Ковнер: Пам'ять антиукраїнського терору. ІІ

В'язні мадярської катівні о. Юлій Кубиній та акад. Іван Фізер

Іван ФІЗЕР:
МОЄ ПОЛІТИЧНЕ ВИЗРІВАННЯ 
В ЮНАЦЬКОМУ ПІДПІЛЛІ

П’ятдесять років пролягло поміж нами і тою подією, яка драматично визначила звивини нашого життя. Декому із нас вона стала першопричиною трагічного кінця, декому до­вготривалого остракізму, декому екзилю, але всім нам глибокого і тривалого почуття нашої причетності до України та її історичної долі. Вона була також нашим посвяченням у той довгий і складний процес державотворення українського народу, який нарешті завершився політичною незалежністю нашої батьківщини.

З перспективи нашого сьогодення, себто з перспективи таких складних проблем, як, напр., встановлення правової системи, децентралізованої економіки, зовнішньої і внутріш­ньої безпеки, подія, яку ми згадуємо і відзначаємо, може оправдано виглядати незначною. Однак, з перспективи того часу, коли ми її творили, вона, навіть у всеукраїнському кон­тексті, маргінальною не була. Чому? А вже хоч би тому, що була вона часткою всеукраїнського резистансу проти брунат­них і червоних окупантів нашої землі. У нас на Закарпатті, після брутального придушення нашої молодої держави у бе­резні 1939 p., вона була єдиним викликом мадярському зух­вальству. Отже, як історичний факт подія ця таки значуща.

Але не менше, коли не більше, вагома вона для кожного із нас особисто. Хоч ісповідували ми одну і ту саму «леген­ду», хоч єднала нас одна і та сама ідея, зате кожен із нас розумів і переживав свою участь у підпільній організації по-своєму. І це було закономірно, бо були ми надто наївними і невинними у питаннях політики, історії, революції, ідеології тощо. Розуміли ми, чи навіть не розуміли, все це по-різному. Натомість манила нас юнацька романтика, живила нас ненависть до окупанта і кріпила нас мрія про визволення на­шої вужчої батьківщини.

Для мене, сімнадцятирічного юнака, оунівське підпілля було першою зустріччю з Україною. До того часу вона і як історична, і як реальна даність була надто абстрактною. Коли ж мені прийшлось засвоїти першу точку декалогу — «Здобу­деш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», то раптом вона зробилась застрашуюче конкретною. Все те, що я знав про Україну, а знав я дуже мало, вимагало швидкого доповнення і осмислення. Я чітко пригадую сходини нашого звена, на яких я сам зобов’язався приготовити доповідь про Україну, не так для того, щоб доповісти іншим про неї, як са­мому довідатись про те, за що я зобов’язався навіть померти. Звичайно, при відсутності довідників, допомоги та організа­ційної засекреченості доповідь випала надто куцою і наївною. Пригадую, що уже тоді і на тому рівні знання мене чомусь не задовільняла програма юнацького виховання. Видавалась вона мені надто відірваною від дійсності, що, у свою чергу, доводило до палких суперечок між мною і покійним Василем Шимоняком. Він настоював на виконанні згори заданих завдань, а я чогось хотів іншого. Чого, я конкретно не знав. Я не розумів, чого нам читати «Кавказ» Шевченка, чи ще що там, коли я це досить пожвавлено сам робив, бо почав писати вірші ук­раїнською мовою.

До нашого арешту ні я, ні мої друзі таки не познайоми­лись хоч би в загальних контурах з історією України, не перечи­тали хоч декілька творів з української літератури, не довідались про її фактичний стан. І так ми попали в тюрму за Україну, яку ми до безтями полюбили, але яку ми не знали. Вона, принаймні для мене, була «терра інкогніта». Цим я не хочу сказати, що моє українство в той час було проблематичним. Ні, воно хоч не було зінтелектуалізованим, зате було глибоко органічним, зая­кореним у той конкретний етнос, часткою якого я був.

Як декому із Вас відомо, ген аж до шостого класу гімназії я засліплено вважав себе «русским». Був «русским» скавтом, вів суперечки з моїми однолітками українського пе­реконання. І раптом, десь під кінець п’ятого класу, весь той міф розвіявся і я глибоко відчув свою помилку і рівночасно свою причетність до українського народу. Разом з цим виник­ла у мене настирлива допитливість про Україну, яку, в атмос­фері офіційного антиукраїнства, задовільнити було неможли­во. І чи не тому, у шостому класі, уже будучи членом юнаць­кого підпілля, я сприйняв Гарайдівський варіант т. зв. угро-руської мови і все те, що робив Федір Потушняк як камуфляж засекреченого українства. Це була конкретна діяльність про яку я марив. Вона стала для мене важливішою за все. Прига­дую мої гострі і палкі розмови у захист «Літературної Неділі» з покійним російськомовним поетом-початківцем Василем Діяничем, який в той час либонь уже співпрацював з комуністичним підпіллям і який називав Потушняка буржуазним націо­налістом, терміном, який тоді не був мені зрозумілим. Що По­тушняк був переконаним українцем, в тому я не сумнівався.

Чому я про все це згадую? А тому, що для мене відкри­та, хоч надто обмежена, легальна можливість української ді­яльності ставала надто важливою, тоді як наші підпільні сходини, які ми систематично проводили раз в тиждень, все більше і більше видавались неактуальними.

Ні я, ні мої друзі вповні не усвідомлювали небезпеки з боку угорських властей. Про неї у нас ніколи не було мови, ні на сходинах, ні між собою, хоч знали ми вимоги декалогу («Про справи не говори, з ким можна, але з ким треба»). До яких кримінальних наслідків наша конспіративна діяльність могла довести, ми собі не уявляли. Про це нам ніхто не гово­рив і до цього нас ніхто не готував. Чи не тому арешти вик­ликали у нас такий травматизуючий шок? Можливо, з перс­пективи революційного виховання, таке замовчування евен­туальних репресій мало сенс, бо свідомість трагічних наслід­ків могла серйозно притупити наш юнацький ентузіазм.

Для мене арешт був справжнім емоційним шоком. Ареш­тували мене десь о 5:00 недільного ранку. Уже сам ритуал арешту зробив потрясаюче враження на мене. Було щось в ньому ірреальне, макабричне. З рідного села Мирчі троє жан­дармів на велосипедах заставили мене босоніж бігти до Вели­кого Березного, де на їхній станції вперше зазнав ту бру­тальність, про яку я так багато чув. Боротись проти цього шо­ку я не міг, бо не було в мене того, що психологи називають «передбачуючою реакцією». Я був абсолютно безборонним. Ця безборонність частково зникла в Ковнері, себто, як тільки я опинився серед гурту таких же арештованих. Вона знову поси­лено з’явилась при перших допитах, хоч не знаю чому, впродовж тижня, на всі питання «безсердечного Йовшки» я відповідав негативно, аж поки він не влаштував очну ставку з покійним Шимоняком, який, ламаною угорською мовою, про­сив признатись у всьому. І я це зробив, за винятком питання про військовий вишкіл на полонині, про який я чув, але нічого конкретно не знав. Зате це надто влаштовувало садистські інстинкти Йовшки. Остаточно опухлі ноги і руки зробили своє.

Ретроспективно, так мені видається, «революціонером» я зробився уже після суду, в жидівській гімназії і в тюрмі. Ви­никла там навіть якась гордість за те, що ти учасник чогось незвичного, чогось нібито для мадярських окупантів небез­печного. Мучила тільки думка, що два роки тюрми і п’ять років втрати громадянських прав назавжди позбавили мене можливості закінчити гімназію. Іноді ця думка ставала настільки важкою, що доводила до глибокого розпачу. Рятувала в такі хвилини віра, що кінець угорській окупації неминучий і що термін вироку не відбудемо. Мабуть тому в тюрмі я на­стирливо вивчав аналітичну геометрію від старших друзів по камері.

В той час ані я, ані мало хто з нас не мав найменшої уяви про неминучу окупацію Закарпаття радянськими військами, а зокрема про те, що нові господарі виявляться ще жор­стокішими до українського визвольного руху. Амністію я сприйняв з великою радістю. Вона однак не приглушила моєї ненависті до окупантів і не приспала тепер уже вповні сформованої українськості, хоч, без сумніву, і амністія, і пе­ребування в спортовому таборі «Кішок» в Сент-Ендре були придумані для такої цілі.

Повернення до школи, перспектива таки закінчити гімна­зію затемнили все інше навколо мене. Навіть швидко набли-жаючийся фронт не викликав у мене хвилювання. Бажання скінчити гімназію стало нав’язливим, аж поки кінець фа­шистській Угорщині не став наяву очевидним. Скласти ма-туру прийшлось уже за радянської влади.

Що міг би я сказати на закінчення цього надто корот­кого спогаду-самоаналізу? На мою думку, арештам 42-го року, в ланцюгу політичних подій на Закарпатті, ще важко дати остаточну оцінку. Можна про них говорити як логічний наслідок постання і ліквідації карпато-української держави в 1939 році, як явище всенаціональної боротьби українського народу проти всіх окупантів України під час другої світової війни, як подію, спричинену націоналістичним рухом, і як все це разом. Зате, в ланцюгу моїх особистих подій, цей арешт остаточно визнав мою національну свідомість і став причиною всього, що наступило по ньому. З роками ідео­логічне оправдання цього арешту то розширювалось, то по­глиблювалося, то мінялося, але сам він, як екзистенціональний факт, назавжди залишився вагомим у моєму житті. Питання, як склалось би це життя без його наявності, належить уяві чи фан­тазії. Тому, чи тим, хто увів мене в підпільну організацію, я на­завжди залишусь вдячним і зобов’язаним.

Примітка: Іван Фізер (1925-2007) – видатний літературознавець і теоретик літератури, професор-емерит слов’янських мов і літератур в університеті Ратґерс в Нью-Брансвік, Н. Дж., дійсний член НТШ-А, багатолітній член Управи НТШ-А, дійсний член УВАН, іноземний член Національної Академії Наук України, член Українського міжнародного комітету з питань науки і культури, почесний доктор Національного Університету «Києво-Могилянська Академія».

Автор праць з естетики і літературної критики, серед них про О. Потебню і Р. Інґардена, «Alexander A. Potebnja’s Psychololinguistic Theory of Literature: A Metacritical Inquiry» (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1988)
теоретичної студії «Psychologism and Psychoaesthetics: A Historical and Critical View of Their Relations» (Amsterdam: John Benjamin B.J., 1981).

Юлій Кубиній народився 28 січня 1925 р. в селі Онок Виноградівського району. Батько Юрій Кубинець, родом з Ганич, змушений був змадяризувати прізвище, від 1905 р. до 1945 р. працював директором початкової школи та дяком сільської церкви. Мати — Анна Кубик, з Ужгорода, учителька початкових класів. У 1936 р., по закінченні п’ятого класу сільської школи, Юлій вступає до державної гімназії в Ужгороді, але після Віденського арбітражу, закінчивши третій клас у Білках, продовжує навчання в ужгородській гімназії аж до арешту за підпільну активність в ОУН. Засуджений у віллі Ковнер у Мукачеві. Як політичний в’язень одержав амністію регента Горті. He маючи змоги продовжувати студії, в рідному селі організує та керує  церковним хором, збирає народні пісні, працює з молоддю та допомагає батькам у школі. Ще до приходу радянських військ організує підпільний сільський комітет. Коли почали діяти школи, вступив до гімназії в Берегові і закінчив восьмий клас. Після возз’єднання 25 вересня 1945 р. нелегально виїжджає до Праги і, вступивши до Архієпископської семінарії, записався на філософсько-теологічний факультет Карлового університету. Коли перший раз по війні набирали семінаристів з ЧСР на студії до Риму, вдалося разом з ними переїхати до Української Колегії св. Йосафата та у славному університеті Поширення Віри скінчити два роки філософії, з бакалавратом (1945-1947 pp.) та теологічні студії з ліценціатом (1947-1952 pp.). Працюючи у ватиканських архівах, захистив у 1953 р. дисертацію на тему: «De cleri educaticіne in Ucraina Carpatica» (Виховання священиків у Карпатській Україні).

Найщасливішою подією у житті було висвячення на священика 3 травня 1951 р. в семінарійній каплиці св. Йосафата та перша Служба Божа в базиліці Св. Петра.

Не мав змоги вернути в рідні землі, тому Св. Конгрегація для Східних Церков (карпд. Тіссеран) висилає його до Австралії, Нової Зеландії, але на запрошення єпископа Данила Іванча переїжджає у США, в Пітсбурзьку єпархію. Був співробітником у Клівленді, в парафії Св. Иосифа (1954-1955 pp.), де був диригентом міжпарафіяльного хору. На той самий пост був переміщений до Детройту, до церкви Св. Миколая. Призначений парохом до церкви Пресвятої Богородиці Нантікок, Пенсільванія (1956-1959 pp.) і до церкви Св. Михайла в Шефілд (1959-1973 pp.), де написав і видав англійською мовою «Історію Пряшівської Єпархії». Від 1973 р. призначений парохом церкви Св. Петра і Павла в Ірі, Пенсільванія. Після проголошення незалежності України допомагав відбудовувати Греко-Католицьку Церкву на Закарпатті.

Степан Пап-Пугач, Михайло Кришеник та Андрій Глуханич

Андрій ГЛУХАНИЧ:
МОЯ ВТЕЧА З КОВНЕРА

Після матури в Торговельній Академії у Братіславі в 1940 році я знайшов працю й записався на словацьку Високу Торг­овельну Школу. Зв'язковим ОУН в Братиславі був якийсь час колишній академіст Василь Мордованець. Після відходу Ва­силя до Кракова провід ОУН призначив мене на зв'язкового, а контакт зі мною з Відня удержував Юліан Химинець. Рішення про моє повернення на Закарпаття узгіднено початком 1941 року в Кракові, де я був одним з делегатів від Закарпаття на Надзвичайному Зборі ОУН. Мене початково приготовлювано до Похідних Груп, але на прохання Крайової Екзекутиви ОУН на Закарпатті рішено післати мене на працю серед юнацтва.

На Закарпаття я повернувся в серпні 1941 р. Мадяри арештували мене й подержали на «Галагові» в Ужгороді один місяць, підозріваючи, що я повернувся поширювати українство. Член Екзекутиви ОУН Михайло Габовда зв'язав мене з тодішнім референтом юнацтва Василем Маркусем, учнем гімназії в Хусті.

Початком 1942 р. приїхав до мого села зв'язковий Іван Немеш й повідомив, що поліція притримала деяких осіб за вивішення синьо-жовтих прапорів, та радив припинити вся­ку діяльність на короткий час. Початком квітня я одержав по­штою недбало написану записку (не закодовану), щоб їхав на відвідини рідні на Словаччину... Не знаючи, що це значить, я вибрався до Великих Лучок до Габовди. Родина сказала, що його затримала поліція. В дорозі до Мукачева зауважив, що за мною слідкує особа на ровері. І дійсно, виявилося, що це був угорський детектив, який переводив зі мною перше переслухання в «Ковнері».

Повернувшись до рідного села, я вирішив на якийсь час виїхати до рідні у Воловому (тепер Міжгір'я), але не встиг... Мене заарештували угорські жандарми й вивезли до Мукачева.

Перший протокол з переслухання був короткий і невинний: я повернувся на прохання батьків, вчуся угорської мови, щоб знайти працю десь в банку або в торговельному підприємстві. Я заперечив, що займаюсь поширенням українських книжок, яких я привіз з-за границі приблизно сто. 20 книжок привезено аж до «Ковнера».

Мене залишено в спокою аж до днів, коли привезено на пе­реслухання М.Габовду й В.Мордованця. При конфронтації виявлено, що я був у Кракові. Новий слідчий, який знав доско­нально українську мову та добре орієнтувався в справах ОУН (це був колишній працівник польської розвідки), показав мені постанови Надзвичайного Великого Збору ОУН та прийняте там становище щодо КарпатськоїУкраїни.

Почалася нова фаза допитувань, цим разом вже за допомо­гою тортур. Я старався протягати із зізнанням аж до часу, коли буду мати нагоду перекинутись кількома словами з М.Габовдою. Сталось це під час спільного купання в мукачівській лазні. М.Габовда сказав, що в руки поліції попала частина архіву, деякі звіти рефе­рентів. Найбільше натискали на зізнанні, де переховується зброя. Мені було легко видержати, бо про зброю я дійсно не знав.

Ситуація зазублювалась, зачали приводити нових людей. В мене визрівала сильна постанова вирватися з «Ковнера». Перша спроба: я наївся різного сміття, дістав шлункові болі, мене завезли до шпиталю, випомпували жолудок, прив'язали до ліжка, дали на ніч жандарма, а вранці завезли назад до «Ковнера»... Капітан бісився: «Ти хочеш померти? Ти здохнеш, але аж тоді, як скажу я!».

Тоді я рішився на план втечі. Ті, які сиділи в «Ковнері», знають, що вранці жандарм виводив по двох в'язнів до туалету і там був з ними приблизно 5 хвилин. За той час другий жан­дарм пильнував в'язнів аж у двох кімнатах, пов'язаних собою відкритими дверима. Я сидів недалеко дверей у коридор, біля мене один комуніст, а біля нього Юрко Бандусяк. Того ранку я шепнув Юркові, що попробую непомітно вийти, щоб заповни­ли моє місце, тобто, щоб посунулися. Теж кинув йому мої тяжкі черевики, а взяв його легкі. Коли другий жандарм відвернувся від нас, я вискочив до коридору, побіг до кімнати в кінці коридору (всього 6-8 метрів), відкрив вікно, вискочив у сад, а тоді попрямував до високого плоту. В тому саду ми про­ходжувались півгодини майже кожного дня.

Оглядаюся – погоні нема. Я був рішений втікати далі навіть тоді, якщо б стріляли. Перелажу пліт й прямую доро­гою до річки, на т.зв. болгарські поля. Ось вже бачити міст ко­ло Росвигова, тут поля й високі жита. Заходжу в жито, лягаю на вогку землю, прикриваюсь житом. Все мокре, бо вночі па­дав дощ. Лежу годину-дві, відчуваю, що лежу в мокрому. По­гоні нема, мабуть-таки непомічено моєї відсутності. Виходить сонечко, огріває землю й мене на ній. Якось засипаю. Пробу­дився десь пополудні, пролежав без руху до вечора, а тоді по­прямував до Нового Давидкова. Заходжу до стодоли біля ха­ти Качуровських. Вранці обережно даю знати приятельці Анні про свою присутність. Мені приносять їсти й пити й там я пробув два дні, включно з Великодніми Святами. Треба було вибиратись в дальшу дорогу, хоч вже раніш відчутна перестуда з гарячкою не переставала.

Одержую харчі на дорогу й беру напрям на Росвигово і Лавки, де мав знайомих. Та не мав сил вийти поза село, напала на мене га­рячка і я вирішив вилізти на дзвіницю біля церкви й перебути день. Над дзвонами, на дерев'яній платформі, ліг і заспав. Бляха на дзвіниці зогрілась від сонця, мене облило потом, але це мабуть й припинило мою гарячку, бо ввечорі почувався вже краще.

В селі Лавки я переховувався цілий тиждень. Лавки я знав з перебування там під час виборів до Сойму Карпатської Ук­раїни. Мені було дивно, що до моєї криївки на полі не приходив ніхто перші два дні. Виявилося, що господиня встидалась при­нести мені їсти лишень варену картоплю... а іншого не було. Я запевнив її, що люблю картоплю, а вона, або її діти, приносили ще й доморобне вино. З Лавок я передав інформації декільком особам, прізвища яких прозвучали на допитах в «Ковнері».

Як я пізніше довідався, в рідному селі організувала поліція засідку, розпитували про мене і в інших селах. Вже по двох тижнях моєї втечі жандарми повідомили мою маму, щоб поїхала до Мукачева й забрала мої речі й книги. Ця вістка дуже збентежила батьків й родину, бо підозрівали, що мадяри мене десь закатували.

Я міг би згадати ще різні цікаві переживання й випадки, різні пригоди, перешкоди, але все вдалося перебороти при по­мочі вірних друзів та їхніх рідних. Вже три тижні по залишенні «Ковнера» я був на Словаччині.

Виступ Омеляна Росула на відкритті пам'ятника
о. монс. Августину Волошину в Ужгороді 

Омелян РОСУЛ:
ВІД КОВНЕРА ДО ГУЛАГу

Мені доручено – від імені крайової організації політв'язнів Всеукраїнського товариства репресованих нашої Срібної Землі, борців за волю України – щиро привітати всіх Вас, скласти гли­боку подяку за вашу присутність.

У свої молоді 22 роки, в 1948 році, разом зі своїми приятелями я був заарештований, засуджений «трійкою» в заміну смертної кари на 25 років режимних таборів ГУЛАГу. Відбував покарання на встеленій трупами і кістьми більшовицьких рабів-політв'язнів проклятій нами Колимі, в страшних морозах, каторжній, важкій роботі, довбаючи полите кров'ю золото, помираючи з голоду, пе­реносячи садистське знущання, під номером СІ-103 (який, до речі, ми носили на чолі, спині і вище правого коліна).

Реально ніколи не надіявся, що настане колись той щасливий, омріяний час, коли я знову на своїй прадідівській-отчій землі до­живу до цього щасливого часу нагоди і честі – в цей день особисто привітати всіх Вас...

Дякую Тобі, Боже великий, єдиний та щаслива Доле моя!..

За період тоталітарно-імперсько-комуністичної системи колишнього Радянського Союзу на Закарпатті тисячі наших краян, за свої національні переконання, в боротьбі за права людини, свободу совісті, за волю і незалежність України, а ча­сто і зовсім невинні, спровоковані в 1940-50 роках, були засуд­жені трибуналами, судами, «трійками» на різні терміни ув'яз­нення – переважно від 10-ти до 25-ти років, опинились в табо­рах ГУЛАГу: у Воркуті, Норильську, Караганді та просторах неосяжного Сибіру, Далекого Сходу та Колимі.

Не витримавши беззаконня, знущань, важкої каторжної роботи, не перенісши голоду, холоду, багато політв'язнів за­гинуло в застінках НКВС, таборах, залишивши вдома удо­виць та сиріт, родину в безнадійній ситуації. Незавидною була їхня доля! Більша частина після відбуття різних термінів пока рання повернулась каліками, інвалідами, хворими. Знаходя­чись під пильним, постійним наглядом КДБ, який дамок ловим мечем висів над нами, ходив слідом за нами жахливою тінню аж до кінця 80-х років, не могли влаштуватись по спеціальності, здобути відповідну освіту, зайняти якусь більш-менш відповідальну посаду.

Щоб хоч трошечки пролити промінь світла на радянську дійсність, оцінити «розум, честь і совість нашої епохи», – більшовицької імперії, я дозволю собі процитувати в оригіналі сло­ва привітання «советского подполковника» військ охорони НКВС, в порту Нагаєво-Магадан після вигрузки нас 8-ми тисяч з трюмів пароплава «Ногин», який роками тільки те й робив, що перевозив товар – рабів з материка на «чудную планету Колыму», які я ніколи не забуду і завжди пам'ятаю: «Ну что ж, фашисты, националисты, изменники родины, убийцы, кровопийцы? Вы попали на Колыму, – отсюда возврата нету! Расстреливать вас не бу­дем, вы сами подохнете, но до тех пор, пока подохнете, вы еще поработаете на советскую власть. Ваше место под сопкой!..»

Це були страшні, правдиві слова, зміст і поняття яких ми повністю в цей час ще не усвідомлювали... Попереду нас чекало страшне колимське пеклоі загибель...

Але є Господь Бог на небі, щаслива доля, надія, правда свя­тая, яка частині з нас допомогла все це пережити.

Відбувши дванадцять з половиною років в підвалах і тюрмах Льво­ва, Золочева, перебуваючи в десятках таборів «необьятной ро­дины», зайшов у рідну хату, в якій мати моя молячись очікувала мене, стоячи тремтячи в кутку, побачивши мене, заломивши ру­ки, скрикнула: «Боже мій, це ж не він, це не мій, не мій син, що ж вони з ним зробили...» От такою була, панове, дійсність.

Михайло Петричко в документальному фільмі
"Срібна Земля: Хроніка Карпатської України" (2012)

Михайло ПЕТРИЧКО:
КОВНЕР-КАШТЕЛЬ – 42

В першій половині 1942 року на Закарпатті було викрито підпільну організацію українських патріотів, що мала на меті звільнення краю від угорсько-німецьких окупантів і створен­ня разом з усім народом України соборної незалежної демок­ратичної держави.

Арешти почалися в перших місяцях року. Ув'язнених тримали в Мукачівському та Чинадіївському замках, а коли число заареш­тованих сягнуло за сотню, перевели всіх до Ковнер-каштеля в Мукачеві – запущеного палацу барона Ковнера серед великого декоративного саду, де тепер їдальня військових пілотів.

У Ковнер-каштелі допити заарештованих велися із серед­ньовічними тортурами і звірячими знущаннями над людьми. Чорну роботу виконували дегенеровані покидьки фашистсь­кої Угорщини під наглядом офіцерів киймелгаріто (контр­розвідки) . В серпні слідство було закінчено, і перед судом ста­ло десь до 150 чоловік, звинувачених у антидержавній діяльності. Суд, що тривав три дні, не зміг довести моральної правоти процесу. Запам'яталося мені останнє слово підсудного Василя Маркуся, теперішнього професора Чікагського університету, який захистив гідність своїх сорат­ників, аргументовано, з патріотичним запалом викрив безза­коння окупантів, указав на їхню політичну сліпоту і дезорієнтованість у подіях, які розгорталися на міжнародній арені.

Всіх було засуджено до різних термінів ув'язнення в тюр­мах Шаторолйоуйгеля і Будапешта.

Цей політичний процес є доказом того, що Закарпаття ішло свідомо разом з усією Україною в боротьбі за створення своєї державності.

Думаю, теперішня демократична Угорщина, яка розвиває з Україною добросусідські відносини, повинна б висловити своє ставлення до тих подій, 50-ту річницю яких планується широко відзначити 4-5 липня цього року в Мукачеві.

І тут напрошується питання: де були тоді теперішні «борці» за русинство? Чи знайшовся хоч один із них, щоб вис­тупити проти мадяризації нашого краю, колоніальної експлу­атації наших природних багатств? Та такий і не міг знайтися, бо всі фенциківці, бродіївці, як теперішні магочіївці, вірою і правдою служили зазіхайлам на нашу землю і почували себе дуже комфортно.

Політичний процес 1942 року – незабутня сторінка ге­роїчної боротьби України за свою свободу. Її вже не вирвати із історії, як і правди, що ми, русини, – ті ж українці.

(Публікується за виданням: За українське Закарпаття / редактори-упорядники В. Маркусь та В. Худанич. – Ужгород: Ґражда, 1994)

Теги: Ковнер

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати