Петро Скунць в “Екзилі”. VI

Василь Скакандій. Ілюстрація до книги Петра Скунця "Один". 
Ужгород: Ґражда-Карпати, 1997.

Тарас САЛИГА, м. Львів:
ВІД СИНА БОЖОГО ХРИСТА...

Із сповідей Петра Скунця

П’ятнадцять літ тому, себто 1992 року, Петро Скунць написав вірш «Собі на 50-ліття». Вірш, сказати б, простий і скромний, як зазвичай буває людина о полудневій порі – проста, скромна, але вимудріла. Такий і вірш – вимудрілий, вірш-сповідь, вірш-докір і протест:

На горбі крутому посадив я сад,
а дерев у ньому рівно п ’ятдесят.
Щоб вони не всохли в кам ’яній журбі,
їм носив я землю на своїм горбі.
Похвалитись нічим – був я в них рабом,
невелика мудрість – діяти горбом,
невелика радість, невелика честь.
Навіть сам не вірю, що я досі єсть...
Виживають сильні, а я був слабим,
був любим, повірте, а бувало – й горд,
що мене кохають за високий горб.
Озиратись нині боляче назад.
Там у кожну весну зацвітає сад,
та не всі дерева принесуть плоди,
тим землі не стане, тим тепла й води,
тих позабирають силою в колгосп,
тих я сам позбудусь під веселий тост,
тих і не помічу крізь холодний страх,
коли сад застогне на чужих вітрах.
Що сади сьогодні – стогнуть і дуби
від злоби й нетямства нашої доби,
не врятує вже їх Бог ані талант,
бо не тільки сад мій – цілий світ мутант.

Ця метафорична оцінка своєї творчості, як бачимо, критично сувора, а подекуди й самознищувальна. Гнів і безкомпромісність, безжальність і протестувальність – це художньо-понятійні категорії на загальному материку Скунцевої творчості. Але їх не варто тлумачити прямолінійно, в якомусь одному семантичному просторі, бо таке розуміння Скунцевої поетичної публіцистики буде неповне і збіднене. Річ в тому, що поетова категоричність і «кромсання всього» має ще іншу невидиму голосову «мембрану», звуки якої треба почути. Вони притишені, вони в глибинній субстанції рядків. Це голос захисту і самозахисту, через внутрішні форми протиставлень. Захисту людського в людині, морального в моралі, правдивого в правді, захисту національного в родовій спадщині і народній генетичній пам’яті, інакше – захисту мови, культури, звичаїв, захисту «я» і свого майбутнього.

Що таке «моральне в моралі», «правдиве в правді», не знає хіба той, хто не знає, як нам аморальність подавали за мораль та фальсифікували історію. Руйнували храми, то мораллю ставав атеїзм, знищували голодом, то була «винна» матінка-природа, а не сатрапи-завойовники. Петро Скунць народився у тому українському краю, над яким шаленіли вітри історії, який топтали найрізніші чужинці і не раз завойовували його і його храми. Та в цьому краю народжувались духовні просвітителі і месники волі. Шістдесяті роки попереднього століття породили Петра Скунця, а Петро Скунць своєю самобутньою творчою працею творив, розбудовував шістдесяті роки.

Не випадково дослідниця його творчості Олександра Ігнатович пише: «...закріпилося оте Петро: «Петро сказав...», «Петро написав...», «Петро видав...». Хоч не згадується ні по батькові, ні прізвища, люди знають: мовиться про Петра Скунця – і молодь між собою так само – Петро... Ім’я Петро з грецької означає «камінь», «скеля». Прізвище Скунць румунського походження і треба писати Скундзь, що означає. «той, кого оберігають, охороняють». Здається, він справді охоронений, бо оминула його чаша репресій, хоч ніколи сам не ховався. Оминуло нещастя перетворитися в поета-покруча, одоскладача радвладі. Оминула його участь пристосуванця, підлабузника, зрадника.

Скунць навчився відкрито жити і відкрито говорити про життя. Він навчився викликати вогонь на себе і брати на себе відповідальність... Петрові пасують слова, адресовані ним колись Україні: «Стоїть моя нетрібна Україна. Стоїть вона нетрібна, а стоїть» ...Стоїть в Україні камінно й нетрібний Скунць... Щоранку прямуємо до газетних кіосків. Чи пише Петро? Пише. Отже,  ми не на колінах». (1)

Це щирі та правдиві слова. Скунць справді характерник і виразно індивідуальна та самобутня особистість. Він ніколи не «грав чужих ролей», не підлаштовувався навіть під тих, кого любив на усю повноту свого серця. Він завжди виконував і виконує нині власну роль – роль Петра Скунця – у житті і творчості. І все ж, підфарбовувати його біографії він не дозволяє. І в нього є, якщо не оди, то кілька віршів соцреалізмівського ідеологічного «вишколу» з найрізнішою тематикою. Але питання славив чи не славив Леніна, партію, комсомол, радянський спосіб життя сьогодні ставити недоречно. Врешті, Скунць у вакуумних, позасуспільних умовах не жив. Інше питання, як він жив і в якому напрямі розвивався його світогляд. Історія Закарпаття – це суцільна рана на тілі України. Продовж століть треба було коритись одним.., другим... третім.., четвертим зайдам. Слабосилі духом успадковували генетичний код рабства. У цьому випадку доречно згадати героїню роману Оксани Керч «Наречений» – революційну шукачку світлих і чистих ідеалів, яка після програшу національно-визвольних змагань з Галичини подалася на Радянську Україну, щоб не служити Польщі, а разом із рідним народом будувати нову соціалістичну державу. Але швидко у своєму виборі вона засумнівається. Потрапивши на заводський літературний вечір, на якому М. Хвильовий читав свою новелу «Я – романтика», героїня твору (Вероніка) вже не сумніватиметься, нею цілковито опанує зневіра. І невдовзі вона згадуватиме: «Він читав не підносячи голосу, але в його голосі то гриміли весняні громи, то, ніби співаючи тужливі церковні напіви, тужила революційна осінь, то стогнала смерть, то хлюпала кров і ридало гірке розчарування. Навіть у тій жертві, яку він, перемагаючи себе, приніс революції, було зерно зневіри, розпачу й передчуття загибелі. Він читав, до шепоту знижуючи голос, але ми чули кожний відчайний звук, кожне тремтіння живого тіла. Він робив павзу, і тоді слухачі набирали в груди повітря, щоб далі з напруженими до краю нервами слухати й слухати. Ось скінчив, а в мене почуття, наче щось біля мене завалилось... Я відчула, що не лише він – [герой «Я – романтики» – Т. С.!) розстріляв матір заради революції! Це ми всі розстріляли все рідне й святе заради того повного життя, яке мало здійснитися в нашій країні. І я сама почула, що й я на вівтар, закурений пожежами, понесла маленьку частинку свого дорогого, і я маленькими щоденними жертвами хотіла причинитись до відбудови своєї країни. Це розумілося у великих масштабах, у незрозумілому мені й досі інтернаціональному розмахові, але розумілося лише на словах. В душі ми почували, що жертвуємо всім для тієї власне розстріляної сином матері, яка лише в його новелі мала нас усіх освідомити про жах тієї жертви. І я, вихована не на безбожницьких семінарах, а в прадідівській християнській вірі, розуміла так душу цього письменника, що хвилював нас силою свого поетичного слова. Лише згодом моя віра почала гаснути, я починала розуміти, що надто великі наші жертви, а результати – нікчемні – нас обманули! Та ми ще не впали у відчай». (2)

Василь Скакандій. Анна Снєгіна. Ілюстрація до книги Петра Скунця "Розрив-трава". Ужгород: Карпати, 1979.

Отже, коли йдеться про так званий письменницький «колабораціонізм», про який вже полюбляють говорити новітні «демократи», то, очевидно, в кожному конкретному випадку мусять бути індивідуальні його тлумачення, гносеологічне його трактування. Хтось і справді був забаламучений більшовицькою ідеологією, а потім «прозрівати став» подібно, як героїня зацитованого твору, хтось свідомо лукавив, а, може, в радепоху – ні, а лукавить зараз. Та Скунцеві вистачало і вистачає сил бути іншим. Він це по-своєму пояснює: «Літературна доля спершу складалася у мене напрочуд легко: у дев’ятнадцять років уже був автором поетичної збірки, у двадцять – ченом Спілки письменників.

Просто з портретів до мене приходили люди і тисли мені руку. Аж не вірилось, що ці люди існують у справжньому житті, а не тільки на портретах і в літературі.

З багатьма потім доля зблизила назавжди, з багатьма розвела назавжди.

В літературу я вступив побожно, як у храм. Радянський – але храм. І побачив у тому храмі многих розіп’ятих. Не на хрестах, а на звіздах – наших, п’ятикутних.

З декотрих ще капала кров.

І побачив тих, що розпинають. Вони були елегантні, цілували прибиральницям ручку, плакали, співаючи про матір, давали обідраним циганчатам на цукерки, допомагали незабезпеченим студентам і молодим поетам, – і знову поверталися до свого ремесла чи,  може, покликання: розпинати.

І вони налили мені золоту чару червоного вина – кольору крові, і коли я достатньо сп’янів, довірливо зашепотіли:

– Слухай, зоставайся з нами, бо в нашому храмі не буває нейтральних: або з нами, або там... і вказали на стіни в звіздах-розп’яттях.

– З вами ні, – сказав я. Тоді вони привели одного молодого й непокірного і потягли до звізди. Я хотів було кинутися на поміч, та вони весело зупинили.

– Куди ти рвешся. Перед тобою стіна. Розумієш, прозора стіна. Двадцятий вік!

І я справді вдарився лобом у невидиму стіну, і запаморочилося в голові. Коли отямився, мені хтось ніжно витирав чоло від крові.

– На, легше буде, – і мені знову подали чару червоного вина. – То з нами чи з ними?

– З вами – ні, – сказав я і побачив, що зостався сам, а за невидимою стіною – розіп’яті на звіздах.

І ні там я, ні там. І так уже довгі десятиліття. І щодня переді мною чистий аркуш паперу, на якому одне запитання:

– З нами чи з ними?

І щодня беру в руки перо, щоб написати: з ними. А в мене чомусь виходить лише одне: з вами – ні. Невже це і є кінець моєї автобіографії?»

Біографія Петра Скунця така, як і біографії його літературних ровесників, його творчого покоління і водночас виразно не така, вона – яскраво скунцівська. Я б сказав – це біографія-метафора подібних Скунцеві літературних одержимців українністю, які часто були неадекватними імені радянського письменника тому, що не йшли на компроміс із призначенням письменницької ролі в суспільстві, не зраджували батьківських заповітів як уособлення національної честі та гідності. Духовним осердям Скунцевих творів завжди була Україна у найдраматичніших її історичних візіях та візіях світлих, романтично осяйних як символ Віри, Правди, Любові, що уособлюють її, Україну, як реальну сутність. Навіть у тих жахких умовах, коли Україна зазнавала найганебніших наруг, коли її іменували «окраїною» чи ще якось, для Скунцевого ліричного героя вона була Україною у центрі Всесвіту – Україною-розп’яттям:

«Була Вкраїна!» – мимрили слабі.
«Вкраїна буде!» – говорили сильні».

Безперечно, Петра Скунця до слабодухих не зачислиш. Він швидше – поет-протестант, поет опору. Асиміляційна тривога, яка й сьогодні не зникла, не відступила як найстрашніша хвороба для слабодухих, була домінуючим мотивом його віршів, навіть і тоді, коли подібні мотиви доводилось «одягати» у найхитріший метафоричний «одяг» Езопа.

...Над Дунаєм надвечір гуляв,
і хотілось чомусь мені
свою Тису впізнати в нім.
Не пізнав. І, мабуть, не пізнаю.
Тиса там, де спішить до Дунаю.
Де ж сягнула вона мети –
не знайти її, не знайти.
Хвилі – ніби за роком рік...
Дві третини планети – вода,
а потрібно своїх нам рік...

А втім, П. Скунць ніколи не соромився відкритих своїх імперативів: «Є така країна Україна, де живуть Шевченко і Франко».

Якщо подібну публіцистичну одвертість, де ніби й нема «героїзму», констатувати як факт, сприймати як банальні істини, а не як творчу сміливість поета, то хіба тому, що забуваємо, або не знаємо, чим за таку сміливість поетам доводилось платити. Зацитовані рядки із вірша «Над томом Франка», (а точніше – це розділ із поеми «На границях епох») для радянських догматів були виразно націоналістичними, бо Шевченко і Франко за їхнім «вірую» могли жити тільки в Радянській Україні, а не в Україні. «На границі епох» Скунць написав 1967-го, власне о порі, коли шістдесятників вже активно розпинали. Приблизно тоді Микола Вінграновський проголосив своє:

Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...

Я вже казав – Скунць шукає України в історичних колізіях її драм «на границі епох» і не менш у викриванні її нинішніх проблем, де цинізм, фальш, лукавство, продажність огорнули, оцементували душі сучасних йому лжепатріотів:

Помовчіть сьогодні, речники народні,
помовчи, науко, про людський прогрес.
Розгойдали світом дзвони великодні,
повідають людям, що Христос воскрес.
Я свободу мав би, коли віру мав би,
та мені марксизмом заткано вуста.
Помовчіть двоногі, що пішли від мавпи,
я пішов від Сина Божого Христа.
Воскрешаю знову свою правду мертву.
Помовчи, марксисте, бо ти зроду мертв.
Воскрешаю Бога, що пішов на жертву,
не прийму кумира, що жадає жертв.
Захотів він Землю викрасти від Неба.
І хай він почує те, що здатен чуть:
русини-вкраїнці – то лишень амеби,
більше їх, коли їх надвоє січуть.
Від амеби й мавпи – то бездушним треба,
щоб душі не стало, а як є – пуста...
Але ми із вами – від Земні і Неба,
ми – нащадки Сина Божого Христа.

До речі, деякі фрази цього вірша можуть і не сприйнятись пересічним читачем, якому, наприклад, невідома «теорія» карпато-русинства за авторством «батька» русинської нації», американського професора Павла Роберта Магочія. Річ в тому, що «могучий Магочій» (так його могучо охрестив В. Фединишинець) – громадянин США, але корінням своїм з України (мати з Іршавщини, а тато з карпато-мадярського пограниччя) захотів прославитись винаходом окремої русинської мови, абетки та всіляких інших самостійницьких догм аж до окремішності «Подкарпатской Руси». Маючи «під собою» таких «цімбориків», як Володимир Фединишинець, Іван Поп та десятки їм подібних, вони всі разом на світанку нашої незалежності були розгорнули свою ворожу для України діяльність.

З цього приводу їх послідовний опонент професор Олекса Мишанич писав: «Вони намагаються протягнути дуже сумнівну думку про два Закарпаття – одне – «Подкарпатскую Русь», витворену московською, будапештською і празькою традиціями, чужу Україні, і друге – українське Закарпаття, нібито силоміць нав’язане галичанами, східними українцями і місцевими «українофілами». Ці два краї протиставляються один одному...» (4)

Отже, саркастичний пасаж П. Скунця «русини – вкраїнці – то лише амеби, більше їх, коли їх надвоє січуть». Але магочівсько-фединишинівська «подкарпатська» авантюра – це тема вочевидь для іншої розмови. Та в розмові про творчість П. Скунця її оминути важко, бо він, як корінний закарпатець, як письменник, на все це по-своєму реагував. Він писав поетичні портрети духовним діячам Закарпаття. Так з’явилась самобутня скунцівська галерея образів. Збірка «Нічні портрети» (2003), як у передмові до неї каже поет, «задумана про видатних», себто про Василя Довговича, Духновича, Маркуша, Ґренджу-Донського, Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, Августина Волошина, Дмитра Вакарова. Є тут сущі сьогодні і вже, на жаль, не сущі Скунцеві сучасники. Йду за сторінками «Нічних портретів»: Степан Пушик, Йосип Жупан, Юрій Станинець, Федір Потушняк, Михайло Томчаній, Олесь Гончар, Іван Марґітич, Юрій Керекеш, Іван Чендей, Степан Усик, Марія Федорівна Опаленик, Василь Комендар, Фелікс Кривін, Юрій Шкробинець, Григір Тютюнник, Василь Вароді. Володимир Сливка, Федір Зубанич, Петро Рак, Ігор Білозір, Назарій Яремчук, Іван Хланта.

В інших Скунцевих збірках та публікаціях вміщено ряд інших поетичних присвят, скажімо, Миколі Вінграновському, Володимиру Івасюку, Йосипові Бокшаю, Михайлові Кречку, Анатолію Драгомирецькому...

В оцьому людському світі присутнє життя Петра Скунця. Чомусь пригадались слова поетового духовного натхненника Зореслава (Степана Сабола):

Ударили у дзвони...
Із хат виходили, йшли люди
І в церковцю пішли –
на поклони...

У ряд тих, що «з хат виходили», хочеться зачислити й Петра Скунця, який продовж своєї творчої дороги не втомлюється йти до праотчих джерел, велетів духу. Ці духовні постаті – поетові Вчителі. Він до них молиться, від них бере енергію, намагається жити за їх чином, але й знає як вберегти гідність митця у своєму жорстокому часі, в якому за гідність треба іти в бій.

У ліричному портреті «Василь Довгович» Скунць чує голос із 220-тирічної часової глибини закарпатського поета, який писав вірші латинською, угорською та українською (народною) мовами:

Ой мінявся я, душу ранячи,
ой мінявся я, як видовища,
ой із Бабича – на Довганича,
а з Довганича – на Довговича.
Ой мінявся я між бездарщини,
хоч і знав уже про ясирщину,
із латиніки – на мадярщину,
а з мадярщини – на русинщину.
Ой мінявся я – від художника,
через музику – до письменника,
від письменника – до безбожника,
від безбожника – до священика.
Ой мінявся я, як то кажеться,
не своїм умом. Не без осуду.
Від амвона йшов до корчажиці,
від корчажиці – аж до Господа.
Ой мінявся я: ще безбатченки
не були судом ні пружиною,
а за смерть синка – за Адамчика –
я б сімох віддав ще й з дружиною.
Я грішив не раз. Ще й під ризами,
я не чув тоді ще про мафію.
І, хоч кажуть, ви там під кризами,
залишаю вам біографію.

А з двадцять першого століття йому ліричний герой Петра Скунця, себто той, що опонує «самостійницькому» русинству відповідає:

У нас красиві вельми науковці,
та вельми не щастить їм із умом.
В русинство йдуть. Насправді – у безмовці.
І – в Україні творячи Содом.
З Духновича про нас вони верескають.
А був же в нас Довгович-чоловік,
ще до Шевченка в пору Котляревського
на українство русина прирік.

Цей полемічний стиль розмови є однією із найвластивіших прикмет поетичного стилю Петра Скунця. Він за природою поет-полеміст. Уся його творчість – це полеміка з часом, в якому він живе, з оточенням, з «вождями» цього часу і його моральними та всілякими іншими «нормами». Духновичеві (вірш «Духнович») Скунць тільки опонує, опонує категорично, бо категоричними є неспростовні факти історії. Тут нема підстав для полеміки. Риторичність поетичних фігур вміщає у собі відповіді:

Як і чим тепер дух оновиш,
мій русине?– не твій сезон.
Був у тебе співець Духнович,
аби ти не впадав у сон.
Був у тебе поет-будитель,
аби ти розв’язав язик.
Спів його у твою обитель
не проник –
чи проник і зник?
Не як син ти – як надмогильник
на могилі його застиг.
Не будитель – поет-будильник
прогримів і до днесь не стих.
Той поет за життя грабастав
більше слави, як інший сліз.
Ще надворі епоха рабства,
а він дзвонить про комунізм.
Як і чим тепер дух оновиш?
Серп – до горла, на лоб – обух,
і ніякий отець Духнович
у тобі не пробудить дух.
Бо який панотець-добродій
нам потрібен
                        чи навіть Бог,
коли з нами отець народів,
коли з нами отець епох?!
І в душі не шукаймо сховищ!
Зве будильник-поет у даль,
і навіщо нам дух-Духнович,
де явив себе Сталін-сталь.

Ліричний герой Петра Скунця сприймає світ у контрастах і суперечностях. Адже він живе у часі, сповненому найнесподіваніших драм. Він відчуває, що світ, який його оточує, не тривкий і навіть не природньо змінний, а багато у чому штучний і не прихильний до гуманістичних людських діянь. Усе це породила радянська епоха, в яку він у молодих романтичних поривах душі вірив. Вірив і розчарувавсь, бо пізнав ленінську національну політику в реальній дійсності, дізнавсь про голодомори, депортації, тюрми, чорнобилі тощо. У хаосі цього світу людина втрачає своє «я», але, бажаючи його вберегти, вона всілякою ціною бореться за нього, не регламентує себе нічим у цій життєвій борні.

Василь Скакандій. Ілюстрація до книги Петра Скунця "Один". 
Ужгород: Ґражда-Карпати, 1997.

Таке враження, що П. Скунць удвадцяте чи зараз двадцять перше століття прийшов із епохи бароко, бо все оте вище сказане майже адекватне ідеології бароко. Він не випадково апелює до тогочасних історичних постатей, полемічністю тематики, «подражає» віршовому бароковому стилю, часто творячи свій необароковий стиль, навіть своєрідний необароковий світ. Скажімо, його вірш відповідно до художньої «абетки» бароко відзначається експресивністю, контрастністю метафоричної декорації, різноманітною графічністю строф тощо. В цілому його поезія наповнена релігійними мотивами, де образи Богоматері та розп’ятого Ісуса Христа чи образ Святого Письма мають свій розлогий контекст. Героїчність поведінки ліричного героя, історичність тематики та її політичність – усе це також із рідні бароко, як, скажімо, – портретопис та культ малярства. Мені здається, що етимологія Скунцевого поетичного стилю в коренях стилю XVII столітгя, тобто стилю барокової поезії.

Та згадано релігійні мотиви. У вірші «Фінал тисячоліття» чуємо голос Божої матері, що на порозі нового третього тисячоліття застерігає нас від гріходіянь. Уроки Божого Сина, що народився на Землі і пролив невинну кров, людина мала б засвоїти як заперечення зла і жити за християнською мораллю, оберігаючи чистоту світу і власну душу:

Гряде нова епоха, анітрохи
не жалісна до пройдених епох.
Але й гучні минаються епохи.
Мииає все. А вічний тільки Бог.

Та ще душа. Але забуто душу,
і бренне тіло замінило світ.
Я Мати, Мати. І ридати мушу –
скажіть мені, ще скільки тисяч літ?

Нове тисячоліття на порозі.
А югославські страдні матері
ще чують гул хрести тих бомбовозів,
і кров дітей кипить на олтарі.

Нове тисячоліття на підході.
А генерали горді і тучні
імперському орлові на догоду
вбивають світ маленької Чечні.

І Україна потопає в злобі.
І з жахом бачу, бачить і Господь,
як знищує нове життя в утробі
безбожна мати – власну кров і плоть.

Ще є Дніпро, і ще стоять Карпати,
але і їх вбивають без жалю.
Я тільки Мати. Тільки Страдна Мати.
За ваші душі Господа молю.

Воно гряде – тисячоліття Віри.
Життя людини не перейде в тлінь.
Ще Богосин вас визволить від Звіра.
І прийде Він. І буде так. Амінь.

Скунцева Богоматір все ж вірить, що людина очиститься від гріха. На початку двадцятого століття зневірена тичининська Богоматір зі своєю скорботою проходила полем братовбивчої війни, волаючи «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю», бо скрізь руїна моральна і духовна:

Поглянула – скрізь тихо.
Буяє дике жито,
– За що тебе розп’ято?
За що тебе убито?

Скунць любить звертатись до тематики, яка в поезії, сказати б, має своє самодостатнє втілення. Апелюючи до таких тем, він знає як обійти пастку повторень та зайвих запозичень. Дослідник його творчості Петро Іванишин з цього приводу висловився: «мегатеми та мегаобрази, вірніше, їх опрацювання та розвиток складають серцевину творчості Скунця. Маючи їх за ціннісні орієнтири, поет робить своє лице впізнаваним, а поезію – неповторною». (5)

Свого часу В. Ґренджа-Донський у збірках «Квіти з терньом» та «Золоті ключі», переспівуючи легенди Закарпаття, вмістив ряд віршів політичної спрямованості. Один із них, наче б відгомін наших днів:

Ми волю вигризли з бідою,
Скажіть, будь ласка, де вона..?
Остались далі ми рабами.
Свободи справді ще нема!

Гей, гей, народе мій бездольний,
А доки спатимеш? Вставай!
Будучність зве, потомки кличуть:
Не запродайте рідний край!

До речі, Є. Маланюк, який знав ціну справжній поезії і не вмів лукавити, до того ж його високий авторитет йому цього не дозволяв, про вірші названих книг писав: «...в їх старомодності й наївності, так невластивих нашій добі, пульсує справжнє, безпосереднє почуття, щирість без гриму і фризури. Є зони на багатьох сторінках збірника правдивою поезією, таким рідким у нас явищем серед десятків книжок з марним псевдонімом «поезія». (6) Високі оцінки Ґренджа-Донський одержав із-під пера таких цінителів поезії, як В. Пачовський, М. Рильський, А. Малишко та багатьох інших авторитетів. До речі, Малишко говорив, що, коли б В. Ґренджа-Донський написав тільки одну поезію «Русин», то він би увійшов в історію літератури. Та про це все я принагідно, і лише тому, що на сьогодні творчість Ґренджі-Донського призабута, хоч в діаспорі його твори вийшли багатотомовим виданням. У цій розмові, важливе інше. Хочу наголосити на своєрідній генетичності світоглядного мислення поетів двох різних і водночас у чомусь спільних епох – Ґренджі-Донського і Петра Скунця. Тому Скунцева пряма мова у ліричному портреті «Ґренджа-Донський» така природна:

Бо наша правда – для тюрми.
А на свободі надто гречна.
Збагне Америка, не ми,
що є поет високий Ґренджа.

Він є і каже: я – це ви.
Та в путах держать нас «гулаги».
Ми Закарпаття – для Москви,
а Підкарпаття ми – для Праги.

І каже він: блудні сини,
повзуча ваша суть зміїна,
таж ми – не просто русини,
таж ми – Карпатська Україна.

За це я жив. За це я ліг
не у свою – словацьку землю.
Але від ваших рук і ніг
себе я вже не відокремлю.

Наявність гострої природної потреби належати родові, краєві, землі – бути їх органічною частиною, а також вміння нести на собі обов’язок служити ближньому, громаді, народові і водночас не надламати гідності свого власного «я» являє собою «методологію» поетового життя, яка, якщо хочете, є адекватною тим неписаним нормам, що відповідають «законам конституції» національної ідентичності.

Звідси й починається скунцівський художній канон, що читач сприймає за авторський свідомий вибір певних домінантних образів чи понять, до яких поет не тільки часто звертається, але які поглиблює, щоразу знаходячи їм нові контекстуальні ситуації. Скунцівський художній канон започатковувався вже в перших його збірках «Сонце в росі», «Верховинська пісня», «Полюси землі», «Всесвіт, гори і я», та пролягав крізь усі інші книжки «Розрив-трава», «Сейсмічна зона», поеми «На границі епох», «Розп’яття».

Націопростір цього канону першоджерелом має фольклор, народно-поетичну традицію, чим поет просто духовно розкошує. Не випадково його вірші виразно баладні, часто епічно забарвлені, з власною драматургією. Іншим джерелом Скунцевого художнього канону є філософія екзистенціалізму. Великий том вибраних своїх творів поет не без підстав назвав «Один». Один – це вже екзистенційна самотність. Ліричний герой, який продовж свого життя себе духовно вдосконалює, бореться за своє «я» та в постійних роздумах над сенсом буття раптом відмежовується від «всього і вся», оточуюча дійсність не для нього, він у ній зневірився. Соціальна, морально-етична, політична та духовна безкомфортність видерла із його стану, з його душі слова:

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.

Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
Я стрічаю падлюк, де шукав найсвітліших людин.
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.

Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі.
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестер, ні братів.
Я зустрів вже усіх, кого мусив під сонцем зустріти.
І давно розлучився з тими, з ким я того не хотів.

Можна і далі цитувати цю страшну поетову самоінвективу, де поет спрямує собі в душу ще багато їдкої правди. Але що? Поет несподівано робить інший акцент. Його сповідь, його самокритика, нехай би вона була скільки хочете біографічною, раптом відкриває асоціативний простір для художньої історіософічності:

Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
і по давньому плаче над твоїм безталанням душа.

Я зостався один. Україно – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга.
Без мови. Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

Ця художньо могутня числова містифікована персоніфікація стерла усі негативи із «я», переадресувавши їх натовпові. Натовп мусить прозріти і ставати багатьма «я» – народом.

«Україна», «народ», «Тиса», «Верховина», «Карпати», «земля», «батько», «мати», «Бог», «Божа мати», «Богосин», «розп’яття Ісуса», «вічна Катерина» – епіцентри скунцевого поетичного світу, що становлять собою органічну українську національну сутність. До поетових слів «Є така країна Україна» маємо підстави додати, де поезія Петра Скунця вписується яскравою сторінкою в історію її літератури.

1. Ігнатович Олександра. Петро Скунць. Літературно-критичний нарис. – Ужгород, 2000. – С. 3-4.
2. Керч Оксана. Наречений. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – С. 120.
3. Скунць Петро. Автобіографія. У кн.: Один. – Ужгород: «Два кольори», 2000. – С. 33-34.
4. Олекса Мишанич. «Знциклопедия Подкарпатской Руси» і що за нею? – Київ: Стилос, 2002. – С. 34.
5. Іванишин Петро. Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи. – Дрогобич: «Відродження», 1999. – С. 147.
6. Маланюк Євген. З закарпатського парнасу. Книга спостережень. Проза. – Торонто-Онтаріо-Канада, 1962. – С. 506.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 6-10)

Василь Скакандій. Анна Снєгіна.
Ілюстрація до книги Петра Скунця "Розрив-трава". Ужгород: Карпати, 1979.

Олеся РЕБРИК:
ПЕТРО СКУНЦЬ – ШІСТДЕСЯТНИК.
ПОЕМА «РОЗП’ЯТТЯ»

ШІСТДЕСЯТНИЦТВО.
ПЕТРО СКУНЦЬ

Кінець 1950-х – 1980-і рр. були означені новими явищами в культурному і політичному житті українського суспільства. Для визначення їх дослідники вживають поняття: «національно-визвольний рух», «інакомислення», «шістдесятники», «нонконформізм», «дисидентство», «рух опору»… При цьому дуже рідко аматори теми цікавляться проблемою чіткості дефініцій. Визначення, про які йдеться, – досить аморфні. Шістдесятництво можна визначити і в термінах політології (як прояв соціальної поведінки), і у філософських (коли йдеться про екзистенціалізм), і у термінах суто культорологічних.

У 1953 році помер «вождь усіх часів та народів» Йосиф Сталін. А в 1956 році на ХХ з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої «хрущовської відлиги». Євген Сверстюк, один із найяскравіших представників того покоління, так характеризує головний світоглядно-психологічний переворот, що настав: «...Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заціплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники...». З’явилася надія. Надія на захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Проте народ тільки починав сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першою відчула й усвідомила свободу інтелігенція. Ще в 1953 році вийшла дебютна книга Дмитра Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 – Ліни Костенко «Проміння землі» – митців, які стали мовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівні влилися в цей широкий соціокультурний рух.

У 1961 році з’являється ряд «кардинально» нових творів: «З книги першої, ще не виданої» Миколи Вінграновського, «Бетховен» Віталія Коротича, «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча, поетична збірка «Сонце в росі» Петра Скунця, публікації Василя Симоменка, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Романа Іваничука...

Найповніше шістдесятництво проявилося у літературі, проте стосується й інших видів мистецтва. Всі вони «підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою [...]. Політичні мотивації є насправді хибно проартикульованими естетичними. Художник Заливаха був одним із центрів іншої естетики 60-х. Тому його й засудили одним з перших, уже в 1965 році». (Андрухович Ю. І. Таємниця. Замість роману /Худ.-оформлювач І. В. Осипов. – Харків: Фоліо, 2007. – С. 298)

Зіткнення шістдесятництва із системою було неминучим. Назрівав великий конфлікт із режимом. У серпні-вересні 1965-го Україною покотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик Іван Світличний, маляр Остап Заливаха (про якого вже йшлося), брати Горині та десятки інших: письменників, художників, діячів кільтури... Найвищого апогею було досягнуто на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», коли Іван Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Тоді його підтримали В. Чорновіл і В. Стус. Усіх їх 1972 року теж заарештували... Хрущовська відлига досягла й окраїн. Для Закарпаття з іменем Хрущова також пов’язана серія арештів молодих літераторів. Степан Пойда згадує, як після 1972-го року в Ужгороді жорстоко розправилися з «Березневим снігом» Івана Чендея, а згодом і з самим автором...

Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які розкрили можливості свого таланту на межі 60-70 рр. (Б. Олійник, В. Забаштанський). У межах цього руху не спостерігалося ні стильової, ні ідейної одностайності. Коли одна їх частина сподівалася на ілюзорне оживлення соціалістичного реалізму, поділяла комуністичні догми, то інша – вивільнилася (або, принаймні, почала) з-під засилля, знаходячи художні цінності на іманентній основі мистецтва.

Ці процеси взаємоузгодження двох поколінь (як вікових, так і світоглядних) зрозуміло і просто пояснює Петро Скунць: «Творчі пошуки молодих завжди викликають недовіру в попередників. Коли заявили про себе в поезії Микола Вінграновський та Іван Драч, більшість старших колег-літераторів зустріли їхні пошуки «в штики». [...] Коли прочитати ті вірші, що зняли тоді в літературних колах бурю, сьогодні, – то хлоп’яча бравада, справжні шедеври дадуться поетам пізніше, коли відпаде потреба дивувати світ, бо самі збережуть і розів’ють у собі дар дивуватися. Але ті, перші, вірші поетів вартують не менше, а, може, й більше, як майбутні здобутки. Бо розворушили суспільне середовище» (Скунць П. М. Прийдемо туди, звідки прийшли //Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №2 (7). – С. 4).

Для закарпатської поезії таким рушієм, що задав поштовх, аби ми нарешті почали рухатися в напрямку до активізації розумових процесів і усвідомлення себе як народу (потенційного і творчого!) після довготривалого періоду «застою» (що, на жаль, не обмежився тими хронологічними рамками, які йому приписують), є творчість Петра Миколайовича Скунця. І не завжди тільки творчість, а й сам поет...

Мені писати про Петра Скунця якось приємно і страшно. Страшно у тому сенсі, що вже звиклося читати Скунця. Не йдеться тільки про поезію, стало звичним читати Скунця і в закарпатських тижневиках чи мистецьких часописах. І якщо говорити про перші, то завжди на противагу політичній маячні і астрологічним прогнозам, те, що писав Петро Миколайович, давало потужний поштовх до формування освіченої читацької аудиторії. Тому писати про людину, що має такий вплив на широкий загал, дуже відповідально, а бути об’єктивною не завжди можливо. З іншого боку, писати про творчість чи не єдиного закарпатського шістдесятника – то велика потрібність.

Не хочеться говорити банальні речі. Казати: «Він був визначним культурним і громадським діячем», «непересічною особистістю», «патріотом і борцем за справедливість», «талановитим поетом і публіцистом». Хочеться написати про Петра Скунця те, що відчувало серце в його присутності. Як батько, ні, швидше, як дідусь, який навчає своїми байками-казками онуків, так щиро, просто, жартуючи, не соромлячись зроблених помилок, ніби його покликання найбільше в тому, щоб отак сидіти і ділитися найкращими, найтеплішими думками, мріями, сподіваннями на майбутнє.

Василь Скакандій. На границі епох. Ілюстрація до книги Петра Скунця "Один".
Ужгород: Ґражда-Карпати, 1997.

ПОЕМА ПЕТРА СКУНЦЯ
«РОЗП’ЯТТЯ»

Люди можуть красу відкривати,
купувати чи навіть красти,
та не можуть красу визнавати,
як не мають над нею власті.
Петро Скунць

Сколихнути людську свідомість, збудити совість, промовити до найтонших струн душі може тільки щирість. Чи то мистецтва поетичного, чи художнього, чи будь-якого іншого його прояву. Написана 1971-го року поема Петра Скунця «Розп’яття», стала саме тим імпульсом до пробудження «непохитної віри в своє діяння», як пише в своїй рецензії на поему Микола Нагнибіда. Така віра на той час була не те що потрібною для будь-кого, хто хотів займатися єдиноможливою справою служіння не партії, не системі, а собі самому, – та віра була просто необхідністю, невід’ємною необхідністю.

Поема присвячена Івану Кубинцю. Хто такий Іван Кубинець? Воїн-доброволець, що був тільки нашим земляком, а нині належить усій Землі, народний герой Чехословаччини, розіп’ятий фашистами, чи, може, за тим Кубинцем ховається якийсь інший Іван? На це питання відповісти не так важко.

Василь Моринець припускає, що «поема насправді адресувалася іншій особі, сучаснику Петра Скунця, взятого владою на тортури за ідейну боротьбу в ім’я національного відродження України» (Моренець В. Антитези Петра Скунця //Скунць П. Один: Вірші, поеми, балади, переклади, мініатюри. – Ужгород: Ґражда, 1997. – С. 6-26) (тобто йдеться про Івана Дзюбу). Ще одним «Іваном Кубинцем» може бути Іван Чендей, як вважає до-слідник творчості Петра Скунця Василь Басараб. У «Розп’ятті» голос героя-об’єкта практично відсутній, його повністю замінює ліричний герой-наратор, який фактично опиняється в центрі поеми. Тому слова поеми стосуються не якогось конкретного випадку під час Другої світової війни, а більше вони промовляють з уст пізніших «кубинців»: і Дзюби, і Чендея, і ще не одного «розіп’ятого» стосуватимуться, на жаль... Скунцевих «кубинців» впізнали відразу. І на зборі обкому Компартії України виноситься таємна постанова «Про серйозні ідейно-політичні помилки в книжках “Подражание театру” Фелікса Кривіна та “Розп’яття” Петра Скунця», випущених видавництвом “Карпати”». Книжкам було приписано «ідейно-політичну невиразність, відхід від ленінських принципів партійності літератури», де «високохудожнє, політично гостре й філософськи чітке втілення антифашистської теми підмінено твердженнями, поданими з позиції абстрактного гуманізму»... Рішенням ЦК Компартії України видання було заборонене, а тираж знищено.

Пізніше «Розп’яття» було надруковане в книзі вибраного «Один» (1997 р.), проте не в первісному варіанті. Окремої повної публікації, крім «порізаної» в 1971-у, поки що не було. Проте готується багатотомник творів Петра Скунця, де зокрема й поема буде вміщена повністю.

«Розп’яття» складається із дванадцяти розділів. У кожному з них те чи інше розпинають: віру, волю, ідеї, прагнення, переконання. «Віру на хрест /тешуть покірні в нестямі», розпинають те, що дає сили перетерпіти, перестраждати і встояти на ногах, все те, що є сутністю життя:

А без віри...
Не можна без віри,
бо людина росте догори...

Результатом таких розп’ять стає тільки ще більша витривалість. Сила духу, щоб не впасти, щоб далі «творити народ», відстоювати свою Віру і Правду, не зламатися, не скоритися, «не впасти під ноги»... Іван – сам як народ. Сотні років нас заганяли то під одних, то під інших, розпинали на плотах, втоптували в землю, яку ми так любимо, а ми за той час гартували і душу, і тіло, виховували в собі незламну силу, бажання відстояти те, що по праву належить нам. Пізніше Петро Скунць напише, що «народ наш уміє за віру страждати. А от боротися – ні. Весь час він якщо й бореться, то не за життя, а за виживання» (Скунць П. М. Інтерв’ю з самим собою //Екзиль. Науково-мистецький часопис. – 2007, №5. – С. 22). Натомість 29-річний автор «Розп’яття» зображує Кубинця, який уособлює не тільки загальнонаціональну ідею непокори і любові до своєї держави, а й виникнення й розвиток нової думки, інакомислення, руху вперед, керування глибшими моральними принципами. Бачимо, що не тільки ставлення людей з часом змінюються, а й сама проблема віри і боротьби за неї переосмислюється. По суті, Петро Скунць писав про те, що відбувалося навколо нього, дійсно – навколо – бо сам перебував у центрі нового руху за свободу думки.

Співзвучними до змісту поеми є слова закарпатського поета-монаха Степана Сабола (Зореслава):

Не знаю й сам,чому я покохав
Тебе, о Україно, розіп’ята,
Тебе в кайданах, в невольницьких шатах,
Оганьблену тавром усіх неслав.

В обидвох текстах відчувається біль за свою країну, за її складну долю. Хоч вони писалися з різницею в півстоліття, але постають однаково актуальними.

Саме розп’яття як акт приниження й наруги над тілом ворога, привселюдне зганьблення народного героя Чехословаччини поетизоване за допомогою глибоких метафор:

Прибивали його
ті секунди, ті очі, слова,
і хитнулась убік голова,
і насунув туман, і наліг,
і земля розпливлася з-під ніг,
і не встояв Іван та й упав...
Ні, не впав, – у тумані ступав,
сам-один, величезний, бо сам,
він ступав – навперейми лісам,
навперейми своїм небесам,
що повинні назавжди піти...

Іван не впав! Він «ступав – навперейми лісам, навперейми своїм небесам», бо як інакше він міг (мав) виконати свою місію добропорядного громадянина, людини, особистості?! Він залишився там, а небеса «повинні назавжди піти»...

Особливістю побудови поеми є ретардаційні розділи медитативного типу, як зазначає літературознавець Петро Іванишин. Такими розділами є «Яворова колиска», «Відступ від себе», «Пісня рук», «Громадянська пісня», «Батько флояри», «Яворова задума». В них автор намагається відволікти увагу читача від перебігу сюжету, а натомість – зосередити її на проблемах долі, довіри, плинності часу, зневіри:

Немає тяжчої неволі,
аніж свобода пустоти.
Немає тяжчої... Зневіра
об зорі палить цигарки,
і я несу проблему звіра
крізь дим ядучий і гіркий...

Проблема пошуку й досягнення щастя поставлена автором чи не на найперше місце. Бо для чого Кубинень і сотні тих, що перед і після нього страждали, як не заради віднайдення спокою в щасті, передовсім народному.

Щастя даром не дається,
то за щастя серце б’ється
із праправдами всіма.

Окремі розділи присвячені родинним стосункам, любові між найріднішими людьми. Так в «Материнській пісні» звучить плач матері за своїм сином Іваном. Світ втратив людину, країна – героя, а мати – сина. Чия втрата більша? Можна, звичайно, сперечатися. На мою ж думку, втрата матері ні з якою іншою втратою не може співставлятися. Яким сильним не було би почуття патріотизму, йому не дорівнятись до любові матері, до її віри в нього:

Мати сива, а красива
всім літам наперекір.
Це тому, що вірить в сина...

У поемі присутній образ дружини й дитини Івана Кубинця, що в зневірі йдуть шукати розради до циганки, прототипом якої може бути будь-яка середньостатистична особа, що представляє прошарок прислужників-підлабузників, які, як правило, намагалися вислужитись перед верхівкою системи. Таких, на жаль, вистачає і в пострадянський час...

Неодноразово Петро Скунць порівнює головного героя поеми «Розп’яття» з явором. Інколи навіть міняє їх місцями. А в самому кінці взагалі зводить їх ув одне.

На вітрові ярім,
на вітрові дикім
помірявся явір
із небом великим.
І вдарила в явір
нічна блискавиця.
Не збудеш ударів,
якщо не схилився.

Як окремий вірш ці рядки прочитувалися би без зайвої пильності цензури, проте в поемі їм надалося особливого прочитання. Читати поміж рядків дуже просто: явір – це звичайно Іван Кубинець, блискавиця – фашисти, що його розпинали, удари – забивання цвяхів, точніше за текстом його сковувала поглядами «рота».

Ніби
небо
прибивали
до очей зірками.

Ще виразніше помітна схожість між людиною і природою в майже останніх рядках поеми:

Може, був ти явором, і тебе зломили,
і ти мав лежати з іншими уряд.
Листя облітало згаслими думками,
соки виливались із відкритих жил,
але ти впирався босими гілками,
дерся, продирався, драбався – і жив.

................................................................

Тільки десь із ночі вибрело прозріння,
що даремно ловиш ти чужі сліди,
бо твоє це листя, і твоє коріння,
і твої дороги сходяться сюди.

Іван Кубинець постає перед читачем передовсім тією силою протистояння, в результаті якої твориться народ. Такими кубинцями для українського народу були і Дзюба, і Чендей. Тому не дивно, що представники Компартії пустили «під ніж» поему про Івана-свобоволюба.

*     *     *

Підсумовуючи, варто сказати, що для Закарпаття (його культурного, громадського, літературного життя) ім’я Петра Скунця займає окреме, почесне, величне місце в поезії, публіцистиці, літературознавстві.

Для поезії Петра Миколайовича характерним є актуальність піднятих проблем, багатство художніх деталей та образів. Найчастіше поет звертається до історичних мотивів, переносячи їх на канву сучасного. Попри злободеннісь публіцистичних тем, текст Скунця цікавий і колоритний.

Увійшовши в літературу стрімко і потужно, молодий Скунць одразу підняв рівень поезії на кілька щаблів вгору. Видана 1961 року збірка «Сонце в росі» дала уявлення про поета самобутнього, індивідуального, в центрі світогляду якого була Україна, її болі і нечисленні перемоги.

«На границі епох» Скунць написав 1967-го. Саме тоді шістдесятників активно розпинали, проте його, Скунця, «розіп’яли» за пізнішу поему – «Розп’яття» (1971 р.), тираж якої був брутально знищений. Невелику частину з нього все-таки було врятовано (поцуплено водієм машини, яка вивозила примірники з видавництва).

Петро Скунць хотів бути Одним. Він ним є. Таких не було раніше і не буде вже потім. Хоч в наших думках, в наших спогадах про нього – ми разом. Оживлюємо Скунця, читаючи його літературну спадщину. Він живий.

Ми живі.
А ті живіші,
що не змовкли і в землі.

Промовляє до нас його «Сонце в росі», «Полюси землі», «На границі епох», «Всесвіт, гори і я», «Розп’яття», «Розрив-трава», «Спитай себе», «Один»... Промовлятиме щоразу, як їх читатимемо.

Література:
1. Андрухович Ю. І. Таємниця. Замість роману. – Харків: Фоліо, 2007
2. Іванишин Петро. Поезія Петра Скунця (Художнє вирішення національно-духовної ідентифікації ліричного героя). – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2003. – 296 с.
3. Моренець В. Антитези Петра Скунця // Скунць П. Один: Вірші, поеми, балади, переклади, мініатюри. – Ужгород: Ґражда, 1997
4. Салига Т. Ю. Я пішов від сина Божого Христа // Дзвін. – 2007. – № 1
5. Скунць П. М. Інтерв’ю з самим собою // Екзиль. Науково-мистецький часопис. – 2007. – №5
6. Скунць П. М. Прийдемо туди, звідки прийшли // Екзиль. Науково-мистецький часопис. – 2007.  – №2
7. Скунць П. М. Розп’яття. Поема. – Ужгород: Карпати, 1971
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №6(11). – С. 24-27)

Василь Скакандій. Розп’яття. Ілюстрація до книги Петра Скунця "Один". 
Ужгород: Ґражда-Карпати, 1997.

(Далі буде)

Теги: Скунць

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати