Ковнер: Пам’ять антиукраїнського терору. ІІІ

Учні 7-Б класу Хустської гімназії (1940-1941 н.р.).
Їхнє випробування на національну зрілість ще попереду.
У першому ряду по центру - Василь Маркусь

Михайло ОРОС:
ЩО БУЛО ПЕРЕД КОВНЕРОМ І ПІСЛЯ НЬОГО?

До встановлення на Закарпатті чехословацької влади політичне і культурне життя українців ледь животіло. З приходом чехів воно пожвавішало. Появилось багато партій, заявили про себе нові лідери. Чехи запровадили обов'язкове шкільництво, чого раніше не було. Відкрито 4 гімназії, дві учительські семінарії і одну торговельну академію (технікум). Для поголовно нефамотного населення це було неабияким досягненням.

На Закарпатті появилось багато партій, але ні одної національної. В основному це були філіали чеських партій або фінансувались Угорщиною та Польщею.

Більш самостійними були громадські організації «Про­світа», Учительська громада та Пласт. На мою думку, Пласт відіграв найбільш позитивну роль в розвитку культури та ви­никненні незалежної політичної орієнтації нашої молоді. З Пласту виділились і перші юнацькі гуртки ОУН (Організації Українських Націоналістів). їхньою метою стала боротьба за побудову незалежної української держави. Ні одна партія, ні один рух на Закарпатті такої програми не проголошували.

Звичайно, демократичні методи боротьби за незалежну державу були більш привабливі. Але окупаційні влади з цим не рахувались. Навіть така ліберальна влада, як Чехословаць­ка народна (лідова), вимагала строгої лояльності до ЧСР. На той час альтернативного шляху в боротьбі за незалежність я собі не уявляв.

Першим, хто залучив мене до Юнацтва ОУН, був Дмит­ро Криванич, родом з Нижнього Студеного, гімназист-старшокласник і наш курінний в Пласті. Він організував гурток, який складався з гімназистів та учнів учительської семінарії.

Ми вивчали історію України та читали підпільну літературу. А також про історію Української Військової Організації ОУН.

Криванич закінчив гімназію і керівництво гуртком пе­редав мені. В подальшому зв'язок зі мною підтримував абсольвент торговельної академії на прізвище Мадяр. Він приносив нову літературу і забирав прочитану. Давав вказівки і контролював їх виконання. Ми називали його зверхником.

На юнацькому вишколі, що відбувся під час канікул, в лісі на Хустщині (дату не пам'ятаю) я познайомився з керівниками груп інших шкіл, звичайно, з їхніми псев­донімами. З деякими мені довелось співпрацювати і пізніше.

Після віддання мадярам Ужгорода центр політичного життя перенесено до Хуста. І далі розповсюджувалася підпільна література, проводились вишколи. Та основна ува­га зосереджувалася на організації й вишколі Карпатської Січі. Це було не легко, бо самі ми знали небагато.

Наші сусіди мадяри посилали до нас терористів, а поляки провокаторів, які проникали в ряди січовиків. І коли почала наступати угорська армія, провокатори почали стріляти в чеських вояків, а ті відповіли теж стрільбою. Потім чехи підірвали пороховий склад, а самі зі зброєю і технікою перей­шли в Румунію.

В боях з мадярами загинули мої кращі друзі, Євген Мигалович, Михайло Козичар та Петро Козак.

На Закарпатті встановилась угорська окупаційна влада та режим насильства. Заборонена була українська мова і політична діяльність. І так було, аж поки мадяри не покину­ли Закарпаття, відступаючи перед Совєтською армією.

Керівники ОУН, з котрими я був зв'язаний, емігрували. Але основна маса юнацтва залишилася на окупованому За­карпатті. З ким я був знайомий, ми майже зразу відновили зв'язки. В Хусті – Костя Куцин, в Буштині – Юрко Форкош, в Руському Полі – Василь Лозан. В Ужгороді я теж знайшов колишніх гуртківців як в гімназії, так і в учи­тельській семінарії. Очолити ужгородців доручено Андрію Грицаку, студенту учительської семінарії. У Воловому обіцяв допомогти мій колишній зверхник Дмитро Криванич.

Щоб зв'язатись з якоюсь керівною структурою, я гото­вився перейти словацький кордон. Я знав, що торговельна академія переселилась до Братіслави, і там я думав знайти зв'язок.

В той час повернувся з еміграції Дмитро Бандусяк, з яким я проходив юнацький вишкіл в лісі на Хустщині. Зв'язок був відновлений. Почала надходити підпільна література і взагалі вісті зі всіх українських земель. Після приходу совєтських військ на Західну Україну почало переходити кордон багато молоді, навіть деякі наші юнаки. Комуністична пропаганда була більш ефективною, ніж наша підпільна література. Втек­ли в Росію і мої близькі друзі Іван Паращинець та Іван Гаврилко, оба з Буштина і оба загинули на Дуклі, як вояки Чехо­словацького корпусу. Перед тим були ув'язнені за перехід совєтського кордону. їх всіх обмануло Київське радіо.

На новий 1940 рік в селі Великі Лучки на Мукачівщині була зібрана нова крайова екзекутива. Я був присутній як підреферент Юнацтва при організаційній реферантурі, рефе­рентом став Дмитро Бандусяк. Не знаю, коли були назначені інші референти, бо на нарадах вони вже так іменувались: мене підреферентом названо на самій нараді. Референтом пропа­ганди був Василь Потушняк, ідеологи – Іван Романець. На нараді були ще Михайло Габовда, якого я знав з Пласту, і Кіштулинець. Чим вони займалися, не запам'ятав. Нарадою керував досить ерудований представник проводу. Мені зда­валося, що він не з Закарпаття, хоч орієнтувався в наших справах непогано.

На нараді не було крайового провідника Андрія Цуги (псевдонім Дуб), з яким я познайомився аж в Ковнері.

Михайло Габовда, Дмитро Бандусяк та Андрій Цуга

Вже в Лучках я відчув, що справжнім провідником був Дмитро Бандусяк. Можна сперечатись про його відповідність на лідерство і його дії, але на той час він був єдиним, що зміг керувати такою численною підпільною організацією.

Юнацтво збільшувалось числом, а інколи і якістю. Пе­реважно це були колишні пластуни. Вони вже знали про Росію не тільки з передач Київської радіостанції.

Хустську організацію Юнацтва очолив Василь Маркуш, дуже ерудований юнак і талановитий поет. Ужгородську – студент учительської семінарії, теж поет, на мій погляд непоганий, Андрій Грицак. Прізвище керівника Мукачівського осередку не запам'ятав. Ми з ним співпрацювали недовго і після нашого розгрому в Ковнері я з ним більше не зу­стрічався.

15 березня 1941 року в річницю окупації Угорщиною За­карпаття зірвано над Хустським замком угорський держав­ний прапор і на його місці замайорів синьо-жовтий стяг. Водночас на місці боїв з угорською армією був встановлений хрест з свіжозрізаного дуба, а на ньому прибита табличка з надписом «Борцям за волю України». Групу, яка звершила цей подвиг, через якийсь час заарештовано і інтерновано в Кіштарчі, біля Будапешта. Тоді заарештовано і мене, хоч я безпосередньо участі у цій акції не брав. Вже в таборі я довідався, що організаторами були Дмитро Бандусяк та Іван Романець, а виконавцями були Павло Кришка, Михайло Човгань та Василь Обручар. Обручар і намалював табличку, яку я передав Юрію Неймету, а він вже Андрію Шевері, ви­конавцеві установлення хреста. Ні я, ні Неймет не знали, що знаходилося в пакеті.

Прапор пошила Маруся Бісун, абсольвентка торговель­ної академії, жителька Хуста. Тоді організації не викрито, хоч слідчі дуже старалися довідатися більше. Найбільш мужнім з-поміж нас був Андрій Шевера, який, незважаючи на тортури, не виказав своїх спільників.

Михайло Орос

В таборі я довідався, що керівництво Юнацтвом було пе­редано Глуханичу, з яким раніш я не був знайомий. Йому вда­лось втекти з Ковнера і на судовому процесі його прізвище не згадувалося.

В угорському ув'язненні я пробув 22 місяці, і коли мене звільнили в 1943 році, був переданий під гласний жан­дармський нагляд. Про тортури в Ковнері я не буду згаду­вати. Це окрема тема, яка потребує досліджень.

З угорського ув'язнення нас почали випускати, як гово­рили, на клопотання греко-католицького єпископа Олександ­ра Стойки. Спочатку тих, у яких були невеликі строки, потім тих, яких справу воєнний трибунал передав цивільному судові і які скоїли злочин до початку війни. В цю групу попав і я. А Бандусяка і А.Цугу – крайового провідника, звільнили вже після перевороту Салашія.

Після повернення Бандусяка в Хусті було створено тим­часовий провід. Бандусяка було відряджено до Галичини шукати зв'язку. Він і надалі залишався організаційним ре­ферентом, Іван Мельник став постачальником, мені доруче­но пропаганду. Чим мали займатись Габовда та Юрій Бан­дусяк – не пригадую. Появились нові трійки вже з підрос­таючих юнаків, почались вишколи.

Бандусяк прийшов з Галичини з представником прово­ду, не знаю, якого рівня, такі відомості не розголошувалися. Він ознайомив нас з ситуацією, яка виникла в організації і в УПА. Тимчасовий провід припинив своє існування і ми розійшлися по районах для зміцнення організаційної мережі. Та перед тим з нами провели короткий вишкіл. Представник проводу був з Галичини і багато не розумів нашої специфіки, хоч і дуже старався.

Потім проведено ще два вишколи, один в лісі за Вишковом, другий за Колодним, також у лісі. З'явились і перші втрати. Був вбитий взимку 1945 р. Кирило Куцин, що повертався з вишколу. Був заарештований наш зв'яз­ковий з Буштина Микола Гаврилко і господар конспіра­тивної квартири Юрій Ливрінець. Обидва не вернулись з ГУЛАГу.

Деякі наші друзі зневірились в перспективності нашої боротьби, емігрували, інші просто відмовились від співпраці, хотіли подивитись, яке воно мирне совєтське життя. Декотрі побачили його із-за дротів таборів ГУЛАГу, бо ЧеКа нікого не залишила в спокою.

З чергової зустрічі в проводі Бандусяк привів інструктора наче закарпатця, на прізвище Коваль. Розповідав про життя в УПА, про командирів. Та навів на наш постій в Старому Давидкові чекістів. Важко пораненого Андрія Цугу ледь вдалося вивести з облави. Був арештований господар Качуровський, його син і донька. Залишилась жінка Качуровського, яка і по­передила мене.

В Ужгородській тюрмі був розстріляний Михайло Габов­да, а Качуровський, його син і донька одержали довгі строки.

З чергового відрядження до Галичини не вернувся Дмитро Бандусяк. Мені вже арештованому слідчі показу­вали фотографію вбитого.

Зустріч колишніх учнів Хустської гімназії 1992 року

Мене заарештували в Берегові в жовтні 1945 року, а 14 січня 1946 спецсуд Народної Ради Закарпатської України засу­див мене до розстрілу. Голова Верховного Суду УРСР затвер­див, а союзний замінив на 20 років виправно-трудових робіт.

Ми не змогли вивести закарпатську ОУН на галицький рівень. Бракувало досвіду і знання. Але вже той факт, що ми не злякались жорстоких репресивних режимів, вважаю по­двигом. Ми перші на Закарпатті не випрошували автономії в окупантів, а повели боротьбу за незалежну Україну.

Володимир Кришеник:
КАШТЕЛЬ КОВНЕР
Фрагмент із книги «Наздоганяючи минуле. Його історія»
Ужгород: Ґражда, 2012. – 340 с.: іл.

Вантажівка з трьома ув’язненими доїхала до околиць Мукачева за півтори години. Поруч пов’язаних путами бідолах мостилися скраю лавок жандарми, пильнуючи, щоби поміж арештантами не вийшло жодних розмов. Наперед застерегли, що не стерплять почути від них ані слова, навіть найменшого натяку на спілкування. Водій вправно проводив автомобіль знайомими йому завулками міста, лишень раз стишив їзду, завертаючи до старого занедбаного парку. Ворота недовго прочинилися, впустивши людей у замкнуте коло, здалося, нежилого й знелюднілого простору. Посеред полишеного місця, зусібіч обнесеного міцним муром, усамітнилась од світу пропилена й потріпана часом будівля.

Затриманих провели через бічні двері будинку і там їх привласнив таємний світ тимчасової слідчої тюрми. Служба контррозвідки окупантів уподобала для власних потреб раніш розкішну віллу барона Ковнера. Відладжений механізм репресій і нищення людської волі вже понад місяць працював щосили, щодня добираючи собі нове поповнення. Простора бальна зала на першому поверсі каштелю-палацу кишіла блощицями, все більше повніла поживними тілами змучених та ослаблих арештантів. Після короткої процедури реєстрації сюди доправили обох сусідів-родичів – Кришеника та Дірея. Їх вразили довгі ряди в’язнів – руки за спиною, ноги під себе, сидять по-турецьки. Пройняла лунка тиша цієї високої зали, яку ламали лишень рипливі кроки охоронців. Винайшли в тих рядах місця для прибулих. Не стало часу призвичаїтися до нових обставин, як Кришеника першим повели на допит до підвального приміщення.

Там, за дверима нерівно освітленої кімнати, прибулого в’язня очікував недавній знайомець у цивільному, що перед тим допитувався його признань у батьківській хаті. Обличчя знаного ковнерівського ката Йовшки кривилося зловісною гримасою-осміхом. Трохи збоку з омертвілою безсторонністю дочікували приходу Михайла двоє невідомих. Старший за віком тюремник монотонно глухим, позбавленим емоцій голосом задав єдине питання: чи маєте, Mihaly, нам зразу тепер щось сказати? Не діждавшись відповіді, молодший взявся за катівську справу, вперіщивши ґумовим пендриком по Михайлових литках. Ноги враз підкосилися, дошкульний біль звалив його на коліна. Тепер вже садист Йовшка з неприхованою насолодою перебрав ініціативу: почалося те, чого не випадало уникнути жодному з в’язнів у катівні Ковнер.

Привели до тями, обдавши відром холодної води. Ні про що більше не випитували. Повели наверх до тюремної зали, поки відклавши на майбутнє спроби домогтися потрібних признань. Дорогою назустріч провадили до темниці ураз настрашеного Дірея. Назавтра Кришеникові неможливо було встояти на розпухлих та скалічених ногах. Зранку затяті кати “поуправлялися” з ним довший час, досконало зайнялися його долонями, п’ятами та іншими чутливими частинами тіла.

Історію Кришеникового перебування у мукачівській катівні затерло судомами його пам’яті, стягло міцно вузлами кількатижневого неспинного жаху і болю. Не менше мук дісталося іншим батьковим побратимам, чиє єство так само воліло посунути кудись набік нестерпне знаття про страшне та виснажливе, неможливе для людини існування. А чи далося б людині сповісти про власні пекельні муки в середньовічному автодафе? Чи кортіло б комусь, розіп’ятому на дибі, переповідати про міцність своїх жил і нервів? Усім їм разом випало перейти через усі ці муки. Дехто таки зумів передати, немовби прокричати у своїх спогадах нестерпність перебутих страждань. Читайте Степана Папа чи Марґарету Баботу-Шандор.

Передався батьків спогад, як короткий проблиск пам’яті, що наче блискавицею висвітив нестерпну темнóту в’язничного мороку. Дійшли вже краю жахіття нелюдського мордування у Ковнер-катівні. Отой день передував першому судовому засіданню угорського військового трибуналу. Вимотувало сидіння в німотно закляклих рядах посеред бальної тюремної зали. Увесь лівий бік кілька днів як занімів і віднявся, розчавлений чобітьми садиста-ката, який вдовольняв себе танцями й притопуванням на розпростертому Михайловому тілі. (Уже в глибокій старості ковнерівське калічення навернеться знов – ліва нога присохне й помітно вкоротиться). Випотрошена голодним безсонням і тупими катуваннями плоть потроху перебиралася до збутого страждань існування. Неприродно нависало навпроти обличчя Василя Худанича, приставленого чапіти на колінах спиною до обшарпаної стіни. Якоїсь миті воно, здалося, неможливо ближчало, згодом вислизало, ховаючись у млистому мареві.

Від світання наче вже знайомий голос доходив до його слуху звідкілясь зсередини, допікав своїм нестримним базіканням. Тепер сторонній голос скрадливо-улесливо наговорював слова признань і каяття. Часом він звучав надміру гучно, аж до болю у скронях, щойно переходив на лайливу угорську. Тоді вже наказував мовчати, вимагав твердо випростати спину. Михайла проймала тривожна невизначеність: а чи чутно цих слів Василеві, чи либонь він відкаже щось у відповідь? Голоси діймали його, допоки не покинув каштель Ковнер.

Чому так жорстоко підтинали різношерсті окупанти зелену порість нашого розуму й моральної сили? У Ковнері з закарпатським українством таке удіяно вперше й чинилося, власне, оте зло не задля признань чи вимученого каяття, а щоб перебити хребет тому, що обіцяло стати поколінням справжніх інтелектуалів. Історія – це завжди біг на тривалу дистанцію, який вимагає довгого дихання. “Збитий подих” міжвоєнної генерації закарпатців пройшов непоправною бідою, бо раз за разом мертвилася їх молода сила та воля у новому пришесті брутального середньовіччя, що ним обламалося навпіл трагічне двадцяте століття. Події літа 1942-го, напевно, зійшли тут за перший поштовх, і це вже згодом наш край на кілька десятиліть повело манівцями, втягло у багно непролазної соціальної деградації та морального розпаду.

Минуле не перейшло у майбутнє, позаяк у півстолітньому переході усьому живому та розумному стократ підрізáли жили й цідили кров, до решти обтяли здорову плоть. Десь згодом наше суспільне тіло призвичаїлось до свого безрукого й безногого каліцтва, витренувало нові рефлекси з імітаціями щирості, віри, чесних переконань. Ізнов накидали нам оманну історію з “рухомим минулим”, але ж дивина – оте чуже і надумане, наче крапелька ртуті, перекочувалося пізніш у непередбачене теперішнє. У цих переходах ліпше велося породі людей без властивостей, навчених швидко переміняти личини, аби втаїти власну безлику сутність. Незчулися, як обіклало нас звідусіль сіро-мишиною масою непутніх владців та пройд із лякливими проблисками очиць, де “укрита злість, облудлива покірність”, невситима хіть до громадського пирога.

Занехаяли й обікрали теперішній закарпатський світ багато раніше, насправді десь там і тоді, як задалися одтинати й одщепляти від нашого дерева живе покоління батьків та дідів. Одних перетерли на табірний пил, інших розпорошили по чужих світах, а тих понівечених, що таки зосталися, зв’язали тонкими путами страху й самоприниження, поробивши з чоловіцтва слабких маленьких людців. А стало б інакше, чи знали б ми сьогодні анекдотичні фігури безвірних святенників, що взялися торгувати нашою землею, безсоромно влізаючи на чужі телевізійні амвони – і вже не печуть їм долоні срібняки, порозсовувані по широких кишенях чорних одеж.

Перший з низки кількох судів – виїзних засідань військового трибуналу в тимчасовій слідчій в’язниці Ковнер, яким карали Михайла Кришеника та ще понад вісімдесят патріотів-закарпатців (усього в цій справі засуджено щонайменше 173 підсудних), відбувся 16-17 липня 1942 року.

Судову розправу організував генеральний штаб угорської армії. Мабуть, тому юридичні процедури в розгляді справ звелися до простих формальностей, коли звинувачення (антидержавна зрада) та завчасу визначені тюремні терміни не підлягали перегляду, затверджувалися без уваги на поведінку підсудних у судових засіданнях, потверджень чи заперечень здобутих тортурами признань.

Для закритих судових засідань не винайшли ба навіть окремого приміщення, усе діялося у дворі каштелю, де обвинувачених підрядили годинами стояти кількома рядами без діла попід стінами будівлі. Тільки пізніше їх поодинці підкликали ненадовго до збитого зі свіжих дощок продовгуватого столу.

У самісінькому центрі сиділи головуючий – підполковник Октав Петрі та військовий суддя Вілмош Доменік, там же секретарював старшина Ференц Полоташ. Праворуч повсівся обвинувач – старший лейтенант Єне Ровнаї. Скраю нудилися покликані для проформи адвокати, яких підсудні увиділи тоді вперше. На столі розклали папери та речові докази (зброю, підпільну літературу тощо).

Михайло важко томився багатьма годинами стояння, бо ноги після катувань тримали слабо. Увесь той час його підпирав плечем Петро Дірей. Спочатку військовий прокурор довго зачитував слова звинувачення. Наступне питали кожного з підсудних: чи визнає він себе винним у зраді угорської держави? Обвинувачені зазвичай відбувалися мовчанням, але цим ні на хвилю не перепинялася “успішна” робота суду. Судові захисники не горіли бажанням встрявати зі своїми промовами, їм ніяк не виходило хоча б для проформи казати чогось на користь підзахисних. По кількох годинах очікувань дійшла черга до Кришеника, але тут адвоката Бейлу Гавела замінив інший – Бейла Ваш. Утім, для підсудних ця одміна не важила жодним чином. Гнітюча порожнеча проймала кожну зі сторін слухань, усіх обтяжувала зайва розтягнутість процедури розгляду справ. Її порушено тільки єдиного разу, коли несподівано для присутніх, навіть для самого себе, звернувся до суду Василь Маркусь. Утім його промова не вийшла марною і здалася швидкою спробою осмислити природу посталого руху опору, яким молоде Закарпаття відповіло на брутальне нищення окупантами національної гідності та людських прав. Розкаяння та прохань про помилування судді не отримали.

Василь Маркусь ("Ґражда", 1995) та Іван Ігнатко

Вирок суду Михайло Кришеник та Петро Дірей сприйняли спокійно, ба навіть з полегкістю: іменем угорської священної корони обом їм присудили за державну зраду по три роки тюремного ув’язнення. Іванові Ігнатку та Василеві Потушняку дали й того більше – відповідно вісім і десять літ позбавлення волі. Пізніше ухвалою начальника королівського генерального штабу генерала Сомботгеї ці присуди пом’якшили на два-три місяці.

Ще майже два місяці довелося їм очікувати в Ковнері (а згодом у приміщенні гімнастичної зали Мукачівської єврейської гімназії) відправлення до тюрем Шаторолйоуйгеля та Ваца. Увесь цей час становище вкрай виснажених в’язнів не ставало ліпшим. Незмога було виспатися на голій підлозі, навіть повернутися у короткому сні з боку на бік дозволялося усім разом лишень за командою наглядача-охоронця. Очі виїдало світло голих електричних ламп, яких не вимикали на ніч. У допомогу блощицям набігли воші, чиє зажерливе військо адміністрація слідчої в’язниці мала за кращих своїх союзників, вберігаючи твердо життя мерзенних цих істот від можливих розправ. Відчуття голоду ні на мить не покидало засуджених – ріденькою юшкою з гнилою капустою та дрібкою квасолин не наїсися. Нітрохи не відступало нестерпне бажання поїсти – воно відганяло геть розумні думки, зводило світ людини до потреб елементарного виживання.

Каштель Ковнера. Фото 1965 року

Теги: Ковнер

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати