Виїжджаю поїздом до Києва. Ніч починає доганяти за Мукачевом. За вікном вагона видніються гори. Вони у вечірніх сутінках здаються ще гарнішими, ніж у день. Здалеку маячать вогники. Насправді, то — світло із вікон далеких і не дуже від залізниці будинків. Із їх коминів валить дим. Я — у холодному вагоні. А хочеться бути там — у теплі, біля розпеченої печі. Як колись, у далекому дитинстві.
Повертаюся до Ужгорода. Перший сніг цієї зими доганяє мене у Львові. А далі — залізниця, що тягнеться між горами. Уже — вкритими снігом. Як це добре — ловити такі миті.
KK 2010-11-30 / 22:56:00
Ух...яка холодна, сіра зима наступає...гарно все подано!
Оксана 2010-11-30 / 20:53:00
Життя складається із митей і від людини залежить які із них вона закарбує у своїй памяті.
Тезка 2010-11-29 / 20:55:00
Короткі в тебе миті, Славік, дуже короткі... Хоча гори від цього гарнішими не перестануть бути)))
Обурений 2010-11-29 / 18:02:00
А чому вагон холодний був?
Треба цих неробів порядку вчити! Чому не вимагав тепла?
Ти ж , Славко, журналіст, як-не-як? Що казати за простих смертних.
Вимагай більшого! :)
ярослав орос 2010-11-29 / 17:22:00
так-так... я завжди, коли ними проїжджаю, то відчуваю себе на сьомому небі... звичайно, коли повертаюся у рідні гори...
Зима 2010-11-29 / 17:21:00
Ех,побільше б таких теплих митей у житті
Ярослав Гулан 2010-11-29 / 17:15:00
Завжди будь ласка )
А вид із цих віадуків дійсно прекрасний - як взимку, так і влітку.
ярослав орос 2010-11-29 / 16:59:00
тепло написано про зиму...
вже тридцять років я проїжджаю через цей у скотарському міст...
дякую, тезко...