Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України

Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України 

Почну з апокрифу, що його вивудив колись у всесвітній мережі. Пані, приємна в усіх відношеннях, повідомляла по секрету історію, яка трапилась з нею в передноворічну ніч напередодні 2009 року. Відбірне київське панство – успішні та вдоволені собою столичні політики, чиновники й бізнесмени – зібралися вкупі на заміській елітній фазенді, аби з душею відпровадити непоганий для них минулий і стріти бажано не гірший новий рік. Усі в доброму настрої, розслаблені, розігріті алкоголем. Аж тут увагу товариства за-микає на себе щойно прибула з морозу дама – схвильована, бо має новину, якою жадає рознести в клоччя ліниве перетікання світської бесіди. Нині ця дама як політична істота набагато менш популярна, але тоді вона все ще депутат, недавно побувала в теплій шкурі замміністра, і чоловік у неї не абищо – народний обранець, впритул дотичний до особливих вітчизняних силових структур. Отже, її короткий спіч: «Я к вам, господа, с тем, чтобы сообщить преинтереснейшее известие: там, наверху, приняли окончательное решение: проект Украина закрывают».

Чи було це насправді – достоту невідомо, свідки непевні. Утім, про роботу всяких добровільних і просто найманих «ліквідаторів» у минулі роки пребагато відомо. Я ж тут про ясні познаки аварійних гальмувань і про сліди діяльності лиш кров’ю і потом відсунутих від керма спеціалістів з демонтажу державних конструкцій. Або, приміром, теперішні культурно-мовні та все більш перманентні політичні непорозуміння України з Угорщиною Віктора Орбана. Хтось каже, що всьому бідою фантомні і посттравматичні болі Тріанону, безмежна туга стражденних сарак за Великою Угорщиною, неприкриті їх мріяння про територіальні придбання навспак. Минуле століття, таке важке і криваве, безслідно не минає. Комусь кортить повтори-ти. А ще сторонні спокушання та заповзяті запрошення на страту України усім зацікавленим. Допоки нестерті ходи, як повсюдно наслідили з фальшивими політичними рухами, з нечесними намаганнями, не-гласними домовленостями і «договірняками» навколо України. Либонь, заповідано їм було оцю територію, закарпатську нашу землю. «Беріть, нам покіль не треба». Поманили сласним шматком і ось уже маєш. Не відчепляться, хоч стій.

Також актуальне. Про наспілий Томос. На цьому потолоченому полі сліди багатьох ніг, нічних гулянь і таємних зговорів. Зі свідомим забуттям діянь минулих часів на руїнах України, що ледве відійшла од жорстокостей Другої світової, передуючих нищень українського світу сталінським режимом. Так, мова тут про російське православ’я, в той час кероване патріархом Піменом, яке пречудово сприяло Сталіну в ліквідації греко-католицької церкви. Певно, це відрижка ще з давніх обходжень і звичок – нещасне спіткання патріарха Кирила з папою Франциском в аеропорту Куби. Де головною темою мали географію – куди дозволено сягати рукам російського православ’я і як ліпше обмежити зайвий вплив українського «уніатизму». Папа Франциск, стоячи там, не аеродромі, немовби витав в амнезії, чи справді не тямив, що нині діючий Московський патріархат не поставав канонічним способом та й ширив свій вплив переважно силою примусу. Були часи (1993), коли запрацювала Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між римо-католицькою та помісними православними церквами, від роботи в якій передбачливо усунули УГКЦ. Заказано малим, щоб плутались під ногами. Скороминуща печаль – формена невдача згаданої комісії на зібранні в Балтіморі, США (2000). З іншим нібито гаразд – невмируща «Ostpolitik» у дії. Політика, в якій ні на гріш не ставлять молитовного духу екуменізму, якщо є інтереси сильних, справи суто політичні. Довгенько кувались таємні навколорелігійні домовленості – щось на кшталт лагідного пакту Молотова-Ріббентропа. Усе б нічого, якби не Боже провидіння і швидкий крах зговору – того, що в Гавані, в 2016 році. Недовго здогадатися, що її прокреслили, подільну лінію на умовній карті Кирила-Франциска. Якщо так, логічним є чудне знеохочення і майже неприкрите роздратування Ватикану через обіцяний Вселенським патріархом Томос. Шкода, після зустрічі з Кирилом не чутно й помислу, аби зустрітися Франциску з Варфоломієм. Допори в Апостольській Столиці більше зважали на силовий імперський чинник Кремля (бо скільки там священичих дивізій у Кирила?). Недавно ще лунало з вуст Папи Римського 31 травня 2018 року на зустрічі у Ватикані з митрополитом Волоколамським Іларіоном (Алфеєвим), що там виступають за «збереження єдності Руської православної церкви». Затим тривала пауза, показне мовчання. І лишень 26 вересня під час зустрічі голови Українського МЗС Павла Клімкіна з секретарем з міждержавних відносин Святого Престолу Річарда Ґаллаґера останнім було заявлено, що «Ватикан підтримує створення в Україні окремої помісної церкви». Дочекались, вельми вдячні.

Про скриті од широкого загалу настрої Святого Престолу, що радше йшли од лукавих очікувань та спо-дівань осіб з оточення папи Франциска, доволі нам вказує цікава та в багатьох речах суперечлива доповідь «Характерні особливості ідентичності Східної Церкви» («Tratti peculiari dell»identita di una Chiesa Orientale»), проголошена секретарем Конгрегації Східних Церков архієпископом Василем Цірілом на 21-й зустрічі східних католицьких єпископів Європи. Зібрання це проходило 14-17 червня 2018 року в Лунгро, то на півд-ні Італії.

З побіжного погляду, згадане повідомлення позначене міцною казуїстикою, а також і глибоким зануренням в історію різноманітних відгалужень духовного тіла світового католицизму. Наразі проявний все той же інерційний слід від сталого спрямування на притлумлення впливу Української Церкви в українському ж світі. Помітно, що в доповіді неначе запізніла відповідь на рішення Священного Синоду єпископів УГКЦ (відбувся 16-31 травня 1992 року в соборі св. Юра у Львові), який вийшов з посланням папі Іванові Павлові II. Синод той раз пропонував можливе розв’язання актуально гострої ситуації з греко-католиками Мукачівської єпархії, де «значна частина священиків і переважаюча частина вірних виявляла рішуче бажання належати до Києво-Галицької митрополії, оскільки вони вважали себе одною Церквою і одним народом з греко-католиками русинами-українцями всієї України». Зазначимо, що в ті дні на адресу Синоду вже поступили 54 писемні звернення від 77 діючих церков і церковних громад Мукачівської єпархії, які «заявляли свою єдність з усіма греко-католиками України, яких вважали своїми братами по вірі, по крові і по мові…» На жаль, в справу єднання втрутились лукаві сторонні сили. Якщо без даремних розмислів, завадило розумному розв’язанню тодішньої ситуації впливове лобі у Ватикані з переважно угорських та словацьких церковних діячів.

Найперше вражає в повідомленні владики Василя виразне жадання опиратися «прихованим намаганням УГКЦ глобалізувати свій пасторський вплив» через творення українських освітніх та духовних центрів поза кордонами України – все на підставі присутності розсіяних по світу етнічних українців. Таких укра-їнських вірників, на переконання владики Василя, лишень вибірково належить відносити до потенційних вірників і членів Української Церкви. Вважає, з цим слід бути обережним, щоб «уникати тем націоналізму та етнічної приналежності, і аби це не призвело до плутанини з церковною приналежністю». Архієпископ Василь Ціріл з різних сторін підступає до розгляду заявленої ним проблеми. Зокрема, стверджує про начеб-то існуючі «посягання» згаданої церкви на виняткову юрисдикцію Крижевацького єпископа в Хорватії. Надто ж занепокоєний тим, що греко-католицькі вірники в Боснії й Герцеговині сильніше тягнуться до Української церкви, аніж сумирні та давнішні русинські поселенці в Хорватії. Знайшов тому причину – непоодинокі представники боснійського духовенства раніш-бо навчалися в українських освітніх центрах за кордоном, через що вчиняють для себе хибні висновки. Тут варто б згадати думки видатного вченого, літератора й славіста Юліана Тамаша про складну долю балканських русинів: «Ніхто з державотворчих на-родів не вважав нас ані своїми, ані чужими. Просто нас толерували. Скажімо, в Угорщині, Словаччині чи Польщі унія була сильніша, й там процеси асиміляції йшли швидше. Ми зберігали ідентичність у хаті, але й певною мірою адаптовувалися до суспільства, держави, до яких належали. Русини пам’ятали власну історію й водночас не до кінця знали її. Кожен державотворчий народ не сприяє тому, щоб національні меншини дійшли до власного національного усвідомлення». Далі інша вагома думка: «Якщо історичні зв’язки русинів і українців, тобто русинів як українців є абсолютно очевидними, то невже Бог хоче відривати русинів від українців, Крижевацьку єпархію від української греко-католицької церкви, щоб пов’язувати їх з тими греко-католицькими єпархіями, котрі відзначалися у ролі асиміляторів русинів до державотворчих націй, котрі нас віками і дуже ефективно асимілювали».

Утім, на переконання владики Василя, в Центральній Європі та й на Балканах у ділах церковних доволі менше проблем з русинами, аніж з українцями. Оскільки «українці загалом не втрачають свого етнічного характеру, а тому зазвичай підтримують зв’язок з материнською церквою, тоді як «русин» у Церкві – це не етнічний означник, це всього лиш приналежність до обряду та традиції». Русинів, вважає архієпископ Василь Ціріл, довго вводили в гріх, хибно нав’язували їм неправильний «політичний вибір, як то було в східній Словаччині в епоху комунізму, коли декотрі з місцевих русинів проголосили про власну українську національність як власну національну приналежність». Через це, побивається Владика, легко їм було стратити священну чистоту обряду, який є «літургійною спадщиною та наділений богословським, духовним та правовими визначниками, своїми особливостями культури та історичних обставин, що віддзеркалені в образі живої віри та характері кожної Церкви». Для владики Василя, зважмо, етнічність – далеко не перший ідентифікуючий елемент у справах церковних.

Для тлумачення власної концепції, яку він виводить з розгляду умовної дихотомії обрядового й етніч-ного, владика Василь вдається до глибоких екскурсів у життя кількох Східних католицьких церков – з детальним описом досвіду екзотичних Сиро-халдейської чи Сиро-маронітської, так само Греко-католицької церкви Ефіопії та Еритреї, торкається навіть основ духовного життя католиків в індійському штаті Керала. Звісно, тепер відсутня, як він каже, країна під назвою «Халдейська», так само відсутні в наш час вірники, які б сприйняли для себе етнічну халдейську ідентифікацію від давньої халдейської держави Вавилону. Немає ніде в світі халдейської сучасної нації чи національності, а проте існує Сиро-Халдейська Церква. Вла-дика вперто й розлого вибудовує аргументацію – зі згадуванням сиро-халдеїв, греко-маронітів, коптів, вір-менів тощо. Це повинно б потроху вивести слухача на сприйняття допевне головної мети – протистояти і будь-що протиставити «бажанням Української церкви гуртом включити до себе разом з територією вірників Мукачівської єпархії». Архієпископ Василь винуватить Українську Церкву за її начебто намагання застосувати задля «об’єднання церков з існуючим статусом sui juris (власного права) старе протестантське правило regio eius religio, або ж і принцип, який застосовується в православному (ортодоксальному) світі – одна держава, одна церква». Що в згаданому звинуваченні приховане лукавство, видно з дослідження д-ра Миколи Крокоша «Еклезіологічні підстави для входження Мукачівської греко-католицької єпархії до УГКЦ». Там М. Крокош каже наступне: «В юридичній площині МГКЄ на даний час є в Україні еклезіологічно неприродним утворенням – окремою Церквою свого права чи лат. sui juris, що існує паралельно до УГКЦ. Це суперечить як звичній католицькій еклезіологічній практиці, згідно з якою в одній і тій самій країні повинна бути єдина церковна організація, так і цілій канонічній традиції Східної Церкви (пор. 34-ий Апостольський канон), за якою організація Церкви орієнтується за адміністративною побудовою держави… Регіональні особливості не можуть бути причиною для церковного розділення. Саме по собі входження Мукачівської єпархії до УГКЦ жодним чином не загрожувало б місцевим традиціям закарпатських греко-католиків, так само як воно не ставить під загрозу й своєрідність закарпатців інших конфесій». Відтак, напрошується простий висновок, що «стремління Верховного Архієпископа Києво-Галицького УГКЦ об’єднати під своїм омофором усіх греко-католицьких християн східнослов’янської тра-диції є природним еклезіологічним розвитком – продовженням становлення одного з еклезіологічних центрів християнського світу. Ми ж повинні єднатися навколо спільного спадку – нашої літургійної традиції, навколо благодаті нашого «Нового Єрусалиму» – золотоверхого Києва, навколо наших історичних зв’язків».

Вибудовуючи власну аргументацію, владика Василь входить у малозмістовний дискурс, немовби відтворюючи тези з доволі давнього (від 1 липня 1990 р.), а притому зовсім малограмотного та плутаного за змістом листа до папи Івана Павла II авторства місцевих єпископів Йосипа Головача й Івана Семедія. У листі поважні церковні діячі з брехливо-наївною і майже дитячою безпосередністю говорили наступне (перекладено з італійської):

1.      Закарпаття не належало до Великої України.

2.      Наш народ не український і називається русинами.

3.      Наша Церква об’єдналася з Римом без українців у Мукачеві 1646 року.

4.      Наша традиція відрізняється від української.

5.      Об’єднання нашої Церкви з українською ієрархією збудить спротив нашого народу, що може призвести до трагічного наслідку.

6.      Наша церква не для українців, але для русинів, була і є Церквою свого права, тобто самостійно підкоряється безпосередньо Святій Столиці.

7.      Ми готові співпрацювати з єпископами і священиками української єпархії, але відстоюємо нашу національну і церковну самобутність.

8.      Просимо Вашу Святість ласкаво, щоб обсудити можливість про створення нової єпархії зі столицею в Хусті, що було би передумовою нової митрополії.

Василь Ціріл таки не уникає крючкотворства, і то з небажання згадувати незручні для нього історичні факти. Він пробує абияк обґрунтувати потребу подальшого збереження в Україні двох помісних греко-католицьких церков. Доходить до того, що нинішню лінію поведінки УГКЦ у її стосунках з МГКЄ прирівнює до діянь Московського патріархату в часи сталінських репресій Української Церкви. Ось так несподівано думки одного з очільників Святого Престолу внутрішньо римуються з теперішніми намірами Кремля, із сумнівними залякуваннями українського суспільства всілякими побрехеньками, які потоком течуть від млина відомства патріарха Кирила (Гундяєва). Лишень би стати на заваді наданню автокефалії Українській православній церкві.

Теперішнє збереження за Мукачівською єпархією статусу свого права – не тільки доволі пікантний момент в українському релігійному житті, але й неприємний правовий аспект, через які недовго дійти до не-визнання Закарпаття частиною України, і щоб місцевих українців перестати вважати українцями. Секретар Конгрегації Східних Церков архієпископ Василь Ціріл від початку уникав визнавати переважаючу присутність української людності тут, у нас, за Карпатами. Влітку 2009 р. під час урочистого вшанування пам’яті жертв репресій греко-католицької церкви на Закарпатті в другій половині XX ст. він ніде і жодним чином не згадував про сущих на Закарпатті українців. Аналогічне мали 12 січня 2013 р. з його проповіддю на Літургії в Ужгородському кафедральному Хресто-Воздвиженському храмі під час обряду хіротонії єпископа Ніла Рущака. Владика Василь тоді наголошував про сакральну потребу незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії: «Будучи за ідентичністю сином цієї землі і цієї особливої церкви «свого права», що є греко-католицькою Церквою Мукачівської єпархії, ти своєю особою представлятимеш її церковну осо-бливість і гідність». Зміст його проповіді виказував цілковите замовчування української ідентичності в більшості вірників Мукачівської греко-католицької церкви. І це подавалось як головний аргумент на користь збереження «незалежності» від УГКЦ. Той раз показала себе категорична непоступливість нинішнього проводу Мукачівської греко-католицької єпархії. В інших запрошених впливових представників з поза меж України відчутна була та сама протидія об’єднанню греко-католицьких церков України. Як старий рецидив задавненої хвороби, нарешті варто б оцінити нашій спільноті і невдалу спробу створення наприкінці 2016 року так званої Мукачівської Русинської Митрополії.

Цікаво відзначити, чого найбільше уникав згадати в своїй розлогій доповіді владики Василь. Зокрема, того факту, що від часу свого визнання в першій половині XVIII ст. Мукачівська греко-католицька єпархія не була і не стала незалежною, позаяк цілковито підкорялася духовній владі Остригомського архієпископа. Бажання усамостійнити себе від негативних угорських впливів тривалий час живило наміри здобути статус свого права. Мукачівська єпархія досягла цього лишень у 1937 році, і то ненадовго – вторгнення та оку-пація військами гортиської Угорщини усієї території Карпатської України в березні 1939 р. умент відновило давній статус-кво – повернення під контроль Остригомського архієпископа. То лишень у 1993 році офі-ційний Ватикан тимчасово надав Мукачівській греко-католицькій єпархії статус sui juris. Якщо раніше жаданний статус свого права мав би ґарантувати збереження обрядової та національно-культурної самобутності закарпатських греко-католиків в умовах чужої держави (Угорщини або Чехословаччини), то в умовах існування власної Української держави це перетворилося на безглуздий анахронізм. Якраз на по-чатку 1990-х антиукраїнське крило духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії за активної підтримки так званих неорусинів безкомпромісно почало відстоювати незалежний статус. Ватикан несподівано опинився під шаленим тиском частини місцевого духовенства – проугорського або тутешняцького спрямування, також численних впливових зарубіжних покровителів неорусинства. Не обійшлося без зусиль доти вже налагодженої «сепаратистської» агентури іноземних спецслужб. Під важким напором ззовні, також через організовані внутрішні провокації та переслідування, від яких страждали священики і духовні особи української орієнтації, які вболівали за об’єднання греко-католицьких церков України і твердо підтримували бажання абсолютної більшості своїх вірників. З усього вийшло, що на початку 1993 року кардинал Акіле Сільвестріні, префект Конгрегації східних церков, рекомендував призначити в Закарпатті для вірних русинського (у той час офіційно русинами записалося близько 100 осіб) та українського походження й орієнтації окремих синкелів. Так відбулося беззмістовне та штучне розділення українців у своїй Церкві. Цим актом зневажили жертви, покладені на вівтар визво-лення і легалізації діяльності Української церкви моїми земляками – єпископом Іваном Марґітичем, оо. Павлом Мадяром, Петром Оросом, Богданом Тодавчичем, також отцями Йосипом Завадяком, Деонізієм Дребітком, Миколою Шепою, Полікарпом Лозаном, Мелентієм Малиничем, Іваном Сідеєм, Антонієм Станканинцем, Антонієм Мондиком, Борисом Краснобрідським, Юрієм Станинцем, Леонтієм Дебелем, Теофаном Скибою, Іваном Сатмарієм, Йосипом Штилихою, Юрієм Федакою та іншими. Всі ці українці самозречено і чесно служили Церкві та були за єдність греко-католиків у країні.

Дотеперішнє збереження незалежного статусу Мукачівської від Української церкви всупереч заявленій від початку і віками усталеній позиції Ватикану, що завжди ладен був визначати територіальні межі окре-мих церков та єпархій, зважаючи на чинні, визнані міжнародним співтовариством кордони держав, на те-риторії яких діє та чи інша помісна церква. Бо саме на цій основі влітку 1995 року, завдячуючи старанням і ретельно розважливій позиції тогочасного Апостольського нунція в Україні архієпископа Антоніо Франко, підготувала Конгрегація східних церков проект «Декрету про створення Ужгородської (або Мукачівської) митрополії у складі Верховної Архієпископської церкви». З його ухваленням Ватикан готовий був визнати юрисдикцію глави УГКЦ над усією територією України і покласти край спробам втягувати себе в різні політичні ігри довкола існування двох помісних греко-католицьких церков: «Святий Престол звичайно завжди при визначенні територіальної структури помісних Церков зважає на існуючі і визнані міжнародним співтовариством кордони держав, на території яких знаходиться та чи інша помісна Церква. Щодо України, то цей процес «територіальної реорганізації» ще не закінчений для Церков латинського і греко-католицького обрядів. Щодо Греко-Католицької Церкви, то питання території Верховного Архієпископської Церкви Львова є надзвичайно складним, про що добре відомо Вашому Преосвященству. Святий Престол, уважно вивчивши це питання, готовий до того, щоб визнати юрисдикцію Верховного Архієпископа Львова над всією територією України» (цит. лист від 31 серпня 1995 р. архієпископа Антоніо Франко до владики Івана Семедія з приводу вже згаданого декрету). Апостольський нунцій просив тоді єпископа-ординарія Івана Семедія «правильно інформувати Святий Престол про реальне становище на Закарпатті». Там же зазначено таке: «Сьогодні не можна говорити про «русинський народ» і про «Підкарпаття», не викликаючи вкрай негативної реакції». І що «подібна ситуація з часом може змінитися, але, думаю, не на користь «рутенської позиції».

Шалений опір, підступні дії завадили впровадженню Декрету в життя. Із Капітули МГКЄ стали почергово вилучати священиків української орієнтації, з місцевої духовної семінарії – богословів зі схожими поглядами. На жаль, думку Антоніо Франко не хотіли чути ті, хто для себе наперед усе вирішив. У листопаді 1995 року під час роботи Синоду єпископів ГКЦ рішення про належну реорганізацію МГКЄ так і не було прийнято. Гадаю, що тоді припустилися допоки невиправної помилки. Уся ця історія завдала величезної шкоди як Католицькій церкві східного обряду в Україні, так і авторитету Святої Столиці в Україні.

Утім, вернімось до «дослідження» владики Василя. Він стривожений можливою нещасливою долею цер-ков-доньок Мукачівської єпархії – греко-католицьких церков Словаччини й Угорщини, Крижевацької єпархії на Балканах, а особливо Пітсбурзької митрополії в США (Byzantine Catholic Metropolian Church of Pittsburgh), у разі входження МГКЄ у лоно УГКЦ. Вважає, що така дія неодмінно призведе до розриву історичних і ритуальних зв’язків доньок зі своєю матір’ю-церквою. Натомість вважає природним, що в Пітсбурзькій метрополії «русинські» вірники поголовно «зробили вибір на користь американського національного почуття» (так, наче забуто про плідне життя і видатну працю в недавній історії там, за океаном, славних релігійних діячів і інтелектуалів – оо. Атанасія Пекаря, Олександра Барана, Юлія Кубіні тощо). Вірно ж те, що можна зайти до будь-якого храму «русинських» єпархій, чи то в Пітсбурзі, чи в Пряшеві, або ж у Мішкольці чи Марія-Повчі, і помітити: там безроздільно панує аж ніяк «не мова русинської землі», а тільки англійська, словацька чи угорська.

До речі, владика Василь зовсім не схвалює, щоб етнічна група, переселившись на інший континент, продовжувала розглядатись як вирішальний та ідентифікаційний елемент, позаяк за переселенням настає прогресуюча втрата мови, розрив контактів з країною походження. Невідворотна асиміляція на новому ґрунті є, за його оцінкою, чималою завадою місіонерській функції Церкви.

У розумінні архієпископа Ціріла, нині притаманний окремим Східним церквам Європи статус свого права прибрав ознак незмінної сутності і незмінного атрибуту. Це наче схоже на придуману в надрах тоталітарного суспільства радянську «прописку». Владика свідомо витворює паралель зі світським суспільством. За такою аналогією, приналежність вірників до Церкви свого права повинна розглядається як певна духовна прив’язка-обитель, з належною територіальною осілістю, що нагадує громадянство, а етнічна приналежність є вторинною ознакою. З сумнівної казуїстики, грузького нагромадження теологічних аргументів та винаходів виклепує він безальтернативну ідею подальшого збереження незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії. Звісно, можна й надалі б не зважати, що понад 80% мешканців Закарпаття – українці. Втім, навіщо стільки хитрощів та маніпуляцій поважній і наділеній високою духовною владою людині. Все лишень для того, аби захистити непродумані рішення інституції, до якої приналежний.

Щоб закореніти хибне визнання Ватиканом незалежності теперішніх неорусинів в релігійній сфері, нав’язати думку про інакшість закарпатців від українців, які начебто споконвіку мешкають лиш по той бік Карпат. І тим зневажити думку видатного закарпатця, греко-католицького отця-василіянина та українського поета Зореслава (Севастіяна Сабола): «Перед закарпатським духовенством стоїть дилема: або станути одверто при свойому українському народі, шануючи його мову й національну свідомість, або самим пропасти, лишаючи Богом повірений нам народ на поталу ворогам Церкви».

Гірко, що з поглядами архієпископа Василя Ціріла досі солідаризується нинішній провід МГКЄ. Заграючи з неорусинством, там неналежно препарують історію краю, часто з намірами «вивільнення» історичного Закарпаття з українського етнокультурного простору. І далі ведуть розмови про особливий «закарпатський» літургічний обряд. Обстоюють використання як культової переважно церковнослов’янської чи навіть «церковно-народної мови», тим заперечують будь-які зв’язки між греко-католицькою традицією на Закарпатті і Галичині.

Незалежний статус Мукачівської греко-католицької єпархії доказують, вдаючись до перекручень і в мовному питанні. Ще від початку 90-х років дехто в керівництві єпархії не втомлювався стверджувати, що використання в богослужіннях української мови начебто неспроможне забезпечити належної їм урочистості та суперечить місцевим традиціям. І вже повним анахронізмом є те, що в Ужгородському кафедральному храмі стільки років діє так звана «українська» громада, вірні якої таки домоглися, аби хоч у неділю та святкові дні відправлялася літургія українською мовою. Але й в цім є проблема, бо чомусь створюють неприйнятні умови та поволі відтісняють на віддалені парафії саме тих священиків, які ведуть богослужіння українською. Хотілося б вірити, що настрої закарпатського греко-католицького духовенства в останні кілька років помітно змінились і це спонукатиме керівництво МГКЄ мінятися в собі. Гадаю, їх правильний вибір попереду.

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати