За лаштунками урочистостей хіротонії владики Ніла

Мабуть, уперше за час існування Мукачівської гре­ко-католицької єпархії її відвідала така численна та пред­ставницька делегація УГКЦ, яку очолив її Глава – архі­єпископ Святослав. Така надзвичайна увага з бо­ку УГКЦ до хіротонії єпископа Мукачівської греко-ка­то­лицької єпархії засвідчує, що врешті проблема по­до­лання прикрого колоніального анахронізму з розко­лу греко-католиків України стає важливим завдан­ням для проводу УГКЦ. Прикметно також, що після уро­чистостей з нагоди хіротонії єпископа Ніла в Уж­го­роді, Глава УГКЦ відвідав могилу єпископа Івана Мар­гітича, де у коротенькій проповіді після панахиди на­голосив на визначній ролі закарпатського владики в справі боротьби за єдність греко-католицької церк­ви в Україні, якого справедливо назвав «символом єд­нос­ті Мукачівської греко-католицької єпархії та УГКЦ». Більше того, Блаженний Святослав зазначив: «Сьо­годні ми хочемо засвідчити свою повагу до усіх тих, хто на Закарпатті відчуває себе українцями.  Му­качівська єпархія об’єднує християн різних на­ціо­наль­ностей, проте, я думаю, що українці у себе на рід­ній землі, мають право висловлювати віру, як чле­ни єдиного українського народу, який не можуть роз’­єднати ні природні, ні політичні кордони. Якраз Церк­ва як Неподільне Тіло Христове є запорукою та­кож і єдності українського народу».

Інше бачення розвитку Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії продемонстрував розпорядник уро­чис­тостей – єпископ-ординарій Мілан Шашік. По-пер­ше, він зробив усе, щоб звести роль і статус най­більш представницької та найчисельнішої делегації – де­легації УГКЦ, у складі якої були Верховний архі­єпи­скоп, два митрополити та дев’ять єпископів, до рівня «су­сідньої» єпархії: нікому з делегації УГКЦ не було до­ві­рено честі стати співсвятителем єпископа Ніла, жод­ному з представників УГКЦ не було надано мож­ли­вості привітати нововисвяченого владику Ніла. Біль­ше того, щоб, очевидно, наголосити на безпосе­ред­ній підпорядкованості Мукачівської греко-като­лиць­кої єпархії Cвятій Столиці та її рівноправності з УГКЦ, проповідь на архієрейській хіротонії виголо­шу­вав співсвятитель владики Ніла - архієпископ Василь, сек­ретар для Конгрегації Східних Церков. У своїй про­повіді владика Василь, мабуть, щоб його не за­пі­до­зрили у симпатіях до українців через промовисті ук­раїн­ське  прізвище Василь та ім’я Кирило, яке час­то  «перекладають» на словакізоване Циріл, зосередив знач­ну увагу саме на важливості теперішнього «не­за­леж­ного» статусу і місця Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії. Так, секретар для Конгрегації Схід­них Церков владика Кирило, звертаючись до ново­ви­свя­ченого єпископа Ніла, наголошує: «будучи за іден­тич­ністю сином цієї землі і цієї особливої церкви «сво­го права», що є Греко-католицькою Церквою Мука­чів­ської єпархії, ти своєю особою представлятимеш її цер­ковну особливість і гідність». Неофіційний титул «син особливої церкви «свого права» звучить у лі­п­шо­му разі романтично, проте він не має нічого спільного з реальною історією Мукачівської греко-католицької єпар­хії. Адже відомо, що, коли 23 травня 1973 р. на­ро­дився Юрій Лущак - майбутній владика Ніл, то Му­ка­чівська греко-католицька єпархія, що існувала на той час у підпіллі, не мала статусу «свого права», бо ще з липня 1939 року була підпорядкована примасу Угор­щини. Шкода, що у владики Кирилa не було під ру­кою редагованої каноніком о.Александром Іль­ниць­ким газети «Нова недѣля» за 26 березня 1939 р., тобто но­мера, що побачив світ усього лиш через 10 днів (!) піс­ля збройної окупації Карпатської України, де з ра­діс­тю повідомляється, що  примасові Угорщини уже на­правлено прохання порушити клопотання перед Свя­тою Столицею про скасування статусу sui iuris Му­качівської єпархії, оскільки вона знову потрапила в лоно Угорської держави. Більше того,  на тлі тра­ге­дії Красного поля, коли у тисячі сімей закарпатських гре­ко-католиків увірвалося горе – чоловіків, братів бу­ло вбито, замордовано або ж інтерновано у конц­та­бо­рах, газета безсоромно декларує, «як в большой ра­дос­ти обнялися с нашими мадярскими братами посли раз­вала першой республіки Чехословацкой, - бо, - ви­яв­ляється, – славным мадярско-руским 15-ым мар­том р. 1939, а сильным побѣдоносным и радостным по­ходом мадярскых гонведов до исторычных поль­с­ко-мадярскых державних границь «вмерла Україна»… От Вам сумнозвісна «аполітичність» поборників ста­тусу sui iuris.

Окрім принципових неточностей в окресленні хро­но­логічних рамок існування статусу sui iuris, у не­офіційному титулі «син цієї землі і цієї особливої церк­ви «свого права» дивує химерне означення іден­тич­н­о­сті єпископа Ніла. Невже в українській мові бракує ет­нонімів, щоб точніше ідентифікувати національну на­лежність особи? Ні, таких назв є достатньо і їх, пев­не, змалку чув у рідній хаті владика Кирило. Про­те він послідовно, судячи і з інших його проповідей, не називає автохтонних мешканців Закарпаття укра­їн­цями, а зазвичай практикує їх іменувати русинами, чи рутенами, проте у цій проповіді вдався до такого езо­півського іносказання. Наступний зміст проповіді по­казує, що замовчування української ідентичності аб­солютної більшості вірних Мукачівської греко-ка­то­лиць­кої єпархії є одним із головних аргументів на ко­ристь збереження її «незалежності» від УГКЦ. Однак і тут пильне око помітить, що не все так просто з ру­син­ською церквою. Відомо, що неорусини викорис­то­ву­ють гасла самостійної русинської церкви лиш як од­ну із карт у своїй безкомпромісній антиукраїнській по­літиці. Проте досить зайти у будь-який храм кож­ної зі славних та процвітаючих «русинських» єпархій чи то Пітсбурзі, чи то Пряшеві, чи, може, у Міш­коль­ці, я вже мовчу про уславлений монастир у Марія-Пов­чі, щоб пересвідчитися, що там безроздільно па­нує не «мова цієї землі», а тільки англійська, сло­ваць­ка чи угорська мови. Відірвані від рідної землі, без усві­домлення безпосереднього генетичного зв’язку з пи­­­томою українською християнською культурою, зо­к­ре­ма з багатими місцевими християнськими тра­ди­ціями українців історичного Закарпаття, наші спів­племінники стали легкою здобиччю асиміляції: шо­віністичні сили нав’язали їм замість абстрактно-кос­мополітичної ідентичності «син рідної землі», - аме­риканську, словацьку чи угорську національну  іден­тичність.  

Окрім особливого, «неукраїнського» складу вірних Му­качівської греко-католицької єпархії, владика Ки­ри­ло наголошує на докорінних відмінностях між гре­ко-католиками Закарпаття і інших українських зе­мель з найдавніших часів: християнство на терени За­кар­паття принесли святі Кирило та Мефодій, а то­му Мукачівська греко-католицька єпархія не має ні­чо­го спільного зі Святоволодимирівським хрещенням. Су­часні вчені переконливо довели, що ні Солунські бра­ти, ні їх учні не охрещували закарпатців, бо світло Хри­стової віри на територію Закарпаття прийшло зі схо­ду. Поширення міфів про нібито охрещення св. Ки­рилом та Мефодієм пращурів сучасних закар­пат­ців не має нічого спільного з історичною правдою, а то­му не може бути аргументом на користь «неук­ра­їн­сь­кої» самобутності Мукачівської греко-католицької єпар­хії.

Як бачимо, хіротонія єпископа Ніла показала ка­те­го­ричну непоступливість теперішнього проводу Му­ка­чів­ської греко-католицької єпархії та окремих впли­во­вих сил за межами України у справі об’єднання гре­ко-католицьких церков України. Більше того, ро­зу­міючи слабкість та вразливість власної «сепа­ра­тист­ської» позиції як у світлі засадничого принципу непо­діль­ності Церкви як Христового Тіла, теперішнє ке­рів­ництво Мукачівської греко-католицької єпархії по­спіш­но шукає аргументів, щоб довести законність та при­родність окремого існування МГКЄ та УГКЦ, чим не лише тугіше зав’язує вузол проблеми, а й вистав­ляє у непривабливому світлі Святу Столицю. А це зав­дає величезної шкоди як греко-католицькій церкві, так і авторитету Святої Столиці в Україні.

А. Мартиненко

Теги: владика Ніл, владика Мілан, хіротонія, УГКЦ, МГКЄ

35 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати