Михайло Кочіш: «Вибори 2015 року відбудуться за результатами соціально-економічної діяльності влади»

Минулого тижня, вже після представлення,  ми підійшли до нового голови Виноградівської райдержадміністрації Михайла Кочіша і попросили відповісти на кілька запитань. Але пан Михайло  послався на «непідходящий момент», бо ж голова облдержадміністрації і інші важливі люди чекають, при цьому додав: «іншим разом у любий час». І ось у понеділок, вирішивши,  що «любий час» настав, відразу після обідньої перерви постукали у кабінет голови. Михайло Петрович не став  перекладати чи відмовлятися, тільки спитав: а про що будемо говорити?

- Про життя, Михайле Петровичу, про що ще можна говорити, - відповіли ми і включили диктофон.

- Хто захотів, щоб ви стали головою райдержадміністрації? Чиє це рішення? Вам запропонували? Ви ся запропонували?

- Це спільне рішення, починаючи від губернатора.

- Вам запропонував «губернатор»?

- Губернатор, Іван Іванович Бушко… Зрозуміло, що приймається спільне рішення, бо і відповідальність буде спільною.

- Та ні, відповідальність буде персональною, в даному випадку персонально вашою. Ви ж погодилися стати головою райдержадміністрації, значить і відповідальність погодилися взяти персональну. Але у нас є інформація, що вас не дуже хотіли, що хотіли Михайла Русанюка.

- Я не в курсі. Ми довго спілкувалися на тему, які завдання стоять перед районом, які  перспективи розвитку.

- То ви з Бушком спілкувалися чи з Ледидою?

- І з Іваном Івановичем, і з губернатором.

- Коли виникла ідея вашого призначення?

- Майже два місяці. Адже робота ця для  мене нова.  Я ж людина далека від політики, я більше менеджер-організатор. Іноді бувають такі моменти, от мені  на сесії районних депутатів важко сидіти.

- А нам казали, що ви себе там дуже вільно почуваєте, жваво реагуєте на те, що відбувається. Правда?

- Звичайно, правда. Мене чотири роки у вузі вчили як проводити конференції, з’їзди: комсомольські, партійні. Я ж бачу в якому руслі Олег Вікторович намагається вести розгляд того чи іншого питання, як він розкладає пастки. Іноді я бачу, що депутати не розуміють хід його думок, куди він хилить. Але ж я не стану  бігати по залу і консультувати депутатський корпус, я просто бачу це і як ви кажете, жваво реагую. Треба віддати належне Олегу Вікторовичу, він грамотно веде сесію.

- До речі, Михайле Петровичу, ви казали, що навчалися в Санкт-Петербурзі.

- Ні, я навчався у Київському вищому військово-морському політичному училищі. Колись училище було у Ленінграді. Але  у 1967 році колишній секретар КПУ Щербицький добився того, що училище перевели в Київ.

- Нам чомусь здається,  що ви були не дуже серйозним студентом.

- Чому? Там неможливо було бути несерйозним, коли розглядалися такі серйозні дисципліни. Але ви праві, бо по життю я оптиміст. І де б я не працював, я намагаюся розвіяти своїм оптимізмом сірість і скутість.

- Прекрасно. Як ви на митницю потрапили?

На митницю я потрапив після служби. Я служив секретарем комсомольської організації на протичовновому кораблі «Керч». Півтора року я там прослужив. Коли повернувся додому, то пішов влаштовуватися на митницю. Керував тоді митницею Дячок і я вручив йому характеристики-рекомендації від командування Чорноморського флоту і Головного політуправління  Чорноморського  флоту. Але Дячок сказав, що вакансій у нього немає і порадив мені йти на іншу роботу, щоб у мене не перервався стаж. Так я потрапив у с. Черна вчителем історії.

- І скільки ви пропрацювали вчителем історії?

- Півроку. У січні почав, а вже в липні почав працювати інспектором на митниці.

- В освіті ви не переробилися.

- У той час такі характеристики, які у мене були, багато важили. Тим більше для Василя Федоровича. До речі, все, що побудовано на Виноградівській митниці, є його заслугою.

- Мешканці вулиці Пиврянська оцінили. А ви любили на митниці працювати?

- Я всюди любив працювати. Куди би мене доля не закинула, я всюди шукав інтерес для роботи. До того ж на митниці я пропрацював 20 років.

- Добре, що  уточнили, бо ми трохи помилилися. 20 років – це багато.

- Я не довго працював інспектором. Бо вже у 28 років став заступником начальника митниці.

- А звідки такий ріст шалений? Вас хтось штовхав?

- Навпаки. На той момент я взагалі опинився мало не в опозиції. На Дяківській митниці, де я працював, склалася  така ситуація, що поряд якби існували дві команди: стара і нова. Василь Федорович – перевірений старий товариш, впроваджував свої методи, а ми, молоді, перспективні, бачили роботу дещо по-своєму.

- А по чому ви були заступником?

- Спочатку по зовнішньоекономічній   діяльності, а потім по господарській частині, вів оперативний напрям, потім став головою комісії по припиненню роботи Закарпатської митниці, потім начальником митного поста в Дякові, потім Порада почав працювати в Ужгороді і запропонував мені посаду заступника начальника митниці.

- А як ви сприйняли призначення Івана Івановича Палешника, яке було схоже на несподіваний десант?

- Так. Він після інспектора став начальником митниці. А я фактично пішов на його посаду – начальником митного поста Дякова. А за 3-4 мі-сяці я став його заступником.

- Тобто з ним ви знайшли спільну мову.

- Так.

- А те, що Палешник із інспектора раптом став начальником митниці, вас не стурбувало?

- Не з інспектора, а з начальника митного поста. Просто там була купа заступників, які також претендували на посаду начальника, але в них не вийшло.

- У них же не був кумом Рябець. Тому завжди і цікаво, хто кого штовхає. Бо у світі завжди хтось когось штовхає або нагору, або згори зіштовхує.

- Найкраще, звичайно, людей для роботи підтягувати.

- Івана Івановича серйозно підтягли для великої роботи. Але згодом у лампасах пішов картоплю садити. Де він зараз працює, не знаєте?

- Я його вже давно не бачив. Але навряд чи він картоплю садить.

- З Палешником все більш-менш зрозуміло, а от чому ви пішли з митниці? Чи вас попросили?

- Ні. Я пішов свідомо. Розумієте, так вийшло, що я вже якби очолював дві митниці –  Закарпатську і Ужгородську. Але з тим складом і з тими завданнями, які ставилися, я не готовий був далі працювати.

- А що там сталося? У вас же такий досвід, 20 років роботи.

- У мене є свої принципи у роботі, які я не можу переступити. Змінилися підходи. Нас прийшли вчити зі Львова, з Одеси, з Києва. Прийшли на один із старіших кордонів і стали нас вчити роботі. І  ситуація, яка створили, трохи не підпадає під наш закарпатський менталітет. У нас ніколи не було якихось стратегічних напрямків або ще чогось. Пам’ятаєте, як у фільмі «Ліквідація», коли Жуков під час виступу весь зал відправив у слідчий ізолятор. І там один герой після цього говорить: Жуков прийшов і пішов, а відповідати однаково нам, одеситам, прийдеться. Ось так і зараз, вони прийшли і підуть, а відповідати однаково нам, закарпатцям, прийдеться. Адже про Закарпаття зараз ніхто не думає.

- Ну, ту команду, що в ізоляторі, теж ідеалізувати не варто. Однак ви, Михайле Петровичу, крамольні  речі говорите. А як ви сюди потрапили і чому саме в «білий дім»?

-  По-перше, захотів повернутися  додому. Ужгород після п’яти років роботи набрид. Батьки тут. Ужгородську митницю я закрив із гарними показниками і передав весь штат неушкодженим. Можу спокійно дивитися в очі своїм колегам, моїми руками скорочення не проводилося. А як в «білий дім» потрапив? Повертався додому і якраз Тетяна Дмитрівна почала формувати свою команду.

- Тетяна Дмитрівна ж ваша родичка?

- Так.

- А хто? Тітка?

- Це такий ступінь родинного зв’язку, який не передбачає конфлікту інтересів. Але, перш за все, вона була моїм керівником.

- Приємно, напевно, коли з керівником є «ступінь зв’язку», навіть якщо «нема конфлікту інтересів».

 До речі, як нам стало відомо, дочка пані Граб відразу після того, як мама пішла, звичайно ж «через конкурс», влаштувалася на роботу у відділ кадрів райдержадміністрації. Туди ж перейшла і колишній секретар Тетяни Дмитрівни кума Катерина. Для цього відділ кадрів було розширено, і зараз він складається із трьох працівниць (ще недавно була одна). До того дочка Тетяни Граб працювала (ніколи не вгадаєте де) у податковій. Видно, рокіровка вимушена… через той же конфлікт інтересів

- Зізнайтеся, Михайле Петровичу, що вас відразу готували до серйозних посад.

- Я прийшов на вакантну посаду заступника керівника апарату. Перед тим пройшов стажування, конкурс в незалежності від того, що стаж державного службовця в мене 27 років.

- Але ж кадрова політика повинна бути.

- Звичайно, якісь перспективи обговорювалися.

- І все-таки ви мріяли про посаду голови райдержадміністрації чи погодилися на неї?

- Погодився.

- А ви думали перед тим, як погоджуватися?

- Звичайно.

- Довго?

- Обговорювалися всі питання. Моє бачення і бачення людей, які взяли на себе відповідальність за район, область.

- На якесь особливе бачення зараз грошей нема. І взагалі нам здається, що ця посада зараз політична і стратегічна.

- Про що ви? Я ж не перший секретар райкому.

- Але якщо цього літа майже не ремонтувалися школи з бюджету, тихенько знову переходимо на батьківські кошти, якщо не ремонтуються дороги, які перетворилися у напрямки, автобуси, дякуючи Тетяні Дмитрівні, майже не їздять, нічого в районі не будується… І це не вина місцевої влади, це результат економічної діяльності тієї влади, яку ви тут, на місці, представляєте.

- Я так зрозумів, Володимире Івановичу, що ви би не погодилися?

- Боже упаси.

- Тобто краще збоку стояти і критикувати?

- Примітивненько. Не сподівалися від вас. Ну, по-перше, кожен повинен займатися своєю справою. Вас туди ніхто не штовхав. Ну хіба що Бушко з Ледидою. По-друге, ця логіка дуже схожа на логіку тих товаришів, які зараз управляють країною. Спочатку розвалили все, що тільки можна було розвалити, спаскудили саму назву «держава» з її «судами», «міліцією», «прокуратурою», «СБУ», «Верховною Радою» і т. д. А тепер кажуть: важко, криза, дефолт, ворогів багато, треба всім братися, а не лаятися… Відповімо на це щиро із тією простотою, до якої спонукає створена ситуація: красти треба менше! Ну, але це до них. Не до нас. Ми ж тут з вами місцеві романтики.

- Ми сьогодні розпочали серйозну роботу з депутатськими  фракціями і з всіма структурними підрозділами. Тобто як тільки я прийшов, то започаткував роботу по формуванню пропозицій до проекту програми економічного і соціального розвитку району на 2014 рік з перспективою на 2015, 2016 роки. От сьогодні з головами фракцій ми і обговорювали цю ситуацію. І вперше, такого ще не було, ми включаємо в цю робочу групу  найдосвідченіших з економічним нахилом  людей від кожної фракції для того, щоб все ж таки вияснити ситуацію, намітити ті напрямки, які ми будемо реалізовувати разом із районною радою. Під час розмови ми дійшли до висновку, що це повинна бути якась дієва програма. А не програма для програм.

- Назвіть її суперпрограмою, бо програм у нас багато.

- Так, у нас багато програм. Але вони не фінансуються. Мова йшла і про те, що я просив депутатів крім  видаткової частини бюджету думати про те, які джерела наповнення бюджету тут, на місці. Не шляхом «щось продати», а шляхом ефективного вкладення коштів, щоб ми мали віддачу вже в 2014-2015 роках. Я хочу розробити стратегію розвитку кожної галузі, яка є перспективною для Виноградівського району. І депутати на сесії районної ради будуть визначати, що для нас перспективно.

- Михайле Петровичу, дуже приємно вас слухати, як буває приємно слухати будь-яку утопію. Перше питання - де ви взяли «найдосвідченіших з економічним нахилом людей»? Вибачте, але їх у виноградівській природі просто не існує. Колишні «червоні директори», слава Богу, на пенсії.  А вже за новішої історії всі серйозні капітали в районі нажиті на кордоні, де ви працювали до цього, і досвід тих «успішних людей», хоч багато хто з них вже пробрався у владу, навряд чи буде корисним у  районі, який не межує з Колумбією.  Тобто «нахил» там один – у свою кишеню і способи «не пахнуть». І він стосується не тільки  цього невеличкого прошарку, він сидить у ментальності переважної частини людей у владі і навколо влади. Друге питання  найцікавіше – фінансування. Де візьмете фінансування? Його немає ні у Виноградові, ні в  країні. Воно є тільки у Межигір’ї  і ще десятка подібних  об’єктів. 

- А  чи не думаєте  ви, що велика роль повинна відводитися не тільки зовнішньому фінансуванню, але й внутрішній організації роботи того ж ВУЖКГ і інших організацій?

- Наскільки нам відомо, у ВУЖКГ люди і так працюють на 50%, на 75% від ставки. Якщо вони зарплату не дістають таку як слід, то як вони будуть як слід працювати? Хоча ентузіазм - це прекрасно, але, на жаль, не безкінечно.

- Я не маю на увазі Білинця, я говорю взагалі.

- А взагалі, ви нам краще скажіть, як ви думаєте жити з Любімовим, головою райради?

- Дружньо. У нас що, завдання не одні й ті ж самі?

- Ви вже розмовляли?

- Ні. 

- Ви не розмовляли? Він вас не вітав? Точно, Олег Вікторович вас не вітав.

- Він мене не привітав. Він не подякував Тетяні Дмитрівні і не привітав мене.

- Не подякував? Дійсно, не подякував. Що будете робити? Ініціативу проявите?

- Я вже проявив. Зустрівся з головами депутатських фракцій. 

- А з головою райради, який грамотно веде сесії?

- Поки що не бачу ініціативи з його боку.

- А ви крок назустріч не будете робити?

- Крок назустріч він мав робити, коли мене призначили. Але я не хочу заводити це в якийсь глухий кут, я готовий до співпраці. До діалогу. Я не конфліктна людина. Компроміси можу знаходити.

- Ви член Партії регіонів?

- Ні. І не був членом жодної партії.

- А комуністичної?

- Комуністичної був. Я ж не міг завершити училище, не будучи комуністом.

- Михайле Петровичу, якщо все буде добре, то в 2015 році в Україні відбудуться президентські вибори. Це питання ви обговорювали з вашими кураторами?

- Звичайно, що обговорювали.

- І як буде проходити виборча кампанія?

- Так, як пише законодавство. Але питання тут в іншому. Чи вдасться нам за такий короткий період трохи змінити ставлення до влади, підняти авторитет влади. Ось головне завдання, про яке говорив і Азаров, і Янукович. Зрозуміло, яке відношення в районі до влади, таке відношення і до керівництва держави.

- Скоріше навпаки. Всі реальні важелі впливу в руках Януковича і його помічників. А місцева влада… ну яке ставлення може бути до нашої місцевої влади в такій ситуації: трошки іронічне, трошки поблажливе, іноді негативне, з острахом,  а в більшості або байдуже, або роздратоване.  Що ми можемо зробити, якщо всі потужності кинуті на Межигір’я?

- Володимире Івановичу, ми завжди далеко дивимося. А нам би не  завадило подивитися собі під ноги.

- Та нема куди дивитися: доріг немає, квітне безробіття. Та що нам казати: шістнадцяте місце з вісімнадцяти районів.

- У нас дві великі проблеми в районі та й загалом по області: це дороги і казначейство. Але на місцевому рівні важко щось зробити. У мене була сьогодні зустріч із Світланою Михайлівною, із дорожниками, перспективи не райдужні. З дорожниками ми говорили про те, що ж у нас робиться з людським ресурсом, з матеріально-технічною базою. Чи готові вони, навіть якщо кошти будуть, зробити всі дороги в районі ефективно, якісно і швидко. Але я далеко не впевнений, що вони це зуміють зробити. Одне питання фінансування, а інше питання щодо внутрішньої організації роботи. Люди повинні приходити на роботу, як вони мають приходити, чим вони повинні займатися  на тій роботі? Чому асфальтовий завод вночі не працює, а починає робити зранку і всі чекають асфальт на після обіду? Чому на одному квадратному метрі дороги п’ять латок, а не одна суцільна? Ми ж купу грошей закатуємо в ті поточні ямкові роботи.

- Ви праві. Але деморалізація і профанація йде по всій державі. Люди дивляться на нашу владу, на її вчинки і думають, що зараз все можна і хоч як можна. Он депутат міської ради Поляк, член Партії регіонів, голова фракції, проломив голову чоловіку цієї ночі, людина в комі. Правда, вже зараз сумніви почали виникати: він, не він. Але ж ми знаємо, як воно сьогодні робиться. Ал-бок, депутат райради, теж з міліцією побився. Дубляка, депутата райради від комуністів, судять за те, що дітей побив. Вся деструкція, Михайле Петровичу, зараз іде від влади. Дуже сумно це визнавати, але це факт. І вам важко буде доводити людям, що потрібно чесно працювати. Як чесно працювати у цій державі?

- Думаю, що будемо знаходити ті слова, які допоможуть нам щось зробити. А куди діватися?   Робити однаково комусь треба.

-  Вступайте в «Свободу» і на Межигір’я. Жарт. Два останніх питання. Де буде працювати Тетяна Дмитрівна Граб?

- Думаю, що у нас, у податковій.

- Начальником?

- Звичайно.

- То Роман Михайлович таки йде. А він так надіявся залишитися.

- Я не готовий сказати, що воно відразу відбудеться.

- Тобто спочатку піде в Ужгород, а потім – раз, і на старе місце. Ну  нам так і пояснювали.

- І друге запитання?

- Ми вас намучили. Вже нас трошки потерпіть. Як буде з Виноградівським телебаченням? Роспопа Ярослав сподівається, що з вашим приходом на посаду питання вирішиться. Він же вас на лічильник поставив. Каже, що закриє телебачення, якщо йому мер Бочкай обіцяні 300 тис. грн. не дасть.  А Степан Золтанович доґаздувався, думає, що робити: мести вулиці  чи Роспопі гроші дати.

- Оце такий шантаж?

- Ну тіпа, так. Яка країна, такі і методи.

- Коли я спитав мера, що то за проблема, то він сказав: нема підстав для хвилювання.

- Прекрасно. Ну і друге питання. Хто ж буде директором шостого дитсадка? Ваша дружина?

- У шостому садку директором є Дворніченко.

- Але вона йде за чоловіком (призначений суддею апеляційного суду) в Ужгород.

- Ще там є.

- От, «викурити»  не можна. А якщо таки піде, то буде ваша дружина?

- Я не знаю. Там же є ще одна кандидатура.

- Методистка Порада? О, та тьотя землю рве. Але ж вам не рівня.

- Не знаю. Якщо Бочкай  дасть Беленю подання на призначення.

- Як це сіро і безкрило звучить. А сама дружина хоче чи не хоче? Як вашу дружину звуть?

- Катерина.

- Ви не питали: Катю, ти хочеш чи не хочеш, бо ж я зараз можу порішати.

- (Сміється). Я не знаю. Як Бочкай вирішить.

- Добре. Що ж, дякуємо вам за розмову. Успіхів.

- Ви бажаєте мені успіхів?

- А чому б і ні? Ми ж так близькі ментально.

 Володимир Мочарник 

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати