимами}

Першою вилазкою стало розвідування ситуації та знищення посиленої розвідгрупи ворога у складі одного танку, БМП та вантажівки «Урал» з окупантами, жоден з яких не вижив. Другою операцією в тилу противника стало виявлення величезної кількості техніки: 70 танків та 130 БМП. Однак на подані координати ні «байрактари», ні наша артилерія не зреагувала, очевидно, будучи задіяні по інших цілях.

Утретє загін Козловського відправився у ворожий тил витягувати із оточення півсотню прикордонників, знищуючи ворожі групи переслідування. У всіх цих рейдових боях брав участь командир роти вогневого забезпечення, старший лейтенант Роман Русник, який загинув 9 березня 2022 року, відправившись удвох з побратимом на розвідку ворожого прориву. Посмертно за героїзм і відвагу його було нагороджено званням Героя України, як і командира батальйону Івана Голішевського, який нині успішно воює на посаді командира 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

Уночі 17 квітня 2022 року 15-й Ужгородський батальйон  змушений був покинути Кремінну під натиском значно переважаючих сил росіян. З міста Олександр Козловський виїжджав на останній БМП, перед тим мінуючи і підриваючи попередню базу розташування.

Далі його екіпаж очолив голову колони, яка серед темряви рухалася до  Ямполя. По дорозі ворог влаштував потужну засідку, однак після важкого бою батальйону вдалося з неї вискочити. В кількох метрах від Олександра розірвався снаряд 152-го калібру. Він навіть відчув, як осколки розміром з його кулаки, просвистіли довкола нього, не зачепивши тіла. В розпалі бою сержант навіть не зрозумів, що отримав важку контузію. Тоді стояло інше завдання: відбитися і врятувати підрозділ. Лише коли вже дісталися до українських позицій і можна було спокійно передихнути, відчув, що втрачає слух і зір, а невдовзі і знепритомнів. За мужність проявлену в боях біля Кремінної, Олександр Козловський був нагороджений орденом «За мужність» другого ступеню.

_{Вручення нагороди}

Лікувався сержант в Краматорську, Харкові, Львові, Ужгороді. Лікується і досі. Від ударної хвилі мозок отримав суттєві порушення, внаслідок чого героя визнано інвалідом ІІ ступеню. Часто скаче тиск, велика слабкість. На вулицю може виходити хіба що в супроводі інших. Тож у лавах ЗСУ більше не числиться.

22 червня 2022 року Олександру Козловському було вручено орден «За мужність» І ступеню як визнання його особливих заслуг під час армійської служби та війни з росіянами. Сам «штурмовик» вважає, що це нагорода усім його побратимам, з якими мав честь воювати пліч-о-пліч. 

_{Олександр Козловський з орденом "За мужність" І ступеню}

Але й зараз мужня натура Олександра не паде духом під тиском важких обставин. Зранку – щоденна зарядка, навіть кілька підтягувань на перекладині. Бо ж звик виглядати як офіцер спецназу. Його час від часу запрошують консультувати нові підрозділи, ділитися своїм унікальним досвідом. Окрім того, він став захисником прав учасників бойових дій, бо, виявляється, пільги, які прописані в законодавстві України, в місцевих органах влади часто не підкріплені відповідними нормами та ресурсами. Ця робота лише тепер переводиться в практичну площину, часто зі скрипом і небажанням чиновників. І безкомпромісна постать Олександра Козловського тут відіграє роль м’якого тарану. Адже він володіє переконливим словом не гірше за зброю.

Віддавши всі попередні роки та здоров’я служінню Україні, кавалер трьох бойових орденів хотів би бодай тепер пожити життям звичайної людини, якого насправді ніколи не зазнав. Має кохану Вікторію і 19-річного сина Дениса, який, наслідуючи родинну традицію, стріляє не гірше спецназівця, є призером України з мотокросу. Олександр виховує сина воїном, як свого часу батько сформував його.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, Козловський, Сокол

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати