Реакція на коаліції

І це не є лише місцевою «бідою», бо такі культурні та інтелектуальні центри як Київ, Харків, Львів мають аналогічні проблеми. Феномени Черновецького, Кернеса, теперішня заява Садового, що він не може залишити місто криміналізованій міській раді, є цьому свідченням. Тому у питаннях вітчизняного соціально-політичного реформування годі очікувати простих рішень. Бо, скажімо, механічна заміна суворо централізованого управління на домінуюче місцеве самоврядування не викорінює систему корупції, а лише переводить її на регіональний рівень, що не робить це явище менш потворним та небезпечним.

Останні парламентські вибори, формування проєвропейської коаліції та уряду ніби відкривають перед реформаторами обнадійливі перспективи. Чергові правильні промови президента, його рукостискання з прем’єром та головою Верховної Ради дають чудову телевізійну картинку, але віри в здійснення цих мрій небагато. І не тому, що ми пізнали вже багато розчарувань. Це якраз може виявитися корисним, бо застереже від зайвих ілюзій. А тому, що в більшості населення відсутня справжня психологічна готовність до реформ, продовжують панувати патерналістські настрої віри у всемогутніх вождів, які забезпечать високі зарплати та пенсії при мінімальній відповідальності громадян. Мовляв, слід відмінити пенсійну реформу та депутатську недоторканість, знизити тарифи та розкуркулити олігархів і буде нам щастя.

Натомість, користуючись подібними настроями, система,  яка завдяки їм вибудувана, оговтується і починає наступ з метою самозбереження. Недолугість закону про люстрацію, написаного амбітними дилетантами на колінах, дає змогу судам злити процес очищення влади в унітаз. Сконцентрований на формальних ознаках (працював чи ні при Януковичі, очистився чи ні в зоні АТО і т.д.) закон, по суті, перетворюється в дишло і видає, можливо, несвідоме бажання його авторів просто розчистити місце для себе коханих, не чіпаючи основ системи. А тут і суди, використовуючи ту ж формальну казуїстику, перетворюють процес в нісенітницю та, прикриваючись верховенством права, методично ґвалтують і право, і здоровий глузд.

Так само ужгородський суд, витримавши паузу, поки мине емоційна хвиля протестів та скориставшись легковажним ставленням «революціонерів» до процедури, повернув у крісло міського голови В.Погорєлова. Цим самим система виявила дивовижну здатність до самозахисту шляхом кругової поруки, бо корумпована братія різних рівнів та у різних структурах чудово розуміє, що або вони відстоять існуючий стан речей, або згинуть як клас. Хоча насправді питання лежить дещо в іншій площині: або тотальна корупція, захищаючи свої привілеї, потягне разом із собою в безодню всю державу, або громаді вдасться взяти її під контроль і таки вирватися з пут феодалізму, який нині замаскувався під назвою «русский мир» та просторікує про якийсь особливий цивілізаційний шлях.

Тому насправді проблема реформ набагато глибша, ніж це звикла подавати телевізійна картинка. Навіть, навпаки, медіа  підігріті політиками та схильні до популізму часто відволікають від суттєвих проблем заради сенсаційності, що дуже вигідно системі. До прикладу, пресловута проблема депутатської недоторканості реально стосується кількох сотень людей та й то справа не в ній. Бо при нинішніх порядках вибіркове «правосуддя» застосовується на всіх рівнях, коли дрібний районний чиновник або безробітний мажор можуть бути недоторканими, а колишній прем’єр чи міністр – сидіти у тюрмі. Згодом «недоторкані» суддя Кіреєв чи депутат Янукович-молодший тікають за кордон, бо знають ціну законам. І так по зачарованому колу. Але питання мусується десятиліттями.

А от реформа Укравтодору, яка безперечно стосується кожного, практично не обговорюється. Бо тут ми маємо справу з монстром-монополістом і реальним стовпом системи.  Коли нова коаліція ставить завдання роздержавлення подібної потвори, то здіймається ґвалт на кшталт як ото державні гроші будуть йти приватним структурам. Мовляв, коли самі державні чиновники крадуть на будівництві доріг сотні мільйонів гривень, то це норма, а якщо буде конкуренція за ці гроші між приватниками, то це крах. І це дійсно крах системи, бо кожний автомобіліст чудово відчуває різницю між, скажімо, дорогами, збудованими приватними структурами Македонії, та нашим славним Укравтодором.

Це стосується всіх без виключення монополістів – Нафтогазу, Укренерго, Енергоатому, Укрзалізниці, Укрспирту і т.д., і т.п. Бо саме монополії (не важливо, державні чи приватні) та прикуплена ними бюрократія і є основою олігархічно-корупційної системи. І прізвища тут неважливі. Бо можна посадити Лазаренка, позбавитися Кучми чи Януковича, але монстр залишається живий. І кожна нова влада прагне його осідлати. Це повною мірою стосується й наших нинішніх керманичів – Порошенка, Яценюка, Тимошенко та їх соратників.   

Недарма В.Путіну, щоб отримати абсолютну владу, варто було лише позбавитися кількох олігархів (Ходорковського, Березовського, Гусинського) та прибрати до рук Газпром. А російська ментальність лише сприяє такому стану речей, коли вся відповідальність делегується самодержцю, а центр за рахунок надприбутків від продажу сировини може певний час забезпечувати прийнятний матеріальний рівень громадян.

В Україні ситуація зовсім інша. По-перше, відсутні дармові сировинні надприбутки, а значить – можливість паразитувати за їх рахунок. По-друге, ментально українці не схильні терпіти «глупу» владу і мають розвинене почуття гідності, щоб її позбавитися. По-третє, геополітична залежність України все активніше стимулює бажання стати по-справжньому самодостатніми та вийти з під впливу деспотичних сусідів.

Тому наші політики першого ешелону опиняються в принципово інших обставинах, ніж їхні колеги по СНД. І при всій схильності до авторитаризму П.Порошенка, А.Яценюка чи Ю.Тимошенко (а інший психологічний тип просто не міг досягнути успіху в буремні 90-ті) вони змушені ці обставини враховувати. З одного боку, на них тисне невдалий досвід попередників, а з іншого – демократична Європа. Крім того, внутрішня конкуренція не дозволяє сконцентрувати владу та змушує домовлятися. От у цьому і зберігається унікальний шанс для України провести радикальну демонополізацію, як влади, так й економіки паралельно позбавляючись корупції і таким чином влитись до європейської цивілізації.

А спокусливе бажання на революційній риториці та ентузіазмі розрубати одним махом всі проблеми – це шлях в нікуди. Бо не слід забувати, що всі сучасні диктатури народжувалися саме на такій риториці і вони породжували трагедії власних народів. Сталін, Мао Дзе Дун, Кім Ір Сен, Фідель Кастро, Пол Пот, Каддафі, Хусейн, Асад – це все плеяда революціонерів, які виродилися в кровавих деспотів. В українському варіанті це ще буде означати й кінець державності.

Теги: система, корупція

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати