Петро Скунць в “Екзилі”. V

С В І Т   Б Е З   П Е Т Р А   С К У Н Ц Я

Іван Ребрик:
ПЕРЕЙТИ ЦЮ РІКУ, або СВІТ БЕЗ СКУНЦЯ

Це давно вже не вперше. Але чимраз глибше сягає біль, фізично відчуваєш, як тебе меншає, мовби відтяли фалаток і кинули на ваги. Стоїш безборонний, вразливий, знекровлений. «Кому яке діло до тебе, а тобі до кого?..»

Зціплені в безсиллі зуби не можуть втримати сльозу. Ти ховаєшся за нею. Це знають всі, це й ти знаєш.

Пару десятиліть, виповнені важливим для тебе змістом, стоять за спиною, й кортить озирнутися.

Твій іконостас також виповнений, святі розміщені не за рангами, кожен у центрі, але вони чують твої молитви. Ти вмієш до них молитися. Ти навчився приходити до них на сповідь.

Ти багатий. Був багатий. Перейти цю ріку зцілення – твої багатства потрояться. Але як перейти цю ріку? Що робитимеш у своєму багатстві? Сам? Один?

…Василь Федак, Юрій Станинець, Іван Марґітич, Вікентій Шандор, Зореслав… І от  – Петро Скунць. Коло замкнулося.

Вони навчили тебе в цьому хиткому світі заповідей своїх, й ти ніколи їх не переступиш. Заповіді закарбовані для тебе в кожному імені –  як заповіт.

Почуття боргу рятує. Сплатиш його повною ціною, бо в цьому власне і є сенс твого буття. Почуття боргу. Не почуття вини. Винних розсудить Бог.

Скунця можна б вважати середньостатистичним у тривалості життя українських чоловіків. Це єдине, де він підпадає під статистику. Але хто порахує, скільки життів мав Петро Скунць за свої шістдесят і неповних п’ять років? Скільки їх, Петрів, полягло на полі битви, на чужому, ворожому полі? Скільки розп’ять і воскресінь, Петре? Рани кровоточили й кровоточать. Цією кров’ю написано «Собі на смерть».

Собі на смерть написано кожним із них. Написано, безперечно, для нас. Без них. Вони схожі, як браття, у всьому. Може, й брати не бувать такими. Вони всі, як Один.

Ти відганяєш від себе це слово, а воно силою втискається в рядок – Україна. Отож бо, Мамо! Полюби дітей своїх, як вони любили Тебе! Навчися любити. По-материнськи просто й ревно. Вони любили Тебе. По-синівськи віддано й безкорисно…

А ще й собі.

Тобі подарували щиро і щедро те, чого ніде й ні за які гроші не купиш. Можна стратити, спродати. Світ багатий на спокуси. Світ без Hих…

«Ми зустрінемось. Ми обов’язково зустрінемось…»
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 2)

Леонід ГОДОВАНИЙ:
ВИДАВНИЧА РОБІТНЯ

Видавничий редактор – лише одна з багатьох виразних граней творчої іпостасі Петра Скунця. Із редакції газети “Молодь Закарпаття” на видавничу ниву його запросив директор Василь Фесенко. Так молодий поет став колегою досвідченого Фелікса Кривіна, який першим розгледів у хлопцеві з Міжгір’я талант великого майстра поетичнорго слова. Фелікс Кривін був редактором першої збірки Петра Скунця “Сонце в росі” і влаштував авторові ґрунтовний майстер-клас професійного спілкування з поетичним словом. Саме тоді народилася щира і безкорилива родинна дружба цих творчих особистостей, а у взаєминах “красиве і корисне” (за Максимом Рильським) йшло поряд. Турботливість старшого за віком Фелікса Кривіна в свій час відвела від Петра страшну хворобу, подарувавши поетові довге і повновартісне життя.

Видавнича робітня над книгою – особливо у 60-80-ті роки – це планове виробництво з його графіками і зобов’язаннями перед поліграфічними партнерами, це фінансовий доробок з відрахуваннями до державної скарбниці, а понад усе – важка праця над не завжди кондиційним рукописом, це психологічне і фахове змагання з авторськими амбіціями. Подібний шлях пройшов Петро Скунць. І пройшов достойно.

Як автор він знав, якими болісними можуть бути редакторські запотиличники, тому до авторів редагованих книг ставився по-батьківськи доброзичливо і вимогливо. Він дбайливо няньчив перші книги молодих авторів, не чинив творчого насилля. Ці принципи Петро Скунць сповідував у поезії, художній прозі, в опрацюванні фольклорних записів. Десятки авторів Закарпаття, Івано-Франківщини та Буковини прагнули, аби їх рукописи потрапили до Петра, бо це означало, що редакторське огранювання дозволить слову виглядати діамантом.

Власне, подібний стиль був притаманним редакції художньої літератури видавництва “Карпати”. Цей департамент практично завжди був укомплектований творчими особистостями. В різні роки разом з Петром Скунцем, зокрема, працювали Іван Чендей, Семен Панько, Петро Угляренко, Василь Басараб, досвідчений перекладач і редактор, актор і режисер – майстер сюжетної вибудови художнього твору, сподвижник славнозвісного Леся Курбаса, заслужений артист України Гнат Ігнатович… Такі постаті збагачували не лише рукописи, але й один одного непересічним редакторським досвідом.

Редакторський хист Петра Скунця був визначальним для колективних збірок початкуючих авторів, для великих прозових полотен з “Бібліотеки «Карпати»”, для найбільшої в Україні серії фольклорних видань “Коло гірської ватри”…

Петро Скунць також не цурався редакторської роботи над виданнями з-поза меж красного письменства. Але найбільше у нього лежало серце до книг про природу Карпат. Він і редагував, і робив літературні записи доробку науковців, щедро вкраплюючи в текст поетичні перлини метафор, порівнянь, казкового мовного чаклунства… Подібні книги набирали своєрідного, властивого лише їм літературного шарму, словесної виразності… Саме цим вирізняються книги із серії “Берегти природу – берегти життя”, а надто фотоальбом “Шовкова косиця” – єдина книга з України серед 60 видань колишнього СРСР, подарованих у бібліотеку штаб-квартири ЮНЕСКО.

Народжений у рік коня Петро Скунць терпляче і до мозолів сумлінно орав видавничу ниву. Але ще існували незаймані перелоги власної творчості. У сутеренах його бунтівної, чесної і справедливої душі покоїлися скарби історичної пам’яті і любові до отчих порогів, де покоїлися терзання за важку буденність довкола сущих, де покоїлися валуни серцевого болю від змагань із ницістю за честь, за щастя всієї України і рідної Срібної Землі поготів…

Велика поетична, публіцистична, журналістська і видавнича творчість Петра Скунця, на жаль, нині ще до кінця не оприлюднена, не осягнута і не вивчена. Ми ще до кінця не збагнули всієї глибини далекоглядного і передбачуваного поцінування прийдешнього у творах Петра Скунця. Він ще для багатьох з нас залишається не прочитаним, не розгаданим, не до кінця зрозумілим… Але це залежить від нас самих…

Сумно, що Петро Скунць полишив нас… Печаль огортає, бо безмежний Всесвіт, планета Земля на одну величну, добру, чесну, справедливу, робітну і творчу Людину стали біднішими…
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 11)

Василь ГОРВАТ:
ПРИСУТНІСТЬ

А потім із жалем і здивуванням я подумав, як рідко ми зустрічалися. Мов запізнілі крихти, почав збирати тривалі й побіжні розмови, з яких катастрофічно мало пригадувалося – кілька разів у спілці, у нього вдома, один раз удома в мене... спільна поїздка до Станинця...  Так, і одночасно із здивуванням. Тому, що весь час було заспокійливе відчуття, що спілкуємося постійно чи не щодня. Можливо, тому, що обопільною “поштовою скринькою” за всі ці роки було видавництво “Ґражда”, де він бував досить часто і де його повсякденна, звична присутність незмінно відчувалася в наших розмовах. І було своєрідне спілкування, коли наші публікації з’являлися одночасно на сторінках часопису “Екзиль”, в обласній періодиці...

Але не тільки це, не тільки тому. Відчуття присутності Петра Скунця в свідомості багатьох просто не могло не бути. Мовленим чи написаним словом він формував позицію, називав чорне – чорним і біле – білим, говорив правду, яку не могли заперечити й ті, на кого була спрямована ця правда. Його присутність допомагала почуватися впевненіше у найбільш непевні часи (тобто завжди), допомагав відчувати себе не самотнім. А він – Один.

Один. Безліч літературних гуртків та об’єднань на початку минулого століття вовтузилося, дискутувало, сварилося – неокласики, “плужани”, футуристи, “вусппівці”... Минали десятиліття, і залишалися “просто” поети – над течіями, тенденціями, літературними міжусобицями. Олесь, Тичина, Плужник... Були “празька” “нью-йоркська” школи – залишилися просто Ольжич, Теліга, Маланюк, Рубчак, Андієвська…

Історія так чи інакше повторюється. Забуваючи, що пам’ять про велику людину неможливо приватизувати, знайшлися бажаючі втиснути ім’я Чендея в свою компанію “русинів”. Спроба, по-перше, нечесна, а по-друге – абсурдна, бо постать Чендея в кінцевому рахунку недосяжна для мізерних намагань. Про це відразу ж  у безкомпромісній формі нагадав їм Петро Скунць. Не виключено, що з часом ім’я й самого Петра Миколайовича спробують використати ті, хто не має для цього жодних моральних та інших  підстав. Безглуздя. Скунць, більше ніж натовп, ніж усі  літературно-політичні натовпи і тусовки. Він – Один.

Один. Надто гостро це відчувається тепер. З нами жив Один. Жив. Але незмінно потужним залишатиметься відчуття його присутності.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 11)

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ:
ПОДОРІЖЖЯ ЗЕМЛЕЮ ХИМЕР ПЕТРА СКУНЦЯ

Складно говорити про Петра Скунця. Про нього, як лірика всеукраїнського масштабу, найбільшого з народжених у Закарпатті, доволі розлого мовлено титулованими фахівцями. Написано монографії, захищено дисертацію. Буквально до дня смерті добірки нових поезій П. Скунця подавали літературно-мистецькі журнали, а злободенні статті друкували центральні та місцеві газети. Нерідко знаковим іменем зловживали, підписуючи псевдоавторські тексти. Не всі спіймані на гарячому шулери червоніли, пітніли, вибачались. Це побічні ефекти прижиттєвої популярності.

Його вибране “Розрив-трава” (1979) висувалося на найвищу літературну нагороду України. Проте Державну премію ім. Т. Шевченка він отримав не у класичні для поета тридцять сім, а двома десятиліттями пізніше – 1998 року за підсумовуючу книгу “Спитай себе” (1992). Вийшли ще збірки “Один” (1997, 2000) та “Нічні портрети” (2003). До 65-річчя готувалося повне зібрання творів. Перші томи вийдуть в акурат до 20 травня, одначе поет їх не побачить. Смерть не захотіла відстрочити свій прихід на дещицю – на 21 день.

Свого часу на прохання світлої пам’яті письменника Василя Басараба (25 травня 1932 – 12 серпня 2003) написав я роздуми про “Спитай себе” (Ужгород: Карпати, 1992. – 208 с.). Обласна газета “Новини Закарпаття” вмістила їх 3 грудня 1992 року. Сам раз, як залізом по склу, опускалася патерналістська завіса культурної історії, але вибране П. Скунця встигло вийти державним коштом, причому вельми пристойним тиражем в 5 тисяч примірників. За інерцією державні часописи ще замовляли рецензії на літературні новинки, та вже на безгонорарній основі. Врешті, В. Басараб не за себе просив. З його відходом на пенсію з “Новин Закарпаття” забракло подвижників. Ефір і шпальти державних і приватних медіа заполонили сурогатні опуси квазіпишучих нарцисів.

Визначна химерно-вишукана річ “Спитай себе” Шевченківського лауреата Петра Скунця і через півтора десятиліття викликає піднесений настрій, тривку емоційну хвилю. Як добре вистояне вино, його лірика з часом тільки набуває естетичного смаку.

Поема “Розп’яття” (1971, 1992) є окрасою літературного доробку Петра Скунця. Її дебютний наклад стараннями цензури спіткало знищення. Пізніше автор проглянув написане свіжим оком. Як і попередня – “вакарівська” “На границі епох” (1968), вона персоніфікована. Упродовж дванадцяти по-філософськи осмислених сюжетів ідеться про трагічну загибель молодого воїна-добровольця Івана Кубинця, родом із села Новоселиця Тячівського району. Нацисти розіпнули його 18 квітня 1945 року на брамі ґуральні в чеському містечку Штітіна. Авторські думки снують навколо символічного образу явора – живого, котрий безстрашно проривається увись, і уречевленого в колиску, флояру, хрест, ворота, труну.

Якщо продовжити сюжет про фатальну містику місяця квітня у Скунцевій біографії, то побачимо, що трагічні календарі автора і ліричного героя накладаються, а число 21 для обох теж символічне за магічним збігом. Стільки П. Скунць не дожив до шістдесят п’ятого дня народження, а двадцятитрирічний І. Кубинець – до Перемоги над нацизмом.

“Розп’яття” – не лише яскравий гімн нескореності, тут художнім засобом утверджується право людини жити унікально, неповторно у вільному, не кайданізованому і не люмпенізованому суспільстві. Ця крамольна для тоталітаризму ідея простежується у Петра Скунця ще з ранніх мотивів. У його улюбленому вірші “Втіха”, що увійшов у книжки “Погляд” (1967), “Всесвіт, гори і я” (1970), “Розрив-трава” (1979), “Сейсмічна зона” (1983), “Спитай себе” (1992), стрічаємо пронизливу ідею глибокого екзистенційного звучання:

Та я живу. Бо тільки догорю,
Бо тільки зблідну, знидію, загину,
Збідніє людство на одну людину,
Осліпне всесвіт на одну зорю.

Задум і тематику ліричного циклу збірки “Спитай себе”, об’єднаного назвою “Земля химер”, досить виразно репрезентує фрагмент диптиху “Два етюди про земне й неземне”. Це – витончена мініатюра з фантастичного напівсну. У містичні хвилини медитації народилися проникливі рядки, в яких воскресають “люди всіх епох, титани і тирани”. Водночас мертва, холодна і безлика субстанція перестала раптово бентежити зір: “Землі не стало – на людей розпалась”.

Палке бажання охопити історичний процес углиб і вшир, подійно і персоніфіковано, вперте шукання витоків сучасного в колізіях минулого – невід’ємні риси світогляду Петра Скунця. В умовах заблокованої культури (за Ліною Костенко) він не міг реалізуватись у поезії інакше як через гостру публіцистику, що надто важить у поступі української спільноти і магнетично вабить аудиторію, нейтральну і заанґажовану.

Коли Европа невтримно простувала в обітований XXI вік, Скунцева совість падала у часову прірву, виринала на бойовищах XVII-XVIII століть. І проколювала безжальним списом безпросвіття своєї нації. Показовий у цьому ракурсі монолог “Земля химер” є проявом творчого протиборства з Летою. Знаний літератор Петро Осадчук підкреслив, що парадоксальні ритмомелодичні прийоми Петра Скунця забезпечують “глибоке та осяжне висвітлення в часі й просторі здобутого і втраченого, пережитого великим, обманутим історією народом” (Літературна Україна, 30 липня 1992 року).

Завершальний акорд химерного циклу – стенограма початку короткого, але тривожного звивистого шляху, котрий привів Україну до незалежності. Маю на увазі саркастичну поезію “Рух”, що ідейно перегукується зі Шевченковим “Сном”. Одначе П. Скунць змалював свою картину знаменитого летаргічного сну України не в солодкаву темряву ночі XVIII-XIX ст., а в момент довгожданого пробудження всього етнічного простору на початку 1990-х – “від степів до Закарпаття, // від Полісся до Одеси”.

У “Землі химер” перлами розсипані блискітки про поезію як феномен духовності (“вона – розмова з рівними собі”) і про поезію в лещатах комуністичної доктрини (“І тільки я почую зойки віршів – // ті зойки ненароджених дітей”). Вони плавно підводять до заключного прозово-поетичного есе – за автором, поетичних нотаток із непоетичними нотаціями “Відпустка у природу, або На пошуки себе самого”. Побудований твір за сократівським взірцем – на діалогах героя з дружиною (дещо в неї справді від Ксантіппи) і приятелями – художником, редактором районної газети. Барвисто передано атмосферу побутових полілогів.

Розмірковуючи над глибинним, поет прагне достеменно з’ясувати вразливі та приємні віхи своєї біографії. У канву цього самобутнього літопису 1960-х – 1990-х залучені враження про близьке чи заочне знайомство з Василем Стусом, Миколою Руденком, Тарасом Мельничуком, Степаном Пушиком, Любомиром Дмитерком і сумнозвісними стовпами доби розвинутого соцреалізму. З етичних міркувань вони не поіменовані, хоча через них вільнодумці потрапляли на каторгу.

Жанр есе передбачає передовсім індивідуальне віднайдення письменницького “я” поміж неврахованими, непіддатними доти обліку формами і змістами. Водночас “есе” милозвучне латинському дієслову “бути”. “Бути, існувати – значить шукати, знаходити істину” – здається, найголовніший девіз “Відпустки у природу”, а також усього поетичного світу зрілого Петра Скунця.

Запропонований ним зразок самоаналізу, самооцінки далеко відбігає від молодечих роздумів – декларативних романтичних стремлінь “Заповненої анкети” (збірка “Полюси Землі”, 1964), коли ще зі щирим переконанням “моя Вкраїна в мене в крові” можна було надіятися, що “думою просторою осягну історію, // датами блукатиму, предків викликатиму”. Або нарочито-бадьоро й прямолінійно відповідати на запитання “Де мої межі? Де моя зірка світить і як?” у поезії “Всесвіт, гори і я” (збірка “Верховинська пісня”, 1962, та інші).

Тоді весело буяла зелень студентської пори, в яку світ ідеологічно мислився у чорно-білих фарбах. За трудящих і нетрудящих думали відповідні інституції, котрі залюбки штампували заздалегідь підготовлені кліше з якого-небудь приводу. У тому прокрустовому ложі пересічний та непересічний інтелектуал мусив уміщатися. Та й радіти вголос зі свого становища. Молодий Скунць теж “міг запросто штурхнути Бога плечем і шовком неба натерти дешеві студентські черевики”, проте “в літературу ступав побожно, як у храм”.

Опісля прораби комунізму змусили його прозріти, пройти Голгофу, розп’яття свого “Розп’яття”. Він визнав: “Час тим належить, хто платити взмозі… Історія – це торг”. У ремінісценціях серединної “Землі химер” вирвалося притишене зізнання: щоб вижити, доводилося дрібніти (“Зарубки на пам’ять”), економити тепло душевних стремлінь (“Енергія”). Тому під полудень віку історія здавалася вже рівною повії (“Рух”).

У жорстко субординованій тоталітарній системі  професійний письменник Петро Скунць, звичайно, не належав до осіб, приречених на ізоляцію, проте числився напрочуд ненадійним її гвинтиком.

Поезія стала наївною спробою звільнитися від суспільно-побутових пут. Вона не проповідувалася ним у панегіриках на врочистих зібраннях партійно-державного активу, хтось там інколи декламував начебто і його голосом. Вона відчувалася так, як умів запорізький характерник охопити довкіл помисли ворога за тисячі верств. Зрештою, його гори завше були “тільки на горизонті”. Та в’язав слова він морським вузлом.

Стрімкий 46-літній плай творчого життя пройдено. Від першого “Сонця в росі” (1961) через відзначені збірки, зокрема, перекладену російською “Над моей непогодой” (перекладач Микола Котенко, 1989), аж до вже, на жаль, неприжиттєвого багатотомника. Але з гірської вершини, піднебесся прожитих років поет і далі пильно вдивляється у завтрашнє. Наче перекладену ним “Чорну людину” Сергія Єсеніна, його до останку робили красивим “волосся осіннє, а очі весняні”.

Чи грядуща епоха Скунцева? Спитай себе. Почуєш чесне: “Так!” І минула, і сучасна, і наступна. Доки світ стоятиме, пристрасна громадянська ліра буде людству точкою опори. Зміняться смаки, вибагливість. Та в полемічних дуелях, у письменницьких робітнях усупереч власній вигоді гартуватимуть суспільству фрази не для оманливих забаганок, а нагальних потреб.

Безперечне те, що Петро Скунць належить до тісного кола талановитих речників політичних амбіцій української нації, але з виразним нахилом до ширшої екзистенціальності: “Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один”.

У такому жив часі. Таке коріння – п’ятдесятимільйонний народ, вольовий та безвольний, розвіяний світовими вітрами і по обидва боки Дніпра вкупі сущий.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 12)

Наталія СКУНЦЬ:
У ВИСОТІ КРУЖЛЯЄ АНГЕЛ...
Із любов’ю до батька

Тобі додалося віку: і не дорослішаєш Ти, а дещо старієш, бо ніщо не повідає про Твої літа, тільки вранішній кашель роздирає спраглі груди, яким усе життя не вистачало повітря. Хоча, ні, Ти не можеш старіти, Ти просто постаршав, бо завжди вмів любити поезію, родину, життя. І завжди знав, що

Люди судять.
                      Та це не страшно.
Був і я перед ними грішним,
став і я від любові старшим...
А без неї стаю старішим...

І в цій любові прямував стежиною сам, не підпускаючи нікого до тої одинокості, на яку себе прирік. А в цій одинокості, бувало, ставав самотнім і знов нікого не підпускав, щоб, не дай Боже, ніхто не забрав у Тебе тії самотнії крила. Та, попри все, біля Тебе завжди витала якась незбагненна, неосяжна сила, що не дозволяла скорити дух, коли ламалося тіло.

Бо розпинали. Знаєш, що розпинали. Усіх, без розбору: «І побачив у тому храмі розіп’ятих. Не на хрестах, а на звіздах – наших, п’ятикутних.

З декотрих ще капала кров.

І побачив тих, що розпинають. Вони були елегантні, цілували прибиральницям ручки, плакали, співаючи про матір, давали обідраним циганчатам на цукерки, допомагали незабезпеченим студентам і молодим поетам, – і знову поверталися до свого ремесла чи, може, й покликання: розпинати».

А у висоті кружляв ангел, що вертав Тебе до життя, дарував усе, про що Ти мріяв: «І щодня беру в руки перо, щоб написати: з ними.

А в мене чомусь виходить лише одне: з вами – ні.

Невже це і є кінцем моєї автобіографії?»

Ні, не кінцем, а сенсом життя. Дотримуючись власних заповідей, виборов право на вільне життя, думки, мислі. І тільки душа не може знайти спокою, розриваючись на шматки:

Вона болить.
Не перед страхом смерті,
а просто біль проймає до кісток,
що нас Земля,
аби самій не вмерти,
скидає так, як дерево листок.

Ми не дерева, ба, навіть, не квіти, але розцвітаємо й засихаємо, як вони. І в цьому розквіті краще подарувати життя новим паросткам, а не зогнити на поталу червам, пам’ятаючи, що

Вийшов я з учорашнього бруду
зовсім молод, прекрасен і гож.
Я ніколи щасливим не буду,
та нещасним не буду також.

Отож, Тобі додалося віку: і не дорослішаєш Ти, а дещо старієш, бо ніщо не повідає про Твої літа, тільки вранішній кашель роздирає спраглі груди, яким усе життя не вистачало повітря.

*      *      *

Знову ти – про смереки й про клени.
Мовчки слово ти виточив сам.
Та не буде вже мужа в Олени,
І не буде вже батька синам.

І не станеш ти знов нежонатим,
Не помрієш в житті ще хоч раз.
І не виллєш думкам кострубатим
Біль жорстокий від кривд і образ.

Подивися, там плачуть смереки,
Явори похилилися враз.
Он для когось літають лелеки…
Може, й ти посміхнешся ще раз?

Травень, 2007
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 12)

Михайло СИРОХМАН:
РАНКОВИЙ ПЕРЕЛІТ

Без Петра Скунця стало безлюдно. Адже один – це більше як натовп, і це так очевидно, коли його, одного і єдиного, вже немає серед нас. Петро Миколайович був і залишається великим поетом, що визначав висоту Закарпаття на літературній мапі України, але він був не лише поетом.

Він писав глибоку і гостру публіцистику, єдиним змістом і метою якої була правда. Писав вільно і відкрито, як і личить створінню Божому і господареві у своїй домівці. Більше такої публіцистики не буде, та він лише почасти був публіцистом.

Він виступав перед людьми, і його усні твори були такими ж талановитими, безстрашно-влучними і стрімкими, як його письмо, але він не був трибуном і не претендував на роль оратора.

Він був редактором газет і керовані ним газети були такими, як він – органічно-правдивими, непідробно-патріотичними, інколи, можливо, сирими від правди, але проникаючими в душі завдяки талантові, та Петрове редакторство – тимчасове заняття.

Він змушений був стати політиком у найбільш відповідальний і непевний перебудовний час. Він очолив закарпатський Рух, і це було гарантією чесності й непідкупності руху,  його правоти.  До Скунця не бралися оббріхування тогочасних компартійних чиновників і покусування денаціоналізованих пасинків свого народу, але він не був політиком.

Він був сином своєї землі і, як справжній син, був повноцінним українцем, розуміючи внутрішньо, без зайвих теоретизувань природність закарпатського українства – єдино можливого стану для збереження закарпатської самобутності, вкотре довівши, що все талановите на Закарпатті – неуникно українське, а все, що ставить під сумнів українське – так само неуникно мертве і не має жодної культурної ваги.

Дехто називає Скунця романтиком. Що ж, це найкраща характеристика, хоч у нашому зубожілому, примітивно-прагматичному світі будь-який крок правди – це вже романтика. Петро Скунць був не просто романтиком, він був великим романтиком. Таким людям дано уособлювати націю, при потребі вони здатні вести людей, і ще вони залишають такі слова, які залишив Скунць – слова, що будують людську душу і олюднюють суспільство.

Петро Скунць був справжнім у всьому. Повна відсутність фальші – ознака не романтична, а поетична. Поет і фальш несумісні. Він не увійшов, на щастя, до жодного фоліанту з “ликами” представників “золотої еліти” України, бо справжня еліта не обтяжена вагою крейдованого паперу та золотим тисненням, вона – в духовному вимірі.

Завжди залишається загадкою, звідки беруться поети, адже вони і переміщаються не так, як усі – радше виникають у тому чи іншому місці й приносять частку світла. І одяг на них часом недоладно суперечить рухам і положенням тіла, ніби сковує їх – воістину поети приходять на цю землю голішими за будь-кого, і оголеною бачать суть речей. Де країна народження поетів і де благодайні озера, що невидимими струмочками наповнюють резервуари їх творчої здатності?

Невідомо куди відходять поети. Відомо, що вони не бояться смерті. Можливо, вони просто звільняються від обридлої тілесної оболонки і відлітають, повертаючись на свою первісну Батьківщину. За ними не пасує надривно тужити, адже вони жили для всіх і залишилися для всіх.

Ненаситна людська спільнота хотіла б ще і ще нових творів від поета і нових слів, але сказано вже й так багато. У кожному вірші – так  багато! І один раз – це вже багато. То ж дозвольмо поетам піти. Вони занадто довго змушені були жити турботами кожного дня, вишукувати заробітки, вболівати за свої сім’ї і долю свого народу. Вони заслужили право на звільнення, на переліт у вирій поетів, де не потрібно нічого ні від влади, ні від людей, яким було віддано все на землі та ще й подаровано можливість зазирнути в позаземні сфери.

Петро Скунць – не один. Він завжди наодинці з кожним, хто читає його рядки, що допомагають нам не перетворитися до кінця на користувачів, споживачів і прагматиків і підживлюють вічну потребу у правді і незникаючий попит на романтику.

Тому вибачмо йому, що залишив нас раннього ранку і повернувся на планету поетів.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 13)

Сергій ФЕДАКА:
САМ НА САМ

Петро Скунць – видатний український радянсько-антирадянський поет. Радянський – бо сформувався в ту добу, перейнявся усіма її проблемами. Антирадянський – бо долучився до їх вирішення, а ту систему неможливо було реформувати, її можна було тільки замінити на якусь іншу. Cистема не могла замовчати його, бо був надто значним. І що то за суспільство без поетів? Тому спершу його спробували приручити, тим більше, що радянським поетам, як і середньовічним блазням, дозволялося трохи більше, ніж усім іншим – навіть кепкувати з вінценосних осіб. Його підтримали, але компромісу так і не виникло, бо у Скунця були перш за все естетичні суперечності з тією добою. Він прекрасно вписувався в ентузіазм і романтику хрущовських років, у злотодзвін брежнєвської епохи, не кажучи вже про розхристаність горбачовських днів. Як усі тодішні поети, він віддав належне червонозоряним міфам. Але жити лише ними відмовився. Це було не його весілля. Кесарю кесареве, але поету – поетове. Тому система постійно пробувала знищити його духовно. Закляті друзі, незаслужені образи, контрастний душ похвал і дифамацій. Йому методично прагнули прищепити сім смертних гріхів – усі разом і кожен поокремо. Проте він мав протиотруту у вигляді свого поетичного дару. Як не парадоксально, саме поезія штовхнула його у політику, коли він очолив обласний Рух. Та далі у владу так і не пішов, розчистивши туди шлях для пострадянських кар’єристів. Наступна доба виявилася ще жорстокішою до поетів. Писати можна було донесхочу, але віддачі від слова ставало все менше. Він знав собі ціну, але не носився з тим. Він був революціонером, а не царедворцем. Політика ж вимагає поперемінно то одного, то іншого. Як максимально стервозна жінка, вона віддається лише тому, хто готовий зрадити власну душу. Петро Миколайович того не хотів.

Він довів техніку віршування до фантастичної досконалості. Про одні його неймовірні рими можна захистити цілу дисертацію. Хороводи синонімів і антонімів затягують читача у свій божевільний аркан. Одне слово упродовж вірша здійснює десяток перетворень і врешті-решт обертається знов на самого себе. Улюблені його голосні “і”, “е”, “я” цвяхами вколочуються у плоть рядків. Підробити його ритміку взагалі неможливо – це суцільна вольтова дуга. Та найголовнішим у його поезії був і лишається нерв. Поети не є ідеальними виконавцями власних віршів. Але й професійним декламаторам непросто читати Скунця – це скрипка у поєднанні з органом, постійне перемикання регістрів і тем, барокова гра на контрастах. Закарпатську поезію, де традиційно домінував фольклорний, народницький струмінь, він зробив по-справжньому елітарною, продовживши лінію В. Довговича і Ф. Потушняка. 

Його покоління закарпатських письменників активно працювало і працює у журналістиці. Та саме для нього газетярство виявилося найприроднішим довкіллям, екологічною нішею виживання. Він не міг не писати, хоча його шлях від видання до видання нагадував хресну путь. Він підіймав газету, розходився з видавцем чи редактором і простував далі. “Я не матиму наступників,” – повторював він. І втішався пушкінським “ні, весь я не помру”, що теж часто цитував. Якщо ґрунтовної біографії А. Ерделі ми чекали рівно півстоліття, то сподіваємося, що таку ж П. Скунця отримаємо раніше. Бодай для початку збірник спогадів про нього. І зібрання творів, бо за життя не вийшло навіть жодного двотомника – тільки поодинокі збірки.

Життя завершилося і почалася вічність, де він вже менш досяжний для недоброзичливців. Петро Скунць прожив радянську і кравчуківсько-кучмівську добу так, як дай Бог іншим прожити добу ющенківсько-януковичівську. Поет творить перш за все своє життя, а над ним вже надбудовується усе інше. Усе життя він хотів бути собою і платив за те дуже високу ціну. Тепер вже партію зроблено. П. Скунць назавжди лишився весняним поетом. “Колись я був на світі травнем”. Щоб стати квітнем назавжди.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 14)

Петро МІДЯНКА:
Є ТАКА КРАЇНА СКУНЦІАНА

З втратою Петра Скунця й без того мале Закарпаття ще більше змаліло й змізеріло. Ужгород став менш колоритним і привабливим у своїх вічно заклопотаних прагматичних мешканцях Цегольні, Болотини й Боздоша. Петро Скунць був культурною “Marchia Ruthenorum” близько півстоліття й ця марка додавала значимості Закарпаттю в цілому слов’янському світі.

Петро Скунць був непомірно совісним і толерантним у ставленні до свого народу: чи то був радванський циганин, чи бомж з площі Корятовича, чи рафінований інтелігент з Винничної.

Міжгірська Верховина дала його серцю всі необхідні живильні соки, і він скаржився, що перед вікнами його дому на проспекті Свободи нема жодного дерева. Це після міжгірського присілка Прохідне бачилося поету якимось люмпенським дикунством.

Про єдність Природи й Людини він писав у “Розп’ятті”. Не на стільки там був стержневий, розп’ятий на воротах гуральні Іван Кубинець, батько нашої шкільної прибиральниці, як, скажімо, послання до Мар’яни Данканич, епіграф з листа якої взяв Петро Миколайович до свого тексту.

“Розп’яття” я читав студентом, певний час спілкувався з Мар’яною, котра хотіла, “щоб люди походили від квітів”.

Петро Скунць стояв осібно від своїх колег-шістдесятників, хоч не мав табірної долі, як Микола Руденко чи Василь Стус, був членом КПРС за вимогою видавничої посади й був шельмований, як це зазвичай буває, найбільше земляками.

Скунць був і комунікабельним, і замкнутим, і дуже тямущим у редакторських та літературних справах. Чиюсь бездарність мусив плуганити своїм потужним талантом. Це призводило до стресу, до чарки, до надмірного паління й нехтування далеко не здоров’ям нинішнього “жирного кота”.

Головне, мабуть, не спосіб життя поета в його всебічних слабостях, а те, що він написав. І премія ім. ТарасаШевченка тут якось на задньому плані, і його впевненість та непоступливість. А от тексти Петра Скунця – це класика в смислово-понятійному, в силабо-тонічному плані безперечна. Майстер епічного вірша, майстер експромту, віртуоз поетичних присвят, зовсім не таких, як на телеканалі “Тиса” й радіо “Закарпаття-FM”, а присвят вищого пілотажу.

Зі Скунцем я, на жаль, спілкувався мало, хоч саме він після Василя Вароді написав мені передмову в тодішню “Молодь Закарпаття” й рекомендацію в НСПУ, він також умів закрити рота плаксивому студентику: “Ми теж не мали телефонів і не хникали”.

Знаю, знаємо всі, яким будівничим української Незалежності був Петро Миколайович Скунць. Він  не боявся ні обкомівських секретарів, ні якихось інших босів: “Вони мені не страшні...”

Коли йому не писалося – на те було багато причин – перекладав, перекладав також вишукано й гарно, робив це вимогливо й цього вимагав від інших.

Будучи скупим на похвалу (бо хто з питоменних верховинців на це щедрий), він хвалив мою публіцистику, докоряв дуже інтелігентно.

Іван Франко писав про “вічного революціонера”, Петро Миколайович був “вічним опозиціонером” до захисників зла, мороку, темряви, безпросвіття. Йому до останніх днів не подобалися правлячі кола: не могли ніяк у ньому поєднатися велика любов до України й ненависть до її Сатурна, що пожирає власних дітей.

Усі знають, що Скунць вживав, але дуже шляхетно вальсував на бенкетах з вишуканими ужгородськими дамами, запально мітингував, мені імпонувала завжди ємність його слова, хоч я також Петро Миколайович, але зовсім-зовсім інший, і точнісінько такий закарпатець, яким був Скунць.

Петро Скунць за життя був удостоєний комсомольської премії ім. Дмитра Вакарова за поему “На границі епох”, як і його теж, на жаль, уже покійний кум Василь Вовчок. Суперечлива постать Вакарова, який своєю ортодоксією в Ізі “задирав мадярів”, Петром Скунцем змальована талановито, мудро, без обов’язкового тоді пафосу.

Петро Скунць ніколи не був одіозним, але був людиною “з вершин і низин”.

Востаннє його бачив перед святом Миколи Чудотворця на книжковому ярмарку. Оскільки ми в Спілці були обидва Миколайовичі, а в нього ще й син Микола, то зазвичай випили по чарці. На прощання я поцілував його в сивий вус, за який юний чемпіон Львова з боксу поет Віктор Неборак хотів посмикати.

Переді мною були “Сонце в росі”, “Погляд”, “Розп’яття”, “Один” – епохальні книги, епохальний поет, за яким сьогодні по-людському жаль, по-людськи сумно:

Не сумуй, кохана,
Що береться осінню чоло,
Є така країна Франкіана,
Де зів’яле листя ожило...

Є така країна Скунціана!
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 16)

Михайло ПРИЙМИЧ :
НА ВЕРХОВИНІ ЦВІЛИ САДИ

Дало мені Сонце черешні та вишні.
І є в мене Сонце. І є в мене Бог.
Петро Скунць. “Під сонцем осліплим”

На Верховині пишно цвіли черешні. Попри холодні вітри, вони буяли радістю весни, наповнюючи білими хмарками сільські видолинки та пагорби. Верховина купалася у квіті, коли один з її синів завершив сходження на вершину свого життя. Він піднявся на самий верх скали, на яку так довго сходив, на яку ніс всю свою радість і свій біль.

Тяжкий біль від любові, яку часто топтали, якою дорікали, за яку його любили і ненавиділи, він ніс на свій Петрос впродовж цілого життя. Так, він нерідко падав, падав і піднімався під сміх одних і на потіху іншим. Але любов завжди його піднімала і надавала сили йти навіть тоді, коли, здавалося, уже не було можливості долати скалу далі.

А Ужгород пив вино і веселився, люди метушилися у своїх повсякденних клопотах. І в цьому була велика правда життя, бо все, чим він жив, простувало своєю дорогою, продовжуючи його в цьому світі. Звісно, що був і біль утрати, і сльоза люблячих сердець, а, можливо, навіть задоволення, що не стало однієї із гір, об яку часто билися каламутні води в безсиллі її подолати. Коли він пішов, на мить здалося, що не стало верховинської Скали. Але це тільки ілюзія, бо, якщо велич гори сягнула за хмари, і ми не здатні її окинути оком, це зовсім не означає, що її немає. Цей Петрос залишається з нами, але уже не досяжний для повсякденного болотця, для заздрості і зневаги, його можна осягнути тільки любов’ю.

Сьогодні навіть води, які нерідко накочувалися хвилями, прагнучи розмити незручну перепону, мають за честь зупинитися біля підніжжя гори його життя і в проміннях весняного сонця пробують віддзеркалити образ, бо це єдина можливість для них мати стосунок до Скелі. Адже Петро у Карпатах сягнув своєю вершиною за хмари – і уже ніколи його не зрушити з місця, а щоб його хоча б трохи побачити на тлі неба, мусимо відійти значно далі, але на його вершину ніхто не зійде, бо мусить долати свою.

А сади на Верховині буяли  квітом світлого Воскресіння. Вони свідчили про ще один початок, початок, якому ніколи не буде кінця. Початок, який є перемогою над смертю.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 17)

Фелікс КРИВІН:
ВОСЛЕД УШЕДШЕМУ

Другу моему,

замечательному поэту,
честному, мужественному человеку
Петру Николаевичу Скунцу
с любовью и скорбью

Дорогой мой Петя, я знаю, ты слышишь меня. Когда человек уходит, у него обостряется слух, чтобы на расстоянии от жизни быть в курсе того, что в ней происходит.

Дорогой мой Петя, я вспоминаю, как в издательство, где я работал редактором, пришла тетрадка твоих стихов. Тебе было пятнадцать лет, и ты учился в школе, но стихи мне очень понравились, и я попросил Васю Вовчка, который возвращался из армии домой на Верховину, заехать в Межгорье, найти там Петра Скунца и передать ему добрые слова о его творчестве. Вася выполнил мою просьбу и, вернувшись, рассказал о тебе. Так состоялось наше заочное знакомство. А год спустя ты приехал в университет, и мы стали встречаться часто.

Вскоре ты подготовил рукопись и вышла твоя первая книжка “Сонце в росi”. Она была очень хорошо принята на Украине, и тебя причислили к лучшим молодым поэтам Украины, наряду с Драчом и Винграновским, которые были старше тебя, но нисколько не талантливей. (Лично для меня ты был вообще лучшим из современных украинских поэтов).

Наш директор Василий Васильевич Фесенко отбил тебя у “Молодi Закарпаття”, редактор которой Илья Ильницкий не хотел тебя отпускать, и мы стали работать вместе. Это было лучшее для меня время. Многое нас разделяло – и возраст, и опыт жизни, но у нас было абсолютное взаимопонимание и понимание жизни было одинаковым.

Ты помнишь, как в издательстве обсуждали мою “Карманную школу”? После разгромной статьи в “Радяськiй освiтi”, которая рассматривала эту книгу как учебное пособие, и отрицательной рецензии в “Закарпатской правде”, главный редактор, который учил меня, что сатирические сказки надо писать с возмущением, но без образов, принялся расшифровывать образы, и получилась весьма опасная картина. Другие выступавшие высказывались сдержанно, отвергая статью в “Радянськй освiтi”, но рекомендуя замечания “Закарпатской правды” учесть. И тут выступил ты, самый молодой и неопытный редактор, и дал книжке целиком положительную оценку. Ты всегда высказывал свое мнение, как бы оно ни отличалось от общепринятого.

Дорогой Петя, сколько раз ты вступался за меня, рискуя уронить себя не только в глазах начальства, но и своих товарищей, которые по разным причинам не были моими товарищами.

А скольким писателям Закарпатья ты помог стать писателями, научиться мастерству, компенсирующему недостаток таланта.

Потом я ушел из издательства, а ты остался и редактировал мое “Подражание театру”, которым занялся ЦК компартии Украины. Одновременно он занимался и твоей книгой “Розп’яття”, так что мы с тобой задали ему работы. Обе книжки были порезаны.

Казалось бы, сказку можно прочесть как угодно, но что можно прочесть крамольного в поэме о распятии фашистами конкретного солдата Ивана Кубинца? Да, это был факт. Но ты слишком высоко поднялся над фактом, и в поле зрения попало то, что выходило за пределы немецкого фашизма. Ты стал докапываться до природы фашизма, и эта природа оказалась слишком узнаваема, даже для тех, кто о фашизме не имел понятия, но имел понятие о нашей жизни.

Зачем я тебе это все пишу? Я же знаю, что ты все это помнишь. Я пишу ради нескольких слов благодарности за то, что ты встретился мне в моей жизни, что дружба с тобой очень мне помогла, и хотя мы не виделись последние годы, твой уход для меня – огромная утрата и боль.

Дорогой мой Петя, я прощаюсь с тобой. Пусть будет тебе хорошо в твоей вечности. Всей временной жизнью своей ты заслужил достойную вечность.

Обнимаю тебя, помню, люблю, скорблю о тебе.

Твой Феликс Кривин.

В редакцию.

Дорогие друзья! Я не мог проводить в последний путь моего лучшего друга Петра Скунца, не сказал ему прощальных слов, поэтому прошу опубликовать эти слова. Вы же будете о нем писать к его юбилею, найдите, пожалуйста, место и для моего письма.

С уважением и благодарностью.

Ф. Кривин.

16.V.07.

(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №8(13). – С. 36)

(Далі буде)

Теги: Скунць

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати